Тарзан, Присяга, Бембі: спогади про кінотеатри та фільми, які показували у Вінниці в минулому

Кінотеатр Коцюбинського закрили, у «Жовтні» діє ТЦ. Тільки «Родина», про яку згадав у спогадах Ніл Крас, досі працює за призначенням

• Після Другої світової війни кінотеатр Коцюбинського був культурним осередком міста. 
• Тут демонстрували радянські, американські та німецькі стрічки. А перед вечірнім сеансом грав естрадний оркестр. 
• Про інші кінотеатри, які діяли у середмісті та які там показували фільми — згадує у своїх мемуарах Ніл Крас.

Вінницький лікар Соломон Вайнштейн, який емігрував до Німеччини, написав мемуари «Моя Вінниця». У книзі (він пише під псевдонімом Ніл Крас) його спогади про життя міста після Другої світової війни — 1945-1960 роках. 

Звідти ми дізналися про те, які фільми дивилися вінничани, про кінотеатри, які тоді функціонували та про особливості їх роботи.

«Містом прокотилася тарзаноманія»

У перші повоєнні роки саме кінотеатр імені Коцюбинського був центром культурного життя міста. Ніл Крас пише, що тут показували довоєнні кіно, фільми, зняті під час війни на студії в Ташкенті.

«Найбільш розпіареним був фільм «Присяга» (1946 рік) — про присягання Сталіна перед труною Леніна, — пише Крас. — Рекламна кампанія була дивовижною — плакати, транспаранти по всьому місту з датою прем’єри; заклики піти на кіно на підприємствах; навіть залучили літак-«кукурудзник», з якого на місто скидали листівки про майбутню демонстрацію стрічки».

За такої піар-кампанії в кінотеатрі був аншлаг. Але після перегляду фільму люди виходили майже розчаровані: 

«Нічого особливого у фільмі не було. Але, як було заведено, наступного року фільм про Сталіна був відзначений Сталінською премією», — підсумував автор.

Вінничани, які жили за «залізною завісою СРСР», охоче та без примусу приходили на показ трофейних фільмів.

«Жоден радянський фільм, я впевнений, не зібрав стільки глядачів, як «Тарзан». У головній ролі – олімпійський чемпіон з плавання Джон Вайсмюллер. І тарзаноманія тривала країни багато років, — пише Ніл Крас. — Хлопці вчилися гортанно кричати, мавпуючи головного героя кіно, стрибали в річку, вчепившись за гілку прибережного дерева або за прив'язану до великої гілки мотузка і розхитавшись на ній... Скільки було переламано ніг, рук, хребтів».

Іншим гучний трофейним кіно була німецька стрічка «Дівчина моєї мрії» (1944 рік).

«На показ цього фільму не допускали дітей, віком до 16 років. І ось чому — головна героїня фільму Маріка Рекк купається гола. Нічого не видно під водою, але саме усвідомлення того…Одним словом, ці кадри вже на другий день демонстрації фільму у Вінниці почали вирізати. А потім ходили байки про те, що показували в перший день», — пише автор мемуарів.

Сенсацією стала стрічка Уолта Діснея «Бембі».

«Цей кольоровий мультиплікаційний фільм про оленя підкорив серця не лише дітей, а й дорослих, — пише Ніл Крас. — Багато, дуже багато було ще добрих радянських та трофейних (американських, німецьких фільмів) – не перелічити! Щотижня – новий фільм».

Хто грав в оркестрі перед кіносеансами

Проте кінотеатр не тільки був місцем для перегляду фільмів, а й сам показувався в стрічках.

«У 1947-му знімали у Вінниці фільм «Подвиг розвідника». У головній ролі – кіногерой тих років Павло Кадочніков. Фільм – про гітлерівську ставку під Вінницею. Тому деякі кадри знімалися у Вінниці, — пише автор мемуарів. — А саме – біля входу до кінотеатру Коцюбинського. Коли фільм вийшов на екрани, усі глядачі очікували побачити ці кадри. І ось, нарешті, всім знайомий – півколом – вхід до кінотеатру. Залом проходить хвиля захопленого задоволення: Вінницю побачить вся країна! Все інше у фільмі було для вінничан справою третьорядною».

Зараз це складно уявити, але в ті роки, перед вечірнім сеансом, у фойє кінотеатру грав естрадний оркестр.

«Оркестр у свій час поєднував свої виступи в кінотеатрі з грою в ресторані готелю «Україна» («Савой»). У кіно – радянські патріотичні та ліричні пісні, у ресторані — шлягери та пару одеських пісеньок «легкого змісту», які приймалися на ура сп’янілими відвідувачами ресторану», — пише Ніл Крас.

Він розповів й трохи про учасників оркестру.

«Усі у місті знали скрипаля Фіму Пельцмана. І не лише за його артистичне обличчя та пишну хвилясту шевелюру, не тільки за майстерну гру. Ні, багато років Фіма був «дев'яткою» – центральним нападником вінницької збірної футбольної команди, — пише Ніл Крас. — В одному з матчів на стадіоні Центрального парку Фіма зламав одночасно ногу та ключицю. І потім довго ходив на милицях. Через це про футбол було забуто назавжди. Жив Фіма у будинку з ювелірною крамницею, потім переїхав на Свердловський масив. Була в нього єдина дочка — гарне дівчисько».

Автор спогадів пише, що керівником оркестру був високий, худорлявий, сліпий чоловік Церилій Мархлевський.

«У нього був син Ральф – такий самий високий, але зовсім худий. Віртуозний акордеоніст. І більш кремезний — Толік, теж долучений до акордеона. Був в оркестрі ще смаглявий контрабасист Мітя», — пише Крас.

З часом кінотеатр розширили, інтервали між сеансами скоротилися й оркестр перестав грати в «Коцюбі». Замість музикантів до кінотеатру стали приходити «заїжджі гастролери різного штибу».

«Приблизно за 20 хвилин до початку вечірніх сеансів, на сцені виникав метушливий чоловік із блокнотом і олівцем у руках. Він просив публіку називати йому будь-які слова, з яких потім протягом кількох хвилин мав створити вірш, — згадує автор мемуарів. — Публіка напружувала клепки, вигадуючи довгі та рідкісні слова (типу «марганцівка»), які збити разом в одному віршику неможливо. Але «поету» це вдавалося. Закінчував свій перформанс він приблизно так: «Я завершив свій виступ про художнє слово. Тепер бажаю вам приємного перегляду кіно про Пирогова» — тоді якраз йшов фільм «Пирогів», про нашого земляка».

Контролери переривали перегляд кіно

У мемуарах вінничанин розповів й про один зі звичаїв, який був притаманний радянському часу:

«Під час сеансу нерідко на глядачів налітали з десяток перевіряльників. У кого квитка не виявлялося, того виводили із зали, — пише Ніл Крас. — Метою таких перевірок було не стільки пошук «зайців», скільки отримання доказів того, що працівники кінотеатру за «ліві» гроші або просто так пропускали в залу знайомих чи тих, хто квитки «не зміг» купити. Адже місця для «зайців» завжди були, бо спеціально «забували» продати якусь кількість квитків. Навіть, якщо над касою висіло оголошення: «ВСІ КВИТКИ ПРОДАНІ».

Хоча боротися з цим, вважає автор мемуарів, було неможливо.

«У СРСР державне вважалося нічийним. Тому адміністратори продавали «ліві» (невраховані) квитки до (кіно)театрів та на концерти. Провідники провозили «лівих» пасажирів у поїздах, у яких «всі місця були зайняті». Боротися з цим неможливо, бо начальство про все знало і мала свою частку з лівих прибутків», — пише Крас.

Які ще були кінозали

Кілька згадок автор мемуарів залишив й про інші вінницькі кінотеатри.

«У кінотеатрі «Родина» прем’єрних фільмів не показували. Тільки повтори або документалки. Наприклад, показували там фільм про Всесвітню виставку у Брюсселі (1958). На сеанс прийшли одиниці й серед них — відомий професор Шкляр. І він, як і я, про поїздку до Брюсселя міг лише мріяти. Єдине, що він та інші професори могли собі дозволити, це – підписку на один-два іноземні журнали за спеціальністю. За свої гроші і не дешево», — пише Ніл Крас.

У сквері Козицького (Європейська площа) поряд з дитячим майданчиком працював дерев’яний літній кінотеатр.

«Там можна було дивитися фільми без квитка: через дірочки в дошках, що розсохлися. І щоб відучити дітей від «безплатного кіно», дорослі дядьки жбурляли у ці щілини жмені піску — брали пісок просто з підлоги, яка була земляною, — пише автор мемуарів. — Проте кмітливі хлопці дуже швидко знайшли відмінний захист від пісочної шрапнелі. На щілину накладався шматок скла – і перегляд продовжувався без небезпеки отримати поранення ока».

Також на ті часи діяв ще кінотеатр «Жовтень». Втім про нього згадок обмаль: автор зізнався, що був там лише одного разу і запам’ятав, що цей кінозал трохи кращий за «Родину».

Раніше, нагадаємо, зі спогадів Ніла Краса дізналися, де лікували вінничан у повоєнній Вінниці.

Читайте також:

Про перукарів, артистів та відставних військових — життя повоєнної Вінниці описав у спогадах Ніл Крас

Міський голова на рік. Завдяки Генріху Лютворту з'явилися Вишенька і тролейбуси

Мітинги, записи «на ребрах» і факельні ходи: про розваги вінничан у повоєнній Вінниці

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.