«Тато сильний, його не могли вбити». Синові «азовця» побратими вручили «Золотий хрест» — нагороду батька
- У Жмеринку приїжджали «азовці» вшанувати пам’ять полеглого побратима.
- Старший солдат 12-ї бригади спецпризначення «Азов» жмеринчанин Олександр Шапальчук загинув рік тому, 19 квітня 2025-го.
- Побратими привезли нагороду Головнокомандувача ЗСУ.
- Про їхню зустріч з рідними полеглого воїна журналісту «20 хвилин» розповіла сестра Героя.
Телефонний дзвінок з 12-ї бригади спецпризначення «Азов» з хвилюванням сприйняли рідні Олександра Шапальчука. Олександр добровольцем служив у цій бригаді. Загинув в бою 19 квітня 2025 року.
Побратими повідомили по телефону, що мають намір приїхати до Жмеринки. Хочуть зустрітися з батьками, дружиною, сином, рідними. Подякувати їм за сміливого воїна, побувати на його могилі.
Крім того, їдуть зі ще однією місією. Але про це скажуть уже під час зустрічі.
— Хлопці визначили день приїзду, — розповіла журналісту «20 хвилин» сестра Олександра пані Аліна. — Але напередодні був ще один дзвінок від них, Нам повідомили, що ситуація змінилася. Тому зустріч доведеться перенести на інший день. Ми сприйняли це з розумінням, бо ж війна.
За день до сумної дати для Шапальчуків — 19 квітня «азовці» приїхали. Восьмеро бійців прибули до Жмеринки. Один з них пам’ятає Олександра, бо разом з ним виконував бойові завдання.
Знав, що кожен маршрут на війні небезпечний
У середмісті Жмеринки — Алея Героїв. Серед портретів є фото Шапальчука. Тут «азовці» разом з його рідними, друзями, знайомими вшанували пам’ять полеглих жмеринчан за свободу і незалежність рідної землі.
— Знаємо, що Олександр з перших днів війни допомагав військовим, — сказав у своєму виступі один з гостей. — Він возив допомогу у район бойових дій. Уже тоді зрозумів, що може зробити більше. У нього виникла думка: йти на фронт добровольцем. Спершу нікому не говорив про це. Почав підтягувати фізичну форму. Став займатися спортом.
Нам також відомо, що Олександр дуже хотів потрапити до «азовців». У нашому підрозділі середній вік бійців до 30 років. Олександру на той час було вже 36. Але він зумів пройти відбір. Продемонстрував свої добрі фізичні, ділові якості. Подав приклад молодим.
Спершу служив у першому батальйоні бригади, а потім перейшов у шостий батальйон. Був механіком-водієм. Дехто вважає, що це не дуже складана робота. Так можуть говорити ті, хто не знає війни.
Маршрути Олександра були різні, але у більшості випадків — небезпечні. Побратими, які безпосередньо служили з ним, згадують, що він жодного разу не відмовився від поїздки. Навіть тоді, коли це було небезпечно. Розумів, що без нього не змінять хлопців на позиції і не завезуть туди нову групу.
У підрозділі згадують Олександра, як прекрасну, світлу людину. До нього зверталися за порадою. Від нього йшла доброта. Сам перебував на позитиві і цим заряджав інших.
Своїми спогадами про Олександра поділився ще один «азовець». Сказав, що він його земляк, що разом бували на бойових завданнях.
— Саша любив повторювати: «Все буде добре», — каже військовий. — Цим він додавав іншим упевненості. Разом з тим заспокоював. Мене вражала його сміливість. Під час однієї поїздки на нас несподівано вийшов танк. Саша не панікував. Тільки говорив: тримайся, прорвемося.
Слово про сина сказала його мама — пані Наталія.
— Я не одразу зрозуміла, що син готується йти на війну, — каже жінка. — А він тим часом скуповував обмундирування, що там ще йому було треба. Все це ховав від нас. Якось я побачила і запитала, що це таке. А він відповів: «Мамо, це я маю хлопцям передати».
Правду сказав пізніше. Того дня він не пішов на роботу. Запитала його: «Чому ти залишився вдома». А він каже: «Мамо, я покинув роботу. Вирішив служити в «Азові». Що після цього можна було вже говорити? Нам було дуже важко це сприйняти, бо ж син йшов на війну. Але він так вирішив…
Прозвучала команда: «До молитви!»
«Азовці» прочитали молитву українського націоналіста. Повідомили присутнім, що проголошення патріотичних слів є традицією у їхньому підрозділі. Нагадали, хто написав молитву. Це — український патріот Осип Мащак. Зробив він це у в’язниці у 1936 році. Поляки ув’язнили його за те, що любив рідну землю, свою Україну. Її поширили інші патріоти. Прочинаючи з 2014 року, молитву українського націоналіста постійно проголошують в «Азові».
Прозвучала команда «До молитви!» і у середмісті Жмеринки пролунали слова: «Україно! Свята Мати Героїв! Зійди до серця мого! Скріпи мій дух! Загартуй мою волю!».
Кожен рядок спершу озвучує хтось один, а тоді сказані слова повторюють хором. Проголошують слова гучно, з почуттям патріотизму і любові до рідної землі і України.
«Азовці» оглянули портрети полеглих на війні жмеринчан.
— Вони зробили все, щоб ця москальська погань не прийшла у наш дім, — зазначив один з військових. — Ці люди продемонстрували, що любов до свої країни для них сильніша за життя. Треба робити так, щоб їх пам’ятали. Щоб молоде покоління розуміло, якою ціною українці вибороли свою свободу.
Опустив очі, аби не бачили сліз
Олександр Шапальчук нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Тепер побратими привезли ще одну відзнаку — нагрудний знак «Золотий Хрест» від Головнокомандувача ЗСУ. А ще — бойовий прапор «Азову», пам’ятну монету і портрет Олександра Шапальчука з позивним «Лимонад», викарбуваними на сталевій пластині.
Все це один з воїні передав сину полеглого Героя — Максиму.
— Максим дуже любив батька, — розповідає сестра полеглого Аліна. — Коли ми повернулися з опізнання тіла, він по-дорослому запитав, чи уважно дивилися? Казав, можливо, то хтось інший, а не тато. Тоді ж хлопчик сказав: «Наш тато сильний, його не могли вбити». На жаль…
Співрозмовниця спостерігала за племінником, коли той отримував нагороду батька. Каже, розуміє, чому він опустив очі. Зробив це, аби не бачили сліз. Він дуже пережив важку втрату. Нині Максим уже у восьмому класі, все розуміє.
— Всі ми гордимося дорогою нам людиною, — продовжує Аліна. — Розуміємо, що це велика важка втрата, що це біль, але в той же час пишаємося тим, як побратими відгукуються про Сашу. Пам’ять має жити. Ми дякували хлопцям з «Азову» за таку повагу і за пам’ять.
Читайте також:
«Ти не будеш одна — люди допоможуть»: трьом дітям полеглого воїна потрібна школа і дитячий садок
«У шпиталях мені казали: у нас нема футболістів». Чому команда з ампфутболу не може грати у Вінниці?
Подякуй журналісту гривнею
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
