З Ельбрусу привезли мобільний телефон зниклого вінничанина

Незважаючи на це, мати альпініста, його дружина й донька не втрачають надії на його врятування. Жоден з екстрасенсів, до яких вони зверталися у різних містах, не сказав про те, що Ігоря нема серед живих.
У статті «Зниклого на Ельбрусі вінничанина шукатимуть до першого снігу»  йшлося про те, що 12.08.2012 під час сходження на найвищу точку Європи – гору Ельбрус пропав альпініст з Вінниці Ігор Чаплинський. Завдяки наполегливим зверненням (усним і письмовим) його рідних - матері Євгенії Іванівни, дружини Валентини Миколаївни та доньки Людмили до нашого міністерства закордонних справ, дипломати провели переговори з росіянами, після чого рятувальники МНС Карачаєво-Черкеської республіки відновили пошуки. Альпініста з Вінниці шукали до першого снігу. З настанням зими роботи припинили. Про це російські еменесники офіційно повідомили у листі родину Чаплинських.

Можливо, орієнтир неправильний?
-Ми з мамою особисто спілкувалися по телефону з рятувальниками, які розшукували зниклого батька, - каже донька альпініста Людмила, студентка Вінницького торговельно-економічного інституту. – Вони щоразу детально розповідали нам про результати. З їхніх повідомлень ми зрозуміли, наскільки складні в тих місцях погодні умови. Вони не приховували, що не раз самі ризикували життям. Ми щиро вдячні цим людям, що пішли нам назустріч. Мама пропонувала їм гроші, казала, що надішле поштою, але рятувальники категорично відмовилися від такої пропозиції. На жаль, не вдалося знайти найменших ознак. Хоч шукали і пішки, і на вертольоті. Вертоліт зависав над льодовими ущелинами, в цей час рятувальники робили фото-і відеозйомку, але і в такий спосіб не вдалося зафіксувати будь-яких слідів. З настанням зими рятувальні роботи припинили.
-Можливо, орієнтир місця пошуку був неправильний? - розмірковує Людмила. – Ті, хто знаходився у той момент з батьком, казали нам, що маяком для рятувальників мав служити речовий мішок тата. Вони його так і залишили на тому місці, де зник тато. Дістали з рюкзака тільки мобільний телефон марки «Нокія»., повернули його нам. Все, що було в мішку, залишили, як і сам мішок. Не знаю, чому. Можливо, тому, що мішок великий і його важко було нести.
-Коли ми з мамою запитували по телефону у рятувальників з Карачаєвського МНС про цей мішок, вони казали, що вперше чують про таке, - продовжує Людмила. – Після цього мимоволі задумаєшся, можливо, орієнтир місця був неточний? Хтозна.
Найбільше вразило рідних Ігоря те, що після повернення ніхто з альпіністів не зайшов до них і не розповів, як кажуть, з перших уст, що сталося в горах у той фатальний день 12 серпня. Навіть колега Ігоря по роботі з обласного управління екології не зробив цього.
-Не вони нас, а ми їх розшукували, щоб допитатися, що відбулося насправді, - розповідає донька Людмила.
Мати Ігоря, Євгена Іванівна, весь час витираючи сльози, просить не засуджувати тих, хто був у той час з Ігорем. «Якщо люди не вважають за потрібне про це говорити, хіба їм можна за це дорікати?.. Кожен робить так, як вважає за потрібне».

Змалку ходив у тайгу
Для матері нині кожне словечко, кожна згадка про сина – на вагу золота. Але, повторюю, ніхто з альпіністів не переступив поріг квартири на п’ятому поверсі будинку на Космонавтів, де проживав Ігор з сім’єю і мамою. Ігор єдина дитина в Євгени Іванівни. Її чоловік, батько Ігоря, вже помер. «Коли поховали чоловіка, я попросила сина, щоб подбав про місце на кладовищі для мене біля могили чоловіка, - каже жінка. – Так і зробили, оформили необхідні документи. Думала, син мене проведе в останню дорогу. А вийшло все по-іншому. Де нам тепер його шукати? Не раз думаю, як уже так сталося, хай би хоч знати, де могила…»
Ігор виріс у Хабаровському краї. Туди ще замолоду виїхала на роботу Євгена Іванівна. Там вона знайшла свою долю. Там син народився. Хлопчик підростав і все більше його полонила навколишня природа. Євгена Іванівна каже, що там дуже гарні місця, хоча сама природа сурова.
-Син часто ходив з чоловіком у тайгу по гриби, по ягоди, на полювання, - каже Євгена Іванівна. – Там навчився рибалити. Відтоді в нього любов до природи. У Вінницю ми переїхали, коли Ігор навчався у сьомому класі. Він часто ініціював походи на природу. У нас у селі є невеликий будиночок. Він біля нього сад посадив. Доглядав за ним. Дуже подобалося поратися біля землі.
Перший похід у гори Чаплинський здійснив під час навчання у Вінницькому будівельному технікумі. Тоді разом з іншими студентами піднялися на Говерлу. З того часу краса гір взяла його у полон, з якого не міг вирвати ніхто – ні мама, ні дружина, ні донечка. «Як тільки настає відпустка, запитую його, куди збираєшся, а він лише усміхається на те, мовляв, сама знаєш, - розповідає Євгена Іванівна. – Одно разу умовила поїхати на море. А він побув три дні і каже: «Це не моє, не можу я вилежуватися на піску без діла», Одне тільки було в нього: в гори! А вже як повернеться, безустану розповідає про те, які там красоти».
Захоплювався Ігор зимовим загартуванням. Він один із засновників Клубу вінницьких моржів «Нептун». Любив грати у шахи. Часто бував у міському клубі шахістів.
Мовчить гітара
Наприкінці серпня минулого року група вінницьких альпіністів повернулася з Кавказу без Ігоря Чаплинського. Керівник групи Олексій Новак розповів тоді журналісту RIA деталі пригоди.
-Ми піднімалися по західному схилу Ельбрусу, - каже Олексій Новак. – Добралися до висоти 4,5 тисячі метрів. 12 серпня, у неділю, був дуже гарний сонячний день. З видимістю не виникало жодних проблем. Але саме в цей день, точніше, уже під вечір, ми втратили Ігоря з поля зору. Нас четверо піднімалося на вершину. Ще двоє з групи, чоловік і дружина, залишилися внизу. Йшли по схилу, вкритому льодом. Крутизна становила приблизно 45 градусів. В якийсь момент Ігор спіткнувся, втратив рівновагу і почав з’їжджати донизу. Йому вдалося зупинитися на відстані понад сто метрів від нас. Відстань невелика, але долати її довелося довго. Поки спускалися, весь час бачили його. Він зник, коли почався каменепад.
-Ті, хто був з татом, нам розповідали, що від одного каменю йому вдалося відхилитися, а другий вцілив прямо в голову, - каже дочка Чаплинського Людмила. – На голові була металева каска. Але камінь летів великий, важкий. На тому місці залишився тільки рюкзак тата. Поки тато чекав на допомогу, зняв рюкзак. Він важкий. Поклав поруч з собою. Після того, як добралися до рюкзака, з нього взяли мобільний. Сумочка з документами була в тата на грудях.

Олексій Новак каже, що по рації повідомили про пригоду. Поки рятувальники загону МНС Карачаєвського району підняли в небо вертоліт, члени групи самотужки обстежили всю частину схилу, де перед тим тримався Ігор. За словами Олексія Новака, укрита льодом поверхня має багато горизонтальних тріщин. Розташовані вони між собою на різній відстані – від двох до ста метрів. Альпіністи припускають, що їхній товариш міг зірватися в одну з них.
-Після повернення у Вінницю ми теж неодноразово зв’язувалися по телефону з рятувальникам Карачаївського МНС, - каже Олексій Новак. – Прикро, що нічого втішного вони не змогли нам повідомити.
Рідні Ігоря Чаплинського все одно продовжують вірити в те, що Ігор живий.
-Надія помирає останньою, - каже донька Людмила. – Тато дуже досвідчений альпініст. Він знає, як поводитися в складній ситуації.
-Ми були не в одного з провидців й екстрасенсів і ніхто з них не вказав на те, що сина нема серед живих, - каже мати Ігоря Євгена Іванівна. – Мої брат і сестра, які живуть у Кіровоградській області, теж зверталися по допомогу до знахарів. І вони не почули про те, що Ігор загинув. Кожнісінький день молюся і чекаю на диво.
Постійним супутником Ігоря Чаплинського була гітара. Найчастіше він виконував пісні про гори. Це захоплення передалося й доньці. Людмила, як і тато, гарно грає. Мовчить нині гітара. Дівчина, як найдорожчу реліквію, зберігає смс-повідомлення від батька. Ті слова долетіли з Кавказу, коли альпіністи добралися до місця сходження в гори. Це було останнє повідомлення. На запитання, що саме написав тато, Людмила сказала: «Вибачте, але це дуже особисте». В її очах з’явилися сльози.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.