«Я змінився, став мовчазним». Як 60-річний вчитель фізкультури Василь Стахов потрапив на передову

• Василя Стахова, вчителя фізкультури 27-го ліцею, мешканці мікрорайону Тяжилів знають всі. Він віддав рідній школі 30 років.
• З початком повномасштабної війни 60-річний вінничанин пішов добровольцем в ТрО, далі — на передову.
• Що вчитель-військовий розповідає про війну і чи планує повернутися до школи?

Василя Семеновича Стахова, вчителя фізкультури 27-ї школи, що виховав не одне покоління вінничан, мешканці мікрорайону Тяжилів знають всі. Особливо його надзвичайне почуття гумору та завжди сяючу посмішку на обличчі.

В перший день повномасштабної війни 60-річний вчитель фізкультури і тренер з кульової стрільби, добровільно прийняв рішення захищати Україну від «рашистів». Пішов добровольцем зі словами: «Не молодим же йти. Я вже прожив життя. Краще піду я, ніж син». І пішли — Василь Семенович разом з хлопцями Вінницької ТРО на передову, а його син Володимир — у волонтери центру «Квадрат». 

Нині вчитель-доброволець повернувся до рідної Вінниці, продовжує тут служити. Журналіст «20 хвилин» зустрілася з Василем Стаховим і дізналася, як війна змінила педагога.

Вчитель, доброволець

Зустрілися з Василем Стаховим у його рідній 27-й школі, де він працював з 1992 року. Вчителя, який спортивну форму змінив на військову, тут і колеги, і учні — всі радо зустрічають з обіймами. Пишається колегою і директор ліцею Олексій Терновой. Василь Семенович каже, що рідна школа допомагала його бригаді і з захисними сітками, і з коштами на автівку. 

Сам педагог-військовий просив нас не писати про нього, як про героя, оскільки він на передовій був кілька місяців. Каже — важливі ті, хто нині на фронті.

— В день, коли почалася повномасштабна війна, мені подзвонив колега з дитячо-юнацької школи стрільби, і ми 25 лютого пішли разом записуватись до Вінницької тероборони, оскільки у військкоматі нас би не взяли за віком, а мені вже 60 років, в січні вийшов на пенсію, — розповідає Василь Стахов. — Підготовка була, я служив в армії, більше десяти років працював тренером в секції з кульової стрільби і в школі, і в ДЮСШ. До речі, хотів піти з товаришем ще в 14-му році в АТО, але нас теж за віком не взяли.

Якийсь час чоловіки проходили серйозне навчання на Вінниччині, далі — опинились у вирі активних бойових дій на східному напрямку.

— 20 червня ми виїхали з Вінниці, 22 червня ми були на передовій, під Слов'янськом, — каже вчитель. — Здавалось, я був підготовлений: в мене були навички стрільби, нас дуже добре готували на полігонах. Але справжню школу я пройшов на фронті. Добре, що в бригаді було чимало учасників бойових дій в зоні АТО/ОСС, які все підказували і розказували. В мене в підрозділі дуже класні хлопці, вік від 23-х і до 60-ти, — але всі справжні. Я не соромився вчитися в молодших вдвічі бійців, які коригували мої дії. Дуже задоволений тим, що був з тими хлопцями, які продовжують там служити. 

Про війну

Василь Стахов говорить, що попри небезпеку, страху, як такого, не було. 

— Було відчуття, що завжди потрібно бути напоготові. Адже це не така війна, де бере участь стрілкова зброя. Тут люди воюють з ракетами. Ніколи не знаєш, куди і коли прилетить. Вдень і вночі щось над головою літає, і ти молишся за себе і своїх побратимів. Але і до такого звикаєш. Перед прильотом касетних мін, до прикладу, ми встигали сховатися.

Бригада тероборонівців з Вінниці дислокувалась між Слов'янськом і Ізюмом.

— Ми були в селі Долина, — розповідає військовий. — Але від нього лише назва залишилася — населений пункт повністю розбили рашисти. Бачив, як його посипали вночі фосфорними бомбами — диявольська краса, по іншому не назвеш. В інших місцях дислокації, в тому напрямку, люди живуть бідно. Вони вже звикли до війни, і старі і діти. До нас ворожого ставлення не було, завжди привітно зустрічали наших військових.

Поки вчитель-доброволець воював на передовій, за нього в тилу хвилювалися троє дітей, онука і дружина.

— Ми старалися часто не дзвонити, і не всі одразу. Бувало, літали російські  безпілотники і роздавали зв'язок, засікли сигнали і розбивали місце дислокації, — каже Стахов. — Якщо була можливість подзвонити рідним — говорили, що все добре. Ми до цього часу все не розповідаємо. Навіщо тепер моїм знати, що недалеко від нас розірвалася ракета?

Було непросто військовим з технікою. Добре, що вінницькі волонтери, на чолі з сином Володимиром, організували збір на новий бус. Вінничани, мешканці мікрорайону, школа — гроші на автомобіль зібрали за два тижні.

— В нас був автобус Фольксваген, але за шість днів ворог його знищив — авто підірвалось на міні, техніка там довго не живе. Добре, що хлопці живі залишилися, отримали незначні поранення. Я сам був здивований, що так швидко все організували. 18-го сказали про потребу в техніці, а 5-го вже автомобілі отримали. 

Запитуємо, які прогнози військового, скільки цій війні тривати.

— Перемога не буде швидкою, оскільки в росії дуже багато багато важкої зброї. Якби нам більше допомагали Європа та Америка… А хлопці наші дуже вмотивовані, тим більше після звільнених територій на Сході. Все буде добре, але нескоро: це не гібридна, а справжня війна.

Розповідає вінничанин Василь Стахов, що він на фронті зрозумів про українців, і про себе:

— Українці можуть чубитися, але якщо потрібно — згуртуються, один за одного і за країну горою стануть. Хоча різні бувають — хтось пішов на передову, хтось пішов волонтерити, а хтось — намагається втекти, або продовжує вести легкий спосіб життя. Лише одне прошу: гучно під час війни не потрібно гуляти, бо у когось, в сім'ї поруч, можуть в цей час оплакувати загиблого сина. Але загалом українці — гарний народ, інакше не було б усього цього. Стосовно мене… Я змінився — став більш спокійним, мовчазним. Поки нема, чому радіти. 

Вінниця, служба, школа

Повоювати вчителю фізкультури з 27-ї школи вдалося недовго — все через його вік.

— Я навійні був усього 65 днів, а далі мене звільнили, оскільки мені за шістдесят. Мені командир сказав, що за півроку захочеться повернутись до побратимів, а в мене вже за кілька днів після повернення з'явилося таке бажання. На жаль, немає такої змоги, повернутися. Але я продовжую служити під Вінницею.

Василь Семенович після повернення з фронту вже встиг одружити сина. Нині мріє повернутися до школи і навчити учнів тому, чого на війні навчився сам. 

— Взяти предмет захист України: те, що в книжках написано і те, що на практиці застосовують — трішки різні речі. Так само з тактичною медициною — ми проходили навчання в медиків НАТО. Там багато навчився і в побратимів теж — саме цього хочу навчити дітей. 

Читайте також:

«Де мій син?» Мама про наймолодшого полоненого азовця Назара Гринцевича

«Мрію про мир ціною перемоги» — вінничанин Євген Ісаєв з передової

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.