«Життя в окупації — це тюрма»: історії жінок, які через війну переїхали у Вінницю

«Життя в окупації — це тюрма»: історії жінок, які через війну переїхали у Вінницю
  • У Вінниці презентували відеопроєкт «24 історії після 24 лютого». Це розповіді жінок, які жили в блокадному Маріуполі, гарячому від обстрілів Харкові, чи окупованих частинах Донбасу. 
  • Розповідаємо про проєкт, та ділимося з вами кількома історіями сміливих українок, які нині знайшли прихисток у Вінниці. 

24 історії жінок. Історії про сміливість, горе, страх, радість, сум та віру. Кожна історія, наче оголений нерв. Кожна історія про різне, але всіх їх об'єднує жадання жити під українським прапором. 

Організаторами цього відеопроєкту стала команда громадської організації «ВІСЬ». Робота над проєктом тривала упродовж літа. Записала 24 відеоісторії журналістка Олеся Шуткевич.

Вже цього місяця організаторки будуть публікувати жіночі історії, які ви зможете побачити на сторінці організації у ФБ, ютуб каналі та інших відкритих ресурсах. 

За словами організаторок, ідея зафіксувати думки переселенок тут і зараз, щоб зберегти пам'ять і не дати їй трансформуватися під впливом нових обставин та часу, виникла після того, як ГО «ВІСЬ» почала надавати гуманітарну допомогу внутрішньо переміщеним жінкам.

— Сигналом, що ці історії треба записати, стала одна ситуація. За гуманітарною допомогою прийшла переселенка з дочкою, і остання була дуже жвава, а в один момент підійшла до мене і каже: «А знаєш, на мішках з картошкою найгірше всього спати». І мене просто «розшматувало», — розповідає координаторка проєкту Світлана Дубина. — Ці фрагменти життя дуже важливо зберегти, щоб ми розуміли, що пережили люди. За цією абревіатурою «ВПО» стоять живі люди. 

Як кажуть творчині проєкту, кожна історія просто просилася бути збереженою. 

— Ці історії були записані у парках. На фоні там співають пташки та лунає дитячий сміх, а жінки розповідають про те, як їх бомбили. Про те, як вони тікали з окупації. Про те, як у спідній білизні ховали жетон. Це наша спільна історія, яка має бути задокументована, — розповідає журналістка Олеся Шуткевич. —  Ці історії важкі, трагічні, але й несуть світло у собі. Бо ти розумієш: вона змогла і я також зможу. 

Ми поспілкувалися з кількома жінками, учасницями відеопроєкту, які прийшли на презентацію, та ділимося їхніми історіями війни з вами. 

Відео дня

«Я збилася з рахунку, скільки блокпостів ми проїхали»

Лідія переїхала у Вінницю з Білозерки, Херсонської області. Вона виїжджала разом з чоловіком, двома дітьми та сестрою. А згодом сюди переїхала і її мама. Далі — пряма мова. 

— Ми дуже довго наважувалися на виїзд. Бо, коли ти там, то здається, що все нормально. Трошки стріляють, але ми вірили, що з усім впораємося, — каже Лідія. — Та потім почало приходили усвідомлення, що ти знаходишся у зоні бойових дій, але водночас пишеш рідним «я у безпеці». 

Спершу ми думали, що все обійдеться і скоро нас звільнять. Згодом з'явилося бажання виїхати. Хоч і міський голова намагався нас заспокоїти, але в окупації довго витримати неможливо, це дуже складно. 

Виїжджати ми намагалися двічі. Зараз, озираючись назад, я розумію, що нам справді пощастило. На блокпостах нас мало перевіряли. Але це був складний шлях. Ми бачили зруйновані міста, обгорілу техніку. 

Коли ми чули, що йдуть бої, то зупинялися. Бої закінчувалися. Ми їхали далі. 

На той момент єдиним завданням було — заспокоїтись. Блокпостів було десь 15. Але, може, й більше. Я з рахунку збилася, щоб не концентруватися на негативі. 

Коли ж ми виїхали на підконтрольну територію, то у мене розслабилося тіло та вперше за два місяці перестала боліти голова. Перше, що я побачила — український прапор. Він такий гарнесенький, такий прекрасний. Жовто-блакитний. Такий рідний. Раніше в кожному кабінеті він висів. Але ми сприймали його, як даність. 

А потім були наші військові, і коли вони заговорили українською мовою, то я зрозуміла, хто я. Була неймовірно рада бачити наших військових. 

З того моменту в мене виникло відторгнення російської мови. Я зрозуміла, наскільки важливо розмовляти українською мовою в Україні. Зі своїми дітками я прийняла рішення розмовляти виключно українською мовою. Це додає стійкості. 

«Життя в окупації — це тюрма»

Марина виїхала з Херсону 26 березня. Місяць вони з сім'єю прожили в окупації. 

— Сюди я переїжджала з чоловіком, дитиною та мамою чоловіка. Мої батьки там залишилися, бо бабуся з дідусем похилого віку, і вони їх не можуть залишити, — розповідає Марина. — Ми підтримуємо зв'язок через інтернет з батьками, а вже батьки словесно передають інформацію про бабусю з дідусем. Бабуся — дорога для мене людина, я її вже пів року не бачила, і мені дуже важко через це. 

Коли ми жили в окупації, то мені здавалося, що морально нас нічого не підтримувало. Мені було важко. Коли ми вже потрапили на підконтрольну територію, то відчули себе людьми. Припинили відчувати страх, що може хтось прийти і забрати нас, чи щось у нас. 

Тут справжнє життя, а життя в окупації — це тюрма. Ми боялися вийти з дому, а, якщо виходили, то це було ненадовго, коли стояли у черзі за хлібом. Аптеки не працювали, ліки діставали у деяких волонтерів. Або писали про потребу в місцевих групах і люди ділилися, в кого є пластиночка таблеток, то відрізали по кілька штук. Життя там було страшне. 

Зв'язку не було, його виключали. Ми могли виїхати в місто, розійтися по магазинах і пропав зв'язок. І все, як знайти один одного?

Виїжджали ми звідти власною автівкою. Було вісім, а може й більше, блокпостів. Було важко, ми боялися. Люди з автоматами під вухом. Вони вивертали все, перевіряли все. Перед тим, як виїжджати, ми все почистили з телефонів. 

Коли ж приїхали у Вінницю, то не могли звикнути, що всі спокійно ходять, живуть. Це чудове місто, дуже зелене, і тут чуйні люди. Чоловік зараз служить, а я займаюся вихованням дитини.  

«Я вірю, що повернуся додому»

Олена Литвиненко переїхала з Харкова. Вона сімейна лікарка, яка вже четвертий місяць працює у Вінниці за своєю спеціальністю. 

— Ми переїжджали вже у квітні. Потрібно було насамперед вивезти батьків з Салтівки, де у нас дуже гучно. Ми думали, що ми їх вивеземо і повернемося, але вирішили зостатися тут всі, — розповідає переселенка. — Добиралися два дні, їхали своєю автівкою. Зараз з нашим житлом там все добре. А от у батьків домівка вже трішки пошкоджена.

Думаю, там у Харкові мені допомагала морально триматися робота. Тому тут я теж почала одразу шукати роботу. 

Мої колеги з Харкова скинули мені інформацію, що у Вінниці буде відкриватися новий медичний центр, і я працевлаштувалася туди. Я вірю, що повернуся в Харків.

Працівники закладу, де я зараз працюю, надають допомогу хабу «Я Маріуполь». І, надихнувшись прикладом цього хабу, я з іншими ініціативними людьми плануємо відкрити хаб для харків'ян, які знайшли прихисток у Вінниці. Харків'ян дуже багато у Вінниці, і думаю, до зими через проблеми з опаленням їх може бути ще більше, на жаль. 

«Підтримка важлива»

Кожна з жінок, чиї історії ми розповіли вище прожила свій унікальний досвід. Але у цих досвідів є одне спільне — їх легше пережити, коли у тебе є підтримка та позитивні приклади. 

Жінки, які виїхали з Донбасу ще вісім років тому і залишилися у Вінниці показують своїм прикладом, що почати життя з чистого аркуша, можна.

Зліва направо: Христина, Світлана, Ірина

— Ті, хто переїхав у 2014-му розуміють, що це таке вимушено залишати свій дім. Розуміють, наскільки це важко. І тому підтримують переселенців, що переїжджають після 24 лютого, — говорить голова правління ГО «Інноваційна дія» Світлана Дмитрієва, яка переїхала з Макіївки. — Мені було важко знайти роботу, але, коли я звернулася у громадську організацію, то вже від цього почалася якась інтеграція. Ми своїм прикладом показуємо, що усе можливо. Можливо стати на ноги, почавши все з нуля. Це такий мотиваційний момент. 

Колега Світлани з громадської організації Ірина говорить, що також важлива співпраця між громадськими організаціями, адже, якщо між собою співпрацювати, то буде змога допомогти більшій кількості людей.

Зустрічі, коли переселенці розповідають про свій шлях, проводить команда правозахисної організації «Джерело надії».

— Зрозуміло, що сьогодні ситуація докорінно відрізняється від того, що було вісім років тому. Людей дуже багато. Травмованих людей значно більше. Але що тоді, що зараз потрібно шукати себе на новому місці, і на прикладі інших можна побачити, що це можливо, — каже виконавча директорка «Джерело надії» Христина Орлова, яка переїхала з Луганщини. 

Додамо, переклали відеоісторії на англійську мову волонтерки (Альона Швагер, Наргіза Шкроботько, Дар’я Пивоварова, Анастасія Пивоварова, Аліка Ахвледіані, Анна Кудрінова, Віра Репчук). Монтажем і накладенням субтитрів займався Олександр Юдін.

 

Читайте також:

«Над нами постійно пролітали літаки та ракети»: історії евакуйованих з Донбасу людей похилого віку

«Я змінився, став мовчазним». Як 60-річний вчитель фізкультури Василь Стахов потрапив на передову

Коментарі

21:35 Врятував розвідників, а сам загинув. Комбриг 95-ї просить Моргунова назвати вулицю іменем Героя-десантника 20:57 Кому пощастить напочатку жовтня: новий цикл для знаків Зодіаку 20:01 Як вінницьким волонтерам зберігати своє здоров'я: поради від медиків 18:57 «Осінній відстріл російських «грачів»: ЗСУ збили два ворожих Су-25 Від читача 10:00 Псевдореферендум: які ідеї тиранії приховують за інструментом демократії 18:30 «Проходячи це місце, неможливо дихати»: в районі колишнього хімзаводу задимлення й сморід play_circle_filled 18:01 Завтра — Віри, Надії і Любові. Що категорично не можна робити? 17:03 В Іллінецькій громаді зафіксували сказ собаки. Що потрібно знати людям? 16:35 «Виїжджаю з депо, коли місто ще спить», — вінничанка, яка працює водійкою тролейбуса 43 роки 16:06 «Допоможіть»: у Вінниці 86-річна жінка кричала у зачиненій квартирі 15:08 Аварії біля Вінниці: водій на вантажівці врізався в Daewoo, а скутеріст влетів під автобус 14:43 За 10 млн грн оновлять Меморіал Визволення на Київській. А для чого ці ремонти? 13:58 Окупанти розповсюджують фейк про «часткову мобілізацію» студентів на Вінниччині 13:17 Військові зіграли в зруйнованому Будинку офіцерів. Цей концерт сумний, але вселяє надію на відбудову play_circle_filled 12:59 Дані про COVID: на Вінниччині хворіють майже п'ять тисяч дорослих та 947 дітей 12:20 Алгоритм дій на випадок тактичного ядерного удару. Як підготуватись та що робити 12:00 Село було в оренді за 48 тисяч злотих. Історія виникнення мікрорайону Пирогове photo_camera 11:39 Ремонт та прориви мережі. Де у Вінниці сьогодні немає світла та води? 10:58 «З паляницею до перемоги!»: вінничан запрошують на благодійний ярмарок 10:03 Журналісти документують військові злочини росіян та інше важливе за 28 вересня у Вінниці
Дивитись ще keyboard_arrow_right
keyboard_arrow_up