Про перукарів, артистів та відставних військових. Життя повоєнної Вінниці описав у спогадах Ніл Крас

Валерій ЧУДНОВСЬКИЙ

Усі Ілюстрації до матеріалу намалювали завдяки нейромережі Midjourney. Також на тлі деяких з них використали кадри відеохроніки Вінниці 1948 року

У мемуарах «Моя Вінниця» вінничанин, який пізніше мігрував до Німеччини, описує життя міста після Другої світової війни.
З його розповідей дізналися про те, як і хто працював у вінницьких перукарнях, чому наш театр часто гастролював до російської Тули та як вихованці гуртка з авіамоделювання допомагали радянській пропаганді.

Про життя повоєнної Вінниці, розповідає у мемуарах «Моя Вінниця» Ніл Крас — під таким псевдонімом писав Соломон Вайнштейн, вінницький лікар, що мігрував до Німеччини.

«Пару пшиків і плюс 25-50% до ціни стрижки»

У розділі вінницькі «Білий дім» та «Великий театр» Ніл Крас звертає чимало уваги на опис роботи перукарів у 1945-1960х років.

Перукарень, за його словами було чимало: стригли на базарах, автостанціях, вокзалі тощо. Були «центральні» цирюльні в готелях «Україна» та «Вінниця». І з незрозумілих для автора причин, перукарями в місті були, переважно, євреї.

Відео дня

«Ціни були «божими». Однак після стрижки, змітання щіточкою обрізків волосся з вашого обличчя і шиї, розв'язування серветки, що здавлює шию, слідувало фатальне питання перукаря: «Освіжити?», — розповідає Ніл Крас. — Звичайно, можна було, навіть не відповідаючи цирульнику, зіскочити з крісла і швидко пройти до каси, куди через хвилину-другу підходив з папірцем, що фіксував виконану ним роботу і плату за неї, незадоволений перукар».

«Проте «своєму» перукарю (тобто тому, у якого ви постійно або ж найчастіше стриглися) відмовити в «освіженні» було неможливо. Тому ви приречено кивали свіжо обкошеною головою на знак згоди», — додає автор мемуарів.

Відтак, клієнту могли запропонувати один з двох одеколонів на вибір — «Квітковий» та «Шипр». Обидва, за словами Ніла Краса, були «якщо не огидними, то принаймні не привабливими для жінок».

«Пару «пшиків» із флакона з одеколоном «Квітковий» здорожчували стрижку на чверть-третину, а з флакона із «Шипром» — приблизно наполовину», — говорить автор.

До нових цирулень вишикувалися черги

Вінничани були ласими до нових технік та цікавих перукарів. І як тільки у місті з’являлося «щось нове» в цирульників, то до таких одразу вишиковували черги.

«Пам'ятаю, у перукарні на автостанції – старший брат розповідав – з'явився новий майстер, який стриг без машинки. Орудуючи тільки гребінцем і ножицями. І міг зробити будь-яку зачіску, — описує Ніл Крас. — І не переступав він з ноги на ногу біля крісла з клієнтом, а роз'їжджав навколо крісла, сидячи на особливому високому стільчику з коліщатками. І покривав клієнта захисним простирадлом (з якогось прозорого матеріалу!) від шиї до самої підлоги (ні волосинки – на штанинах!), причому «нашийник» простирадла був м'яким і абсолютно «волосонепроникним».

Попри те, що в автора мемуарів були дві перукарні поряд з його будинком, чоловік поїхав на автостанцію до нового перукаря.

«І всі обставини роботи нового майстра, який виявися молодим, гарним хлопцем – такі, як їх описував брат, — пише Ніл Крас. — А після стрижки було заведено залишати чайові майстру. «Своїм» перукарям чайові вкладали у широкі кишені їхніх халатів. «Чужим» лізти в кишеню було негоже — клали на столик, заставлений перукарськими інструментами та одеколонами».

А ще у всіх, без винятку, перукарнях гучно працювало радіо. По ньому завжди передавали про «зростання добробуту», «підступні дії імперіалістів», «успіхи друзів із соціалістичного табору» та інші подібні вихлопи пропаганди.

«Перукарі протягом усього робочого дня піддавалися ідеологічній обробці цим «засобом масової дезінформації». Вважаю, однак, що без особливого результату. Комуністів серед перукарів, певен, була незначна кількість. Бо вони були не з селян, і не з робітничого класу, що йшло в розріз з ідеологією партії», — пише Ніл Крас.

А щоб клієнти, які чекали на свою чергу, не нудьгували, на столику завжди лежали кілька журналів.

«І навіть у цьому всі перукарні були схожі (недаремно ж існувало Управління перукарськими господарствами, що забезпечує «порядок»): це були журнали «Крокодил» та «Перець». Рідко-рідко поруч лежали «Вогник», «Селянка», «Здоров'я» або ще щось інше», — пише автор мемуарів.

Провідних артистів забезпечували житлом

Надалі Ніл Крас присвятив частину мемуарів опису вінницького театру та акторів, які у ньому грали.

«Вінничани любили свій театр. Знали його режисерів, художників, акторів. Головного Режисера Верещагіна, головного художника Вітавського, акторів Сікало, Глибу, Тарапату, Педошенка, Молдована, Норець та багатьох інших, — пише автор. — На мою думку, найсильнішим актором був Іван Михайлович Сікало (1909 -1975). Він незаслужено довго чекав на звання народного артиста України (1960): причиною цього, казали, було його перебування у війні на окупованій німцями території. Сікало, виявляється, продовжував працювати в театрі вже окупованого Донецька».

Попри те, що вінничани охоче ходили на всі вистави у театрі, самі актори, їхні герої, жили бідно.

«Квартирами їх не балували: роками-десятиліттями – у комуналках. Звичайно, провідним артистам надавали житло. Але більшість підробляли, керуючи театральними гуртками на підприємствах та у навчальних закладах, — пише Ніл Крас. — Був ще один спосіб «внутрішнього підробітку». Треба було на сцені, під час вистав, носити свій одяг. Про це розповіла нам наша сусідка, завідувачка костюмерного цеху театру Марія Працюк. За «амортизацію» власного одягу доплачували. Або, наприклад, бувши артистом, який не часто зайнятий у спектаклях — виконувати технічну роботу помічника режисера».

Сумні історії та гастролі в росію

Згадує автор мемуарів кілька сумних фактів з життя театралів.

«Тарапата мало не став лауреатом Сталінської премії! У 1952 році театр поставив за п'єсою Шалви Дадіані виставу «З іскри», в якій майбутній народний артист Тарапата зіграв молодого майбутнього вождя. Приїжджала комісія з Москви, позитивно (в сенсі присудження премії) оцінила переглянуту нею виставу. Та ось несподівано Тарапата віддав Богові душу і присудження премії не відбулося», — пише Крас.

Були й самогубства серед вінницьких акторів.

«ДТП забрало життя молодої красуні-актриси Журавльової. Шофер задрімав за кермом. Її чоловік – артист Молдаван довго після цього не виходив на сцену. Його перший вихід – після перерви, спричиненої загибеллю дружини — я бачив. Публіка встала, вітаючи оплесками улюбленого актора. А за тиждень-другий Молдаван зник. Де його лише не шукали! І знайшли лише за кілька днів мертвим на горищі театральної будівлі. Він отруївся психотропними ліками, які накопичував, плануючи попрощатися з життям», — пише автор мемуарів.

У тодішньому Радянському Союзі практикували обмін гастролями між театрами різних міст. А вінницький театр найчастіше, за словами Ніла Краса, виїжджав до російської Тули.

«Як правило, іногородні театри, навіть невідомі мали успіх. Глядачі з цікавістю відвідували нові спектаклі, знайомилися з іншим режисерським трактуванням п'єс, які вони вже знали, з невідомими ним до того акторами, — пише автор мемуарів. — Вінничани виступали, можна сказати, завжди перед добре заповненими театральними залами. Актори, щоправда, від цього не багатіли. Але вдома з гордістю про успіхи у чужих краях розповідали».

У Торговельному інституті діяло ДТСААФ

А через перехрестя від театру стоїть головна будівля Реального училища (нині її займає торговельний інститут). За словами Ніла Краса, в перші повоєнні роки тут розміщувалося ДТСААФ — Добровільне товариство сприяння армії, авіації та флоту. Тут були різноманітні секції: готували шоферів, автомобілістів, мотоциклістів, радистів, стрільців, підводників, водіїв катерів тощо.

«Основний контингент співробітників ДТСААФу складали відставні військові, від яких часто пахло перегаром, які розмовляли звичною для них «соковитою» мовою солдатських казарм», — згадує автор мемуарів.

Також діяв авіамодельний гурток, в якому займався автор мемуарів.

«Я з друзями споруджував моделі літаків, оснащених маленьким бензиновим моторчиком. Кожен із нас мріяв пройти шлях, позначений в одному з девізів ДТСААФу: «Від моделі – до планера, від планера – до літака!», — пише Ніл Крас. — Ми навіть ходили дивитись на короткі польоти (метрів на 50, не більше) планеристів. Аеродром для них був ліворуч від Літинського шосе, дещо не доходячи до нинішньої Вишеньки. Планери стартували за допомогою розтягнутого товстого багатожильного гумового кабелю».

Невдалий запуск пропагандистської кулі

Залучали авіамоделістів й до пропагандистської роботи.

«На початку 50-х з країн Західної Європи до країн соцтабору запускали тисячі повітряних куль. Приземляючись, вони вибухали та розкидували безліч листівок з антирадянським змістом, і зокрема, карикатурами на Хрущова, — пише Ніл Крас. — В одну з осінь, кінця 50-х, коли нас, студентів, послали на сільгоспроботи, то біля нас розірвалася подібна куля. Зміст листівок був незрозумілою нам чеською мовою. Однак Хрущова на карикатурі ми впізнали».

Тож напротивагу антирадянщині, студенти запускали власні повітряні кулі з пропагандистськими листівками. Звісно, за ініціативи керівництва училища.

«З листів тонкого цигаркового паперу, викроєного спеціальним чином, склеїли ми величезну кулю. Коли це зробили, то у дворі ДТСААФа і запустили її. Натовп, який спостерігав за небаченим ніколи раніше дивом, був у захваті. А творці цього дива – у нестямі від радості», — пише Ніл Крас.

Він пише, що творці повітряної кулі, після її запуску, почали мріяти про те, як їхнє творіння долетить до закордонної країни, про що неодмінно вони дізнаються: до кулі був прикріплений щільний папірець з проханням повідомити про це. Вказано адресу ДТСААФу, обіцяно винагороду.

«Ми ще перебували в мріях, коли швейцар увів у нашу кімнату хлопчика. В руках у нього були останки нашої кулі, жорстке приземлення та миттєва смерть якої сталися недалеко від входу до Центрального парку. Малий чекав винагороди, а ми відчували себе, як на похороні», — розповів про невдалу спробу запуску пропагандистської кулі Ніл Крас.