Цукровий Донбас вирізають під корінь

На початку липня зупинився Степанівський цукровий завод, що у Вінницькому районі. Ще до обіду його працівники працювали на ремонті підприємства, а якраз перед перервою їм сказали, щоб уже не виходили на роботу... Цукровий Донбас поступово міняє своє обличчя: завмерло життя у заводських селищах, а порізані підприємства схожі на руїни. Буряки, які найкраще родять саме на Вінниччині, поступаються місцем іншим культурам. Після входження України до СОТ уже ніхто не буде відстоювати заводи з „дідівською” технологією. Цукрову галузь краю, на думку фахівців, уже не врятує ніщо.

Наш цукор і СОТ
- Ситуація, що склалася нині на більшості наших цукрозаводів, критична, - каже Леонід Козодой, голова бюджетної комісії Вінницької облради, її депутат, людина, яка значну частину життя пропрацювала на виробництві цукру. – Двадцять два заводи вже оголошені банкрутами, а восени ще й залишаться без сировини. Пригадую, як навесні один із директорів їздив по селах і, як кажуть, під милий бік просив посіяти якийсь десяток гектарів буряків. Але нічого його прохання не дало. Тепер у господарствах сіють те, що приносить у касу гроші.
Про сумну перспективу цукрозаводів так само говорять фахівці обласного управління сільського господарства. На їхню думку, виживуть лише ті заводи, які мають власну сировинну базу, і то при урожайності коренів не менше ніж 450 центнерів із гектара.
Більшість цукрозаводів у нас збудовані сто і більше років тому. Наприклад, Турбівська і Корделівська цукроварні перший гудок дали ще у 1842 році. Фахівці однозначні у своїх прогнозах: таким залишилося жити недовго. Один із шляхів виходу із ситуації запропонували власники Бабинського цукрозаводу. Там планують варити не цукор, а сік, який буде служити сировиною для подальшого виробництва біологічних видів палива, зокрема, паливного етанолу, тобто добавки до бензинів. Це підприємство стане першим на теренах краю, де вже восени планують долучитися до перспективної справи. Дотепер усі пропоновані проекти перепрофілювання цукрозаводів не вдавалося втілити на практиці. Може, цей варіант приживеться?..
Тим часом три цукрозаводи Вінниччини хоч сьогодні готові стати врівень із аналогічними виробництвами західних країн. До таких фахівці відносять Крижопільський, Браїлівський, а найбільше – Гайсинський цукрозаводи. У модернізацію останнього вкладено сто мільйонів (!) гривень. На ньому встановлено обладнання таке саме, як на заводах Німеччини, бо саме там його закуповували. До цих підприємств можна долучити ще три-чотири цукроварні, які спробують позмагатися з конкурентами.
- Входження до СОТ не забороняє державі дотувати виробництво цукру з буряків, - каже перший заступник губернатора Валерій Коровій.
Чи справді держава знайде на таке кошти, співрозмовник не уточнює. Зате наголошує на тому, що нині намітилася тенденція до збільшення використання харчовою промисловістю солодких кристалів. А це значить, що виробництво цукру з нового врожаю буряків, на відміну від попереднього року, не буде збитковим, бо харчовики заберуть його весь. Щодо малих нерентабельних заводиків, то їх дійсно доведеться закрити, наголошує пан Коровій. Але представники цих трудових колективів будуть боротися за життя своїх підприємств до останнього. А це значить, що не обійдеться без соціальних потрясінь - таких, які мали місце недавно в Уладівці.

Від заводу залишилася тільки труба
На думку Бориса Жмаки, колишнього керівника обласної асоціації виробників цукру, із втратою галузі втрачено частинку нашої історії.
- Я вже не кажу про те, що бурякоцукровий комплекс становив третину економіки області, а в ньому було зайнято приблизно 120 тисяч працюючих, - каже зі смутком у голосі Борис Жмака. - Кожен завод мав свої житлові містечка з будівлями, інфраструктурою. У нас були династії цукроварів.
У Чечельнику про колишню цукроварню нагадує лише висока труба і розвалини споруди. Робітники захищали підприємство доти, доки до них не застосували фізичну силу. Тільки після цього власники вивезли обладнання на металобрухт. Державне територіальне управління з охорони праці називає покинуту напризволяще заводську трубу „небезпечним об’єктом”.
Загалом уже сім цукроварень краю пустили «під ніж». За проданий металобрухт заводського обладнання, за інформацією фахівців, власники отримували від двох із половиною до чотирьох із половиною мільйонів гривень. Це за умови, що купували підприємства набагато дешевше. Одне з них дісталося власнику взагалі за „смішну” ціну – 800 тисяч гривень.
Борис Жмака навів ще один факт, що матиме негативний наслідок від знищення бурякової галузі. Він, хоч і незвичний, зате має наукове підтвердження. „Киснем, виробленим листям цукрових буряків на одному гектарі площі, можуть дихати 62 людей протягом усього року (!)”.