«Ти не будеш одна — люди допоможуть»: трьом дітям полеглого воїна потрібна школа і дитячий садок
- З листопада 2025-го він вважався зниклим безвісти. Але дружина знала: її чоловік загинув, так сказали побратими і командир.
- Чому ж тоді повторно проводили ДНК?
- Про Станіслава Короля, який мав законне право залишатися поруч із своїми трьома малими дітьми, розповідає його дружина Вікторія.
Вікторія знала, що її чоловік загинув. Просила побратимів розповісти правду, як це сталося. Хотіла почути правду, якою б гіркою вона не була. Від почутого не знала, що з нею робиться. Тіло її чоловіка Станіслава Короля ніс на собі один з бійців. Обстріли не вщухали. Під час одного з них побратима поранило. Другий боєць опинився перед вибором: забрати з собою пораненого, чи вбитого? Так Станіслав залишився на полі бою. Йому назавжди 25! Він воював у 117-й окремій важкій механізованій бригаді.
Пізніше командир Станіслава сказав їй: «Він у списках зниклих безвісти тільки тому, що тіло не вдалося забрати. Співчуваю, але Станіслав загинув».
З цим рідні воїна жили доти, доки не отримали офіційні результати тесту ДНК. Невдовзі після того Вікторії знову зателефонували з поліції. Повідомили, що мають повторно здати проби на ДНК. Для чого?
З’явилася надія: раптом Станіслав живий?!
Що було далі, а також про те, яким був чоловік, про їхніх дітей, непросту евакуацію під вибухами, Вікторія розповіла журналісту «20 хвилин».
«У вас добрі люди, військових ховають з великими почестями»
Вікторія разом з трьома дітьми і мамою проживає у селі Олексіївка Жмеринської громади. У сусідній Кам’яногірці мама Станіслава і його молодший брат. У нього є ще дві сестри: одна — у Запоріжжі, друга — у Данії.
— Ми не місцеві, ми переселенці, — розповідає пані Вікторія. — Перебралися сюди із Запорізької області. Наше село називається Новозлатопіль, це Пологівський район Запорізької області. Там ми навчалися у школі, там і познайомилися із Станіславом. Не знаю, що там з нашим будинком. Додзвонитися до кого-небудь з села не вдається. Жодної інформації нема, крім однієї — село під окупацією росіян. Вони його окупували ще у березні 2022-го. Ми ледве вибралися звідти. Таке пекло бачили, що словами не передати! Все кругом горіло. Ми в погребі сиділи. Про це можна говорити довго. Станіслава з нами вже не було, його мобілізували як тільки почалася війна — 1 березня. Поки добралися до Запоріжжя по дорозі ночували ще у двох селах. Нам надали місця у будиночках для переселенців. Ми там жили до вересня. Тоді переїхали в Олексіївку. Хтось з наших раніше перебрався у Жмеринку. За їхньою порадою і ми поїхали.
У вас тут добрі люди. Нам в селі надали хату. Сплачуємо тільки за світло. Будинок неновий, але дах є, жити можна. Тільки проблема з тим, що нема школи і дитячого садка. Настя, це наша старша донька, їй 10 років, вчиться онлайн, але що то за навчання? Автобус заїжджає у село два рази на тиждень. Шукаємо можливість перебратися у Жмеринку. Коли дізнаються, що у мене троє дітей, відмовляють з орендою квартири.
З похороном нам багато допомогли. І міська рада, і громада села Станіславчик, і волонтери. Все організували — оркестр, транспорт, купили, що треба. Провели Станіслава з усіма почестями. Люди на коліна ставали, коли проходила похоронна процесія. На похороні були побратими Станіслава, вони із Запоріжжя. Кажуть, Вікторія, у Запоріжжі не ховають воїнів з такими почестями, як тут. Поховали Станіслава Короля у Жмеринці на Алеї слави міського кладовища.
Міг залишатися за кордоном
Після мобілізації Станіслав Король воював у 117-й окремій важкій механізованій бригаді. Його служба тривала до жовтня 2022-го.
— Станіслава були б не мобілізували, але ми не змогли вчасно подати у військкомат документи, — говорить його дружина Вікторія. — Та він і не поспішав це робити. Хотів йти зупиняти окупантів. Я вже сама все робила. Тільки в жовтні його повернули додому. На той час ми вже були в Олексіївці. Станіслав приїхав у село, в якому ніколи раніше не був.
У той час ніхто не знав, що буде далі. Наші батьки наполягали, щоб ми вивезли дітей у безпечне місце. Тобто радили їхати за кордон. У Данії проживала моя сестра. От ми й подалися до неї.
Станіслав влаштувався на роботу. Але я бачила, як він стежить за кожним повідомленням з України! Серцем відчувала, що він тут надовго не затримається. Так воно й сталося.
Перший раз заговорив про повернення після того, як загинув його друг, з ним він служив строкову службу. Потім дізналися про ще одну втрату — на війні вбили нашого спільного товариша.
Після цього між на нами відбулася розмова.
Чоловік каже: «Я більше не можу тут залишатися Маю відомстити за своїх хлопців». Я у відповідь одразу про дітей. Запитала його, кому вони потрібні, крім нас з тобою? А він відповів так, що у мене слів забракло. Каже, ти одна не залишися, якщо щось станеться, тобі допоможуть. У мене сльози стали в очах.
— Можеш тут залишатися, тут тихо, нема сирен, не чути вибухів, — сказав Станіслав дружині.
— Ні, я не залишуся, поїдемо з тобою, — відповіла вона.
Привіз з полігону котика
Після повернення в село, Станіслав нічого не говорив про те, що піде на війну. Грався з дітьми, вирішував якісь справи, ремонтував машину. Одного дня з самого ранку поїхав з дому. Повернувся після обіду і сказав: «Я все вирішив», Запитую його, що ти вирішив. «Оформив документи і їду на навчання».
Тоді він зізнався, що раніше уже їздив у військкомат. Було це перед тим, як ми планували поїздку в Данію. Усміхнувся і запитує: «Знаєш, що мені тоді сказали? Йди додому, виховуй дітей, вони ще малі в тебе». А тепер, ніби радів з того, що дозволили йти до побратимів. Його мобілізували у ту само частину, в якій воював на початку війни.
— Як ти нас залишиш? — запитую. — Подивися, які діти ще малі. Тут підійшов середульший хлопчик, тягне його гратися. А в мене знов повні очі сліз. Він постійно заспокоював: «Не переживай, я повернуся, а якщо ні, то сама не залишишся, тобі допоможуть».
У червні ми з старшою дочкою провела Станіслава у Жмеринку на вокзал. А потім він повернувся. Два дні був вдома. Після завершення навчання попросився побачити мене й дітей. Станіслав вразив нас подарунком. Дістав з сумки маленького котика. Так звик до нього під час навчання, що не захотів залишати. Найбільше раділи такому сюрпризу сини середульший Микита, якому нині 6 років, і молодший Рома, йому тільки чотири рочки. Саме хлопці дали котику кличку — Кекс.
То була остання їхня зустріч.
Казав хлопцям: «Доньці 10 років, а я не можу навіть подзвонити»
Ті два дні, коли Станіслав був вдома після навчання, постійно залишався поруч з дітьми.
— Він і раніше любив з ними грати в різні ігри, — говорить Вікторія. — Нам не потрібна була нянька. Її заміняв тато. Жартома називала його четвертою дитиною. Але тепер це було якось по-особливому. Щось відчувала серцем, тільки не знала що саме.
14 листопада 2025-го Станіслав зателефонував дружині і сказав, що йде на завдання. Три-чотири дні не буде на зв’язку. Телефонував вночі. Сказав, що все норм, що вирушають в дорогу. Обіцяв після повернення одразу озватися.
А 15 листопада в Анастасії день народження — дівчинці виповнилося 10 років.
— Вже коли Стаса не стало, один з побратимів у розмові зі мною згадував про той день, — розповідає Вікторія. — Казав, хлопці, моїй донечці нині 10 років, а я навіть подзвонити не можу.
Дружина воїна чотири дні чекала дзвінка від чоловіка. Зберегла контакти побратима, з яким Стас воював на початку війни, з позивним «Дєд». Зателефонувала. Він обіцяв дізнатися і повідомити. Сказав, що все нормально, не хвилюйся, через 3-4 дні повернеться.
На п’ятий день мовчання Вікторія знову потурбувала побратима.
— А тобі командир не дзвонив? — запитав той. — Мені сказали, що Стаса нема, загинув.
— Ми до останнього вірили, що можливо, в полоні, чи поранений, — продовжує жінка. — Але командир розвіяв усі наші сподівання. Сказав, що є очевидці його загибелі.
Потім була ще надія з ДНК-тестом. Коли повідомили, що треба повторно здати проби, рідні з неабияким хвилювання повторювали одне й те само запитання: «Для чого? Що сталося?»
Їм відповіли, що стався збій у базі дослідження. Однак повторний тест підтвердив попередній результат: Станіслав Король загинув.
Хто допоможе виконати бажання полеглого воїна
Станіслав Король неодноразово заспокоював дружину Вікторію такими словами: «Ти не залишишся одна — тобі допоможуть люди». Він вірив у це. З цією вірою у серці захищав не тільки трьох своїх діток, а й нас усіх.
Нині двоє дітей полеглого воїна не мають можливості ходити у школу. Найменший хлопчик хотів би відвідувати дитячий садок. Однак у їхньому селі Олексіївка нема такої можливості.
Їхня мама шукає житло у Жмеринці, однак це непросто. Бо з трьома дітками складно винайняти квартиру. Принаймні так вона розповідала під час розмови з журналістом.
Журналіст «20 хвилин» розповів історію Вікторії і її чоловіка Станіслава волонтерці зі Жмеринки пані Валентині. Та підказала контакти жінки, яка могла б прийняти на квартиру. Чи домовляться?..
Якщо у когось є ще пропозиції про надання в оренду житла дружині полеглого воїна з трьома дітьми, повідомте про це в редакцію. Ми передамо Вікторії контакти.
— Ти не залишися одна тобі допоможуть люди, — Станіслав говорив ці слова з вірою, що так воно й станеться.
Читайте також:
«Віддала 600 тисяч авансу»: два роки мама чекає пам’ятник на могилу сина, курсанта академії СБУ
Лелека повернувся на Великдень: продовження історії, як подружжя з Ямполя відновило згоріле гніздо
Подякуй журналісту гривнею
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
