«У шпиталях мені казали: у нас нема футболістів». Чому команда з ампфутболу не може грати у Вінниці?

• В ампфутбол (ампутація+футбол) грають ветерани, які втратили кінцівки: польові гравці — без ноги, воротарі — без руки.
• У нас є команда «Вінниця АМП», яка бере участь у чемпіонаті України, але не може грати у рідному місті. Чому?
• Ситуацію з’ясовував журналіст «20 хвилин» під час розмови з організатором колективу і одним з гравців.

Футбольна команда «Вінниця АМП» виступає у чемпіонаті України-2026 у першій лізі. На жаль, уболівальники не можуть побачити її гру у Вінниці. Всі домашні матчі вінничани грали і гратимуть на виїзді. Не тому, що в нас нема футбольних полів. Справа в іншому. У чому?

Відповідь на це питання автор публікації почув від організатора команди, який ще й допомагає тренувати гравців, — Олександра Говорухи.

«Два місяці дзвонив майбутньому капітану»

Олександр Говоруха, який втратив на війні ногу, працює помічником ректора Харківського національного університету внутрішніх справ. Опікується питаннями роботи з ветеранами. Закінчив Вінницький педагогічний університет імені Коцюбинського, навчався на факультеті фізвиховання. Раніше грав у футбол.

Після важкої травми займається ампфутболом. Щоправда, грає не за нашу команду. Виступає на позиції у команді зі Львова, що має назву «Львів Покрова». Львів’яни запросили його до себе у той час, коли у Вінниці ще не було команди.

Торік «Львів Покрова» виборов титул чемпіона України. Навесні 2026-го став володарем кубка країни. Команда здобула право на участь у Лізі чемпіонів Європи з ампфутболу.

Здавалося б, Говоруха знайшов себе, знайшов однодумців, цього досить. А він ще й доклав зусиль, щоб у рідному місті також була команда.  

— Я б нізащо не взявся за таку справу вдруге, — говорить Олександр.

Ось як він це пояснює. Каже, майбутніх гравців шукав серед поранених у шпиталях, лікарнях, реабілітаційних центрах. Навідувався туди багато разів. Інколи йому говорили: «Даремно приїхав, у нас футболістів нема». Незважаючи на це, наполягав на своєму. Добивався дозволу і ходив від палати до палати. А ще давав оголошення у соцмережах, виступав у ЗМІ.

— Мені доводилося чути від хлопців тисячу і одну причину відмов, — розповідає Олександр. — Хтось соромився стрибати на милиці за м’ячем, комусь це було просто не цікаво…

За його словами, щоб відібрати у команду 17 гравців з ампутаціями, перевірили на тренуваннях понад 60 людей. Тільки троє прийшли на тренування з власної ініціативи. Всіх інших доводилося довго і наполегливо переконувати.

Олександр згадує історію з нинішнім капітаном команди Олесем Беринським. Два місяці телефонував йому. Чоловік ніколи не відмовлявся прийти на пробне тренування, але… не приходив. Щоразу знаходив причини.

— Нарешті я вирішив: ще раз зателефоную — і крапка, — говорить Олександр Говоруха. — На моє здивування, він швидко відгукнувся. Та ще й гол забив. Ми закінчуємо тренування грою між своїми. Я тоді сказав Олесю, що у нього добре виходить. Цей чоловік по-футбольному впертий, хоча футболом раніше не займався. Грає у лінії півзахисту. Став хорошим гравцем. Замінити такого не просто. Ще й має організаторські здібності, тому обрали капітаном команди.

Грали у півфіналі Кубка України

Формувати вінницьку команду допомагав представник Української асоціації футболу (УАФ) і «Ліги дужих» Богдан Мельник. Хоча левова частка клопотів лягла на плечі Олександра Говорухи.

— У нас було три етапи набору гравців, — каже співрозмовник. — чому? Бо були хлопці з інших регіонів. У Вінниці вони лікувалися, чи протезувалися. Потім поверталися до себе. Виходить, шукали для себе, а підготували для інших. Зараз у нас 17 гравців, крім одного, всі місцеві. Один з Кропивницького. Там теж уже є команда, тому, передбачаю, що перейде до своїх.

Вінничани тричі на тиждень збираються на тренування. Воно триває дві години. У вівторок збираються на футбольному полі школи №33, а в четвер і суботу — школи №35. Навчальні заклади надають можливість тренуватися безкоштовно.

— Проблема в тому, що дуже мало хлопців, які раніше грали в футбол, продовжує Говоруха — Доводиться всіх вчити з нуля. Тренує команду Олег Шевченко. Ми з ним земляки. Раніше грали за одну команду. Попросив його долучитися до цього важливого проекту. Він погодився. Працює на безоплатній основі. Але за умови, що я буду йому допомагати. Справжнім футболістом може стати той, хто після тренувань, чи після матчу, повертається додому  і прокручує в голові помилки, аналізує, чому не вдалося уникнути їх, щоб зіграти краще.

Ще й року не минуло з часу створення команди «Вінниця АМП», а колектив уже має певний здобуток. Наші земляки разом зі ще трьома командами пробилися у півфінал Кубка України. Загалом такий приз виборювали 16 команд. У півфінальній грі жереб звів вінничан із чемпіоном країни згаданою командою зі Львова. Гравці «Вінниця АМП», хоч і поступилися львів’янам, зате набули досвіду гри з сильним суперником. До того вінничани перемогли два колективи — з Кривого Рога і Рівного.

Створити команду з ампфутболістів непросто. Утримувати колектив, схоже, ще складніше.

«Вдома нас не побачите»

Запитую Олександра Говоруху, де можна побачити гру нашої команди? Адже недарма кажуть, що підтримка уболівальників — це те само, що додатковий гравець у команді.

— На жаль, вдома ігри команди не побачите, — говорить Олександр. — Домашні матчі змушені проводити на виїзді, у чужих містах. — У команди нема коштів, щоб фінансувати оренду футбольного поля, організувати чергування бригад «швидкої» допомоги. Поки що нас підтримує мій навчальний заклад — Харківський національний університет внутрішніх справ, який надає транспорт для поїздок на ігри. Міськрада допомогла придбати екіпіровку для гравців. На всі інші потреби хлопці витрачають власні кошти.

Співрозмовник навів такий приклад. Під час одного з тренувань на футбольному полі школи №35 за ними спостерігала жінка з дитиною. На вулиці було холодно. Вона постояла деякий час і пішла. Згодом повернулася. У руках несла піднос, на якому були стаканчики з гарячим чаєм.

— Хлопці дотепер згадують той випадок, — каже Олександр. — Здавалося б, дрібниця. Насправді це підтримка. Хлопці радіють, коли хтось небайдужий принесе на тренування упаковку води.

У нинішньому чемпіонаті наші земляки гратимуть з дев’яти командами. Це колективи з Києва, Дніпра, Житомира, Хмельницького, Львова, Запоріжжя, Кривого Рога, Чернівців, Рівного. У кожному з цих міст зуміли організувати проведення матчів на першість України з ампфутболу, а у Вінниці — ні. Хоча певний досвід місто має: навесні тут приймали ігри на Кубок України з ампфутболу.

Команда «Вінниця АМП» буде вдячна за кожну надану допомогу. Аби цей процес був унормований юридично, колектив створив громадську організацію — «Ніколи не здавайся».

«Ми не просто команда, ми — одна сім’я»

Одним з гравців команди «Вінниця АМП» є Ігор Ковальчук. Він воював у 35-й окремій бригаді морської піхоти. На війну пішов добровольцем на другий день після нападу росіян. Раніше служив за контрактом, мав досвід. Ногу втратив 23 березня 2025 року на Покровському напрямку. Каже, після того три дні його не могли забрати побратими. Саме стільки часу провів без знеболювальних препаратів.

— Якщо ти зумів вижити з таким нестерпним болем, як це було у мене, то після цього ти можеш все, — говорить Ігор. — Не кожен буде бігати на милицях по футбольному полі, а ми, ветерани, робимо це. Тренування тривають по дві години. Весь цей час у постійному русі. Наприкінці ще й граємо між собою два тайми по 20 хвилин.

Ігор Ковальчук проходив протезування в одному з реабілітаційних центрів у Вінниці. Саме там його зустрів Олександр Говоруха. Чоловік погодився прийти на тренування. Йому сподобалося і він залишився у команді.

Каже, крім того, що заняття футболом є елементом фізичної і психологічної реабілітації, відчуває командний дух, підтримку колективу.

— Ми не тільки граємо, а  й підтримуємо  один одного у житті поза футболом, — говорить Ігор. — Обмінюємося інформацією, вітаємо з днем народження, чи святами. Разом добиваємося вирішення наболілих питань. Ми не просто команда, ми одна сім’я.   

Пан Ігор поділився успіхом на футбольному полі. У матчі на Кубок України забив гол команді з Кривого Рога. Вінничани перемогли 3:1.

— У мене була робоча нога права, — говорить ветеран. — Але якраз її я втратив. Довелося напрацьовувати ліву ногу. Кажу це для того, аби зрозуміли, наскільки важливим став для мене той забитий м’яч!
 

Читайте також:

«Ти той чувак, що бігає на протезі?» Роман Кашпур присвятив сім марафонів пам’яті свого командира

«Ти не будеш одна — люди допоможуть»: трьом дітям полеглого воїна потрібна школа і дитячий садок

«Віддала 600 тисяч авансу»: два роки мама чекає пам’ятник на могилу сина, курсанта академії СБУ

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.