«Мамо, який госпіталь? Війна почалася»: два дні не могли забрати з поля бою тіло розвідника Івана Криштофа
- Двома орденами «За мужність» III і II ступеня — у 26 років! Сумно, але друга нагорода присвоєна посмертно.
- Це про нашого земляка з Бара Івана Криштофа, розвідника-навідника групи спеціальної розвідки однієї з військових частин ЗСУ на позивний «Штефан».
- Про єдину дитину у сім’ї, сина, який добровольцем став у лави ЗСУ, розповіла журналісту «20 хвилин» його мама — пані Наталія.
— Я небагато знаю про те, як загинув Ваня, бо хто мамі все розповість, — каже Наталія Криштоф. — У той літній день їхня група поверталася з бойового завдання. Це мені казав старший їхньої групи з позивним «Берсерк». Стомлені, виснажені, але не приховували радості — живі! Коли зійшлися разом, обнялися, як рідні брати, і вирушили в бік своїх позицій. Зовсім трохи залишалося, щоб пересікти лінію, за якою були наші бліндажі. Несподівано розпочався обстріл. Вони залягли.
Після кожного обстрілу командир проводив перекличку. Таке в них було правило. А далі… Мені важко говорити, що сталося далі.
«Штефан», «Штефан» — і тиша після переклички
Жінка схлипує, не стримує сліз. Після паузи продовжує розповідь: «Берсерк» після обстрілу почав перекличку. Їх у групі було п’ятеро. Всі одізвалися, тільки «Штефан» мовчав.
—Забрати тіло Вані вдалося не одразу, — говорить згорьована жінка. — Коли намагалися підступитися, починався обстріл. До бліндажа його донесли. Медик оглянув і сказав, що Ваня загинув одразу після прильоту. Всі його хлопці цілі, а у сина прилетіло все. Хлопці говорили, що він прийняв весь вогонь на себе. Так він захистив їх.
Побратими розвідника Криштофа у розмові з його батьками згадували ситуації, коли навіть з життям прощалися. Але якось Господь відводив біду. Один з таких випадків був на островах на Дніпрі на Херсонщині. Кацапи оточили будинок, в якому засіли розвідники. У вікна полетіли гранати. Хлопці прощалися один з одним. Як з’ясувалося, робили це передчасно. Якимось дивом їм вдалося відбитися. Тоді всіх поранило, крім Вані. Його тільки контузило. Він наклав турнікети хлопцям. Тягнув на собі одного з них на позивний «Цезар». А тут вийшло навпаки: всі хлопці живі, а Ваня…
Це фото особливо подобається мамі Наталії Івана Криштофа, каже, воно зроблено ще на початку війни.
Розвідники з групи спецрозвідки після загибелі Івана Криштофа продовжують підтримувати контакти з його батьками.
—Одного із своїх бойових друзів Ваня називав братом, — каже пані Наталія. — Звати його Ігор Кокуца, він з Піщанки. Перед тим виходом на завдання, який став для сина останнім, він попросив в Ігоря дзеркало, щоб побритися. Сталося так, що розбив те дзеркальце. Про це Ігор говорив батькам після похорону. Згадував, як Ваня вибачався перед ним за розбите дзеркальце. Декілька разів повторював: «Пробач, братан! Так вийшло, я ж не спеціально». Думаю, неспроста він так переймався. Це був якийсь знак. Ваня щось відчував. Хлопці казали, що він поводився тоді не так, як завжди. Щось його мучило, не давало спокою. По дорозі на завдання він сказав: «Хлопці, якщо зі мною щось станеться, почистіть мій телефон, тільки тоді віддайте мамі. Не хочу, щоб батьки сивіли від побаченого». Раніше ніколи таке не говорив, а цього разу раптом сказав.
Тим само здивував хлопців. Вони йому у відповідь, мовляв, не говори дурниць. Але ж він неспроста про таке обмовився. Думаю, син відчував, що має статися щось недобре.
Фатальна цифра — 26
У розвідників особлива дружба. Це відчувалося з розповіді мами Івана Криштофа. Провести побратима в останню путь до Бара приїхало немало військових. Вони спілкувалися з батьками — мамою Наталією, батьком Ігорем. У ті страшні хвилини зігріли їхні серця спогадами про сина.
Старший групи з позивним «Берсерк» говорив, що Ваня був хоробрим воїном і безстрашним розвідником. Підтверджував сказане конкретними фактами. Івана неодноразово залишали старшим групи. Ще «Берсерк» згадав, як «Штефан» взяв на себе завдання з дорозвідки в одному з небезпечних місць. Сам зголосився піти на небезпечне завдання. Побратими поважали його. Бо не кривив душею, рубав правду у вічі навіть тоді, коли про це можна було змовчати, аби не накликати на себе неприємності. Хто любить правду?
У групі спецрозвідки хлопці пам’ятають, як «Штефан» радів, коли йому вручили новенький бельгійський кулемет!
Нині батькам Івана найчастіше телефонує Ігор Кокуца, якого їх син називав братом. Від нього дізнаються, як багато всього змінилося у підрозділі розвідників. Хтось пішов навчатися на офіцера, ще один побратим покинув їх, бо його призначили старшим іншої групи. Розвідник з позивним «Док» нагороджений третім орденом «За мужність»
Мама Івана знає його побратимів не тільки по іменах. Пам’ятає позивні хлопців, з якими воював її син.
—Якось ми розмовляли з хлопцями і я звернула увагу на фатальний збіг цифр, — розповідає пані Наталія. — Ваня загинув у 26 років. Через чотири місяці після Вані не стало Діми, він був із суміжної групи розвідки. Його життя теж обірвалося у 26 років. Володю Дудніка теж вбили у 26 років. Він був з Гайсина. Сталося це 8 вересня 2025-го. Перед тим Володя телефонував нам, обіцяв приїхати на відкриття меморіальної дошки у пам’ять про Ваню. Її встановили на приміщенні Барської школи №2. Дошку відкривали 16 вересня 2025 року, а Володя Дуднік загинув за тиждень до того, 8 вересня. Вийшло так, що не він приїхав, а ми їздили на похорон до нього.
Коли пані Наталія говорила хлопцям про цю фатальну цифру — 26, серед присутніх був розвідник з позивним «Цезар».
—О, а мені скоро теж 26, — сказав він і раптово замовк.
Коли прощалися з батьками, старший групи «Берсерк» підійшов до пані Наталії, сказав, що вражений таким збігом обставин з цифрою «26». Тоді додав: «Постараюся не посилати «Цезаря» на завдання у дні після того, як йому стукне 26».
Так сталося, що на відкриття меморіальної Івану Криштофу вдалося приїхати у Бар лише одному побратиму на позивний «Медок». Співрозмовниця уточнює, що цей розвідник нагороджений високою нагородою — орденом Богдана Хмельницького.
Мав честь служити із «Сарматом»
—Ваня підписав контракт напередодні війни, — продовжує розповідь його мама. — Для цього у нього був свій порив. Казав, я знайшов себе у війську, армія це моє, це моя робота. Хоча міг не служити. Бо мав деякі захворювання.
Він одразу обрав розвідку. У лютому 2022-го син був на курсах в одному з великих навчальних центрів. Під час марш-кидка пошкодив плече і його відправили на лікування. Приїхав у госпіталь, проходив обстеження, а тут настало 24 лютого. Я думала, його залишать на лікуванні. Телефоную і кажу про це, а він відповідає: «Мамо, який до біса, госпіталь? Війна почалася». Він зібрався з деякими хлопцями, найняли машину і поїхали до своїх у військову частину.
Воювали на Миколаївщині, потім перейшли у Херсонську область, звільняли Херсон, вели бої на дніпровських островах, хлопці називали цей період острівна війна. Пригадую, Ваня з гордістю розповідав, що мав честь служити із «Сарматом». Він був легендарним розвідником 131-го батальйону. «Сармат» став Героєм України, піднімав прапор над Снігурівкою та на острові Потьомкінський. Загинув на Херсонщині. Ваня був у нього на похороні.
Знаю, що розвідгрупа, в якій воював син, виконувала завдання на багатьох ділянках фронту: у Донецькій, Харківській, Луганській, Херсонській областях. Вели бої у Серебрянському лісі, рятували людей, коли кацапи підірвали Каховську ГЕС.
На війні вчив іспанську
Мама Івана Криштофа під час розмови з журналістом звернула увагу, що син любив вивчати мови. Знав старослов’янську, англійську, на війні вчив іспанську. Про вивчення іспанської батькам не говорив. Про це вони дізналися після похорону, побратими розповіли.
—Він у нас був хлопчик-гуманітарій, — говорить Наталія Криштоф. — Досконало володів англійською, читав тексти на старослов’янській. Моя мама, пані Надія, ходить у церкву, читає книги на старослов’янській. Він ще малим був, коли почав звертати увагу на незвичні букви. Вони його зацікавили. Чогось, вони йому сподобалися. Спочатку допитувався, як читається та чи інша літера. Потім сідав і читав з бабусею. Просив її: навчи мене. Ось так разом вони читали непрості тексти.
Коли замовляли пам’ятник, то напис на ньому зробили незвичним шрифтом. Не старослов’янським, ні, літери більше схожі на скандинавські.
Англійську вчив у школі, потім в інституті (Іван Криштоф закінчив Вінницький торговельно-економічний інститут – Авт.). У старших класах дивився телесеріал «Друзі» на англійській. В інституті ходив на спортивну секцію з кікбоксингу. У нього був тренер афроамериканець, який розмовляв англійською. Ваня також намагався спілкуватися з ним на його мові. Тренеру це подобалося. Він підказував, як вимовляється те, чи інше слово, коли син говорив його неправильно. Навчив правильно будувати речення. Казав, ти складаєш речення ось так, а воно має будуватися по-іншому. Уточнював, як саме. Син запам’ятовував. Ще більше відшліфував мову на війні. У їхньому підрозділі служив американець Роберт. Ваня з ним здружився. Казав, що кожен день спілкувалися англійською. Тоді він навчився майже ідеально знанню англійської.
Запитую пані Наталію, звідки у сина таке бажання вивчати іноземні мови. Вона не могла пояснити. Через деякий час після нашої розмови зателефонувала: «Ми з чоловіком роздумували над вашим запитанням і, схоже, частково знайшли на нього відповідь. Дід чоловіка — Михайло Криштоф, був філологом, знав німецьку, мав звання Заслуженого вчителя, можливо це його гени передалися нашому сину?».
Орденів не отримав
Наталія Криштоф поділилася відео, на якому видно її сина. В одному епізоді показано, як Ваня підтримує пораненого побратима. Йому прилетіло в шию, на щастя, не зачепило артерію. Чути слова, які каже побратиму «Штефан»: «Братан, ти титан. Не засинай, тримайся». Дякувати, хлопця врятували, він вичухався, лікарі поставили на ноги.
На відео Ваня з побратимом розмірковують, що вони роблять на війні. Від їхніх патріотичних роздумів мороз по спині. Які ж вони патріоти! Як люблять рідну землю!
—Ваня з дитинства був такий правдоруб, що горою стояв за правду, — каже його мама. — Я його вчила, що життя не складається тільки з чорних і білих фарб, що є ще напівтони. Але він знав своє. Говорив правду у вічі. Хоч знав, що не завжди її хотіли чути.
У 2024-му ми бачилися з ним. Минуло два роки війни. Дивлюся в синові очі, а там така втома! Куди поділися ті вогники, які світилися раніше. Думаю, Боже, скільки горя бачили ці діти! Як їх виснажила ця війна — фізично і морально.
Двома орденами «За мужність» нагородили хороброго розвідника Івана Криштофа. Одним при житті, другим, на жаль, посмертно.
—Орден другого ступеня, той, що посмертно, ми отримали раніше, ніж орден, яким Ваню нагородили при житті, — говорить Наталія Криштоф. — Не знаю, чи знав Ваня про свою нагороду? Якщо й знав, то все одно не отримав її.
Висловлюємо щирі співчуття батькам відважного оборонця рідної землі —Наталії й Ігорю Криштофам. Світла пам’ять про Воїна світла - розвідника Івана Криштофа. Бережімо пам’ять про відважних. Розповідаймо про них молодому поколінню, аби знали, хто врятував нашу землю від ворога.
Читайте також:
«Ти той чувак, що бігає на протезі?» Роман Кашпур присвятив сім марафонів пам’яті свого командира
«Ми нічого не порушили»: чи повернуть землю в урочищі «Вапельня», що є пам’яткою Трипілля?
Подякуй журналісту гривнею
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
