П’ятеро козаків і собака Муха. Історія кінного походу з Вінниці на Запорозьку Січ

Це фото п'ятьох студентів з Вінниці є у Вікіпедії. Вони єдині, хто приїхав на конях на святкування 500-ліття запорозького козацтва. 1990 рік, Жовті Води, памятник Богдану Хмельницькому

В один з днів липня 1990-го на стадіоні Центрального парку культури і відпочинку проводжали в похід п’ятьох студентів історичного факультету педагогічного інституту, нині університету імені Коюбинського. Всі вони вирізнялися з-поміж інших незвичним вбранням. Були одягнені у широкі шаровари, вишиті сорочки, взуті у чоботи. Увагу присутніх привернула церемонія посвячення їх у козаки. Поруч стояли коні.

Гриміла музика, гупали барабани. Під час одного з фальцетних звуків коні стрепенулися, заіржали.

— Від такого епізоду у мене серце стрепенулося, — розповідає 20minut.ua Степан Дровазюк, тодішній декан істфаку. — Подумав, яка непроста дорога чекає попереду наших студентів! Але це було їхнє рішення. Наважилися відчути себе козаками, деканат не заперечував. Адміністрація навчального закладу також не стала на заваді.

Зі стадіону у парку п’ятеро хлопців вирушили в дорогу — два Юрії, Легун і Савчук, Ігор Лановий, Руслан Білецький та Олександр Панасюк. Шостим мандрівником стала собака Муха. Вона «прив’язалася» до студентів у селі Лаврівка, де вони готувалися до походу. Пройшла довгий шлях і повернулася додому.

Непросто їм було добиратися до місця призначення! Більше піклувалися не так про себе, як про коней. Жаліли їх. Тому понад половину відстані пройшли пішки.

На зворотному шляху на них чекала неприємна несподіванка. Через неї кінну мандрівку довелося перервати.

Ось як згадує прj ті події Ігор Лановий.

Цей папір нам відчиняв двері

Ігор Лановий розмову розпочав з того, завдяки чому їм вдалося здійснити похід.

— Був тоді такий термін КАС, абревіатура  розшифровується просто — командно-адміністративна система, — говорить співрозмовник. — Саме завдяки такій системі нам вдалося зробити те, що задумали. Без підтримки  представників КАС, годі було про таке думати, нас би зупинили за першим поворотом.

Підтримали студентів у тодішньому обласному комітеті комсомолу. Спочатку хлопці скептично поставилися до виданого їм в дорогу листа. В ньому йшлося про те, що його пред’явники, студенти інституту, майбутні історики,  здійснюють експедицію з метою вивчення історичного минулого країни. Роблять це під егідою обкому комсомолу. Закінчувався лист зверненням  сприяти у проведенні такої експедиції, допомагати кормами для коней, місцем для зупинки на нічліг тощо. Підписав листа керівник обкому комсомолу.

 — Спершу ми скептично поставилися до такого листа, — згадує Ігор Лановий. — Але в дорозі зрозуміли, наскільки він допомагає нам відчиняти двері до будь-якого голови колгоспу, сільської ради, чи іншого чиновника.

Через два тижні надійно трималися в сідлі

Батько Легуна очолював на той час обласне управління сільського господарства. Батько Ланового працював керівником господарства у селі Іванів Калинівського району. Обидва сприяли студентам у підготовці до походу.

Для них виділили коней з упряжжю і сідлами, надали бричку, пошили національне вбрання і навіть козацький прапор.

З кіньми треба було вміти поводитися, знати, як їх доглядати, чим годувати.

До походу готувалися у селі Лаврівка. Як каже співрозмовник, гартували свої ноги, щоб вони стали козацькими.

Дуже важливо було набути навичок поводження з кіньми. Тільки один з компанії — Руслан Білецький мав певний досвід у цій справі. До того він мандрував на конях разом з учнями школи із села Сліди Могилів-Подільського району.

Директором школи тоді працював Микола Крижанівський.

— Добре пам’ятаю Руслана, — сказав у розмові з журналістом пан Микола. — Він показав себе моторним козаком. Дізнався про наші кінні експедиції з публікацій. Приїхав в село разом з товаришем Олександром Чабанюком.  Попросилися в похід. Ми їх зарахували в загін. До речі, Чабанюк разом з дружиною після інституту працювали у нашій школі. І в похід теж ходили.

Білецькому сподобалося в подорожі. Пізніше він запропонував зробити це своїм однодумцям. Приурочили кінну мандрівку до 500-ліття Запорозького козацтва.

Перед дорогою саме він навчав чотирьох однодумців триматися в сідлі. Лаврівські конюхи підказували, як правильно доглядати за тваринами, чим і коли годувати.  

— Після двох тижнів підготовки ми вже мали навики верхової їзди, — продовжує Ігор Лановий. — Вміли напувати коней, знали, коли краще давати овес, а коли ячмінь і чим ще годують коней.

Що це за прапор з підковою?

Розкішні козацькі шаровари їм пошили в одному з профтехучилищ у Вінниці. Замовлення зробив обком комсомолу.

Шапки і чоботи справили в Іванові. Роботу оплатив місцевий колгосп.

Ігор Лановий згадує майстрів, які це зробили — Любов Хуторянська і Костянтин Острочеревий. Чоботар змушений був торгуватися.

— Коли я прийшов до нього із замовленнями, він переглянув написані на аркуші розміри взуття, витримав паузу, а тоді запитав, звідки у хлопців такі лабаті ноги? — розповідає Лановий. — У мене нога була найменша, взуття 44-о розміру. У хлопців 45-го і навіть 47-го. Не дивно, що майстер попросив доплатити за роботу.

Прапор в дорогу вишила мати Юрія Легуна пані Христина. Таким мали стяг козаки полку Івана Богуна. На синьому тлі зображений козак з мушкетом, а з іншого боку — підкова і хрест.

— Що це за кінне товариство до нас приїхало? — запитав в одному з сіл місцевий керівник, при цьому звернув увагу на пікову на прапорі.

Студенти роз’яснили, що насправді являє собою зображена символіка.

До речі, вони везли з собою три томи книги Дмитра Яворницького «Історія Запорізьких козаків». Заборонена раніше книга щойно вийшла з друку. Нею зачитувалися під час перепочинку. З книгою ознайомлювали під час зустрічей з людьми у селах, через які пролягав маршрут.

Задрімав під водонапірною вежею

За визначення маршруту відповідав Ігор Лановий. Каже, мали з собою «Атлас автомобільних доріг СРСР». По ньому орієнтувалися. Звичайно, краще було б визначати маршрут за топографічними картами. Бо ж кіньми по асфальту не поїдеш. Рухалися польовими ґрунтовими дорогами. Топографічні карти мали військові. Однак вони відмовилися допомогти студентам.

— Найчастіше орієнтувалися по розповідях місцевих жителів, — розповідає пан Ігор. — Якщо показували рукою їдьте туди, там звернете ліворуч, чи праворуч, то так і робили.

В середньому протягом дня долали 50 кілометрів. Щоправда, останні дні подорожі довелося прискоритися, аби встигнути на відзначення ювілею. Проходили чи проїжджали на 15-20 км більше середнього. Бувало, натирали мозолі на ногах

Навіть дуже стомлені не забували вигукувати гасло «Слава Україні!». Це нині воно звичне. У той час його мало-коли можна було почути.

Бувало, засинали там, де присіли.

Одного разу Юрій Савчук примостився під водонапірною баштою. Тільки задрімав, як зверху полилася вода. Хлопець подумав, що дощ. Натягнув на голову ряднину— і спить далі.

— Хлопче, чому ж ти не перейдеш на сухе, — такими словами розбудила його одна з місцевих жінок.

На Хортиці, у колисці козацтва

Масштабне свято Козацької слави організували у серпні 1990-го Народний Рух України та Товариство української мови імені Тараса Шевченка. Відбувалося воно у Запорізькій та Дніпропетровській областях, куди з’їхалися делегації патріотів зі всієї України, зокрема, Криму. Прибули також кубанські козаки.  

Велелюдне зібрання відбулося 4 серпня у селі Капулівка, що неподалік від Нікополя. Там вшановували пам'ять кошового Запорозької Січі Івана Сірка. У цьому селі його могила.

— Коней розмістили на оборі біля тваринницької ферми, розповідає Ігор Лановий. — Самі теж ночували  у цьому селі. Наступного дня їздили у Запоріжжя і на острів Хортиця. Але вже автобусом. Познайомилися з делегацією з Коломиї. Доєдналися до неї і разом продовжили святкування.

Моєму співрозмовнику запам’яталися два символи у Капулівці. Каже, колону автобусів й автомобілів, що рухалася з села, супроводжував автомобіль ДАІ.

— Сотні синьо-жовтих прапорів майоріли навколо, — згадує співрозмовник. — Такої кількості стягів незвичних на той час кольорів не доводилося бачити. Дивлюся, попереду нас їде автомобіль ДАІ із зображенням герба Союзу на капоті і міліціонери з радянською атрибутикою. Мимоволі подума: як зійшлися два символи, ніби дві епохи. Вже відчувалося, настільки гучно Незалежність стукає у наші двері.

На Хортиці студент з Вінниці звернув увагу, як дівчата і молодиці з Коломиї взяли в коло до танцю нашого земляка Володимира Яворівського. Як довго він після танцю віддихувався.

Хід великою українською колоною патріотів по зросійщеному Запоріжжю, масові заходи на острові Хортиця, у колисці козацтва, ватри над Дніпром — все це дотепер у пам’яті мого співрозмовника.

Щоденник походу уже в друкарні

Тривав кінний похід вінницьких студентів 28 днів. Весь цей час його учасники вели записи. Точніше, таку місію поклали на Юрія Легуна.

Нині щоденник уже в друкарні. Це буде книга під назвою «Щоденний запис кінного походу. 30 років по тому».

До друку її готувала Олеся Коваль, заступниця директора Центру історії Вінниці.

— Ви навіть не уявляєте, наскільки цікаво читати про те, як наші студенти-відчайдухи долали неблизький шлях, — розповіла заступниця директора Центру історії Вінниці Олеся Коваль. — Видання побудовано на щоденникових записах учасників походу. Але з істотними доповненнями нинішніми спогадами кожного учасника походу.

Повірте, текст читати — одне задоволення! — ще раз повторила співрозмовниця.

Вона особисто зібрала спогади кожного з учасників того уже далекого походу. Хтось говорив усно, хтось надіслав записані спогади.

— Юрій Савчук зараз в Америці, — говорить пані Олеся. — Працює за океаном по одній з грантових програм. Тому свої спогади писав далеко від України.

Торік Центр історії Вінниці організовував виставку про кінний похід студентів. Її представили на площі перед міськрадою. На відкритті були троє учасників походу — Юрій Савчук, Юрій Легун та Ігор Лановий. Виступав також батько Легуна Віктор Антонович, згадував, як допомагав студентам зібратися в дорогу.

Де прочитати книгу?

За словами Олесі Ковлаль, книгу надрукують невеликим накладом, тільки 100 примірників. Її передадуть у бібліотеки міста, а також бібліотеку педагогічного університету. Але текст мжна буде скачати. Співрозмовниця уточнює, що на сайті Центру історії Вінниці є розділ "Музейні читання". Там буде представлено текст книги.

Планують провести її презентацію. Найкращим місцем для цього, зрозуміло, є стіни альма-матер колишніх студентів.

Доктор історичних наук Юрій Легун нині очолює обласний державний архів, Юрій Савчук, кандидат історичних наук, працює в Інституті історії України, Ігор Лановий нині заступник голови Іванівської ОТГ, Руслан Білецький й Олександр Панасюк займаються підприємницькою діяльністю.

Не витримала конячка

На зворотному шляху учасників походу спіткала невдача. Одна конячка не витримала дороги, захворіла.

Ветеринари не змогли надати допомогу.

Перед мандрівниками постала проблема, як бути далі з твариною.

Їм знову допомогли дорослі, представники уже згаданої КАС.

Батько Легуна знайшов спеціальний автомобіль з причепом. Відправив машину на допомогу хлопцям. Коней завантажили у причіп, студенти сіли у кузов і так добралися до Вінниці.

Читайте також:

«Прапори Тетяни додають хлопцям сили». Сотні знамен пошила і передала на Схід вчителька з Вінниці

«Не віддамо!» Ракету «Піонер» хочуть забрати з Вінниці. Американці називали її SS-20

Бригаді авіаторів — 80! Як з-під носа бойовиків врятували п’ятьох членів екіпажу з літака Майбороди 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.