«Коли встановили рак, шукала маму для своїх дітей»: історія жінки, яка народила у 54 і 58!

• Вінничанка Людмила Грищенко незвичайна жінка не тільки тому, що першу дитину народила у 54 роки, а другу у 58!
• Безплідність не вирок — такими словами вона звертається до тих, хто не може народити дитину і пояснює, як їй це вдалося зробити.
• Доля послала їй ще одне випробування — вона поборола страшну недугу.
• Як вдалося вилікуватися і як ростуть донечки, які народилися методом штучного запліднення, пані Людмила розповіла журналісту «20 хвилин».

Старшій донечці Людмили Грищенко — Насті 12 років, Полінка молодша на чотири роки. Обидві з’явилися на світ методом штучного запліднення. Людмила виношувала їх у своєму лоні.

До репродуктивної клініки звернулася тому, що її вагітність виявилася позаматковою. Після цього втратила надію мати дітей. Мріяла виховувати сина і дочку. Може, не одного, чи одну.

«Якщо так доля розпорядилася, значить так має бути, — розмірковувала тоді вона. — Є ж сім’ї без дітей. І нічого, живуть».

Після 20-ти років подружнього життя чоловік Юрій запропонував взяти дитину з сиротинця. Людмила не заперечувала. Але спершу спробувала звернутися до клініки репродуктивної медицини.Раніше ми вже розповідали про історію Людмили Грищенко. 

Увійшла в історію «прироговки»

Коли перший раз їхала у клініку, уявляла, що дитину виношуватиме сурогатна мама. На той час їй уже виповнилося 52. Під час розмови з лікарем спершу навіть не зрозуміла, що він виписує препарати і дає поради саме для неї.

«Ви маєте виношувати дитину, це все про вас я веду розмову», почула у відповідь на уточнююче запитання про сурогатну маму.

У 54 роки вона народила дівчину, яку назвали Настя. Пологи відбувалися у лікарні імені Пирогова. Невдовзі після того стала задумуватися над тим, що одній донечці незатишно буде у цьому великому світі.

Лікарі відмовляли від другої дитини. Казали, що вона й так вчинила материнський подвиг. В історії «пироговки» не знають випадку, коли жінка у такому віці, як у неї — 54 роки, народила дитину. Просили не ризикувати, зосередитися на вихованні донечки.

Людмила наполягла на своєму. Такий у неї характер. Дякувати долі, друга дитина також з’явилася на світ. Знову дівчинка. На той час Людмилі Грищенко уже виповнилося 58 років.

До речі, лікарня Пирогова для Людмили була її першим місцем роботи. Сюди вона прийшла після закінчення Вінницького медучилища. Працювала акушеркою у пологовому відділенні. Бувало, колеги говорили, тільки б цієї ночі не було породіллі. Вона ж усміхалася на це, казала, що готова прийняти немовлят від  кожної з породіль, скільки б їх не поступило.  Дуже раділа, коли доводилося приймати пологи і чути перший крик немовляти.

Дітки ростуть здоровими і щасливими. У них є мама і тато, чоловік Людмили молодший від неї на 12 років. Одружилися ще у молоді роки. Відтоді разом.

«Живу для дітей і заради дітей, задля них готова на все!», — ці слова пані Людмила неодноразово повторювала під час нашої розмови.

Так само вона говорила, коли автор публікації уперше зустрічалися з нею. Будо це невдовзі після народження старшої дитини.

Втім, доля вирішила випробувати щасливу маму.

«Ви знаєте, що мені недавно довелося пережити?», — запитала пані Людмила. — «Ні», кажу у відповідь. — «Лікарі виявили у мене рак».

35 сеансів хіміотерапії

«Коли лікарі діагностували рак, найперше, про кого я подумала, це про своїх дівчаток, — розповідає Людмила Грищенко. — Всі мої думки були про них і тільки про них. Коли трохи оговталася, вирішила шукати для них другу маму, а ля Юри другу жінку».

Людмила каже, що іншого варіанту виходу із ситуації у неї не було.

«Засинала і прокидалася  з думкою, де знайти таку жінку, — говорить співрозмовниця. — Серце розривалося на двоє, бо знала, що мої дівчатка моляться за мене. Чула, як просять у Господа допомогти їхній мамі. Під подушками у них лежали іконки».

Одного дня Юрій сказав Людмилі: «Треба не жінку шукати, а тебе рятувати». Він дізнався про клініку в Ізраїлі і повіз дружину до тамтешніх онкологів.

«Продали будинок, щоб оплатити лікування, говорить співрозмовниця. — Діти вдома молилися, а я далеко від них робила те само і витирала сльози з очей».

За її словами, довелося пройти 35 сеансів хіміотерапії. Щоб трохи втішити дітей, бувало, після чергового сеансу поверталася до Вінниці. Крім того, їздила у храми. Молилася, просила у Всевишнього врятувати її заради двох ясних сонечок.

«Не знаю, як це в’їдалося, але мене лікарі врятували, — говорить пані Людмила. — Після того їздила на перевірку, діагнози показують, що все добре».

Після почутого, ніби гора звалилася з плечей.

Безплідність — не вирок

Відколи Людмила народила своїх донечок, відтоді вона є активним агітатором репродуктивної медицини.

До неї дотепер продовжують звертатися жінки, яким не вдається завагітніти природним способом.

«Я б хотіла, щоб не було бездітних, каже Людмила Грищенко. Для цього готова весь світ обійняти. Усі, хто до мене звертався, усіх переконала у необхідності скористатися можливостями репродуктивної медицини. Декого з вінничанок особисто возила в Київ у клініку на власній машині. Так мені хочеться допомогти жінкам!»

Пані Людмила розповіла про жінку з окупованого нині Мелітополя, що у Запорізькій області.

«Ми ніколи з нею не зустрічалися, але швидко зблизилися, розмовляли по телефону, як давні подруги, не інакше, — розповідає пані Людмила. — Я її переконала у необхідності спробувати ще один раз скористатися послугами клініки. Спершу вона не погоджувалася, бо мала для цього підстави. Сім разів їй не вдалося завагітніти методом штучного запліднення. Я все-таки переконала на ще одну спробу. І та спроба виявилася вдалою! Я раділа так, ніби це я народила ще одну дитину. Можу тільки уявити, скільки радості було у моєї незнайомки».

Людмила підтримувала незнайомку не тільки на словах. Після окупації Мелітополя у тамтешніх мешканців виникли проблеми. Наша землячка пересилала кошти жінці.  Запрошувала перебратися до Вінниці. Але нині зв’язок втратила.  

Вона і тепер продовжує давати поради і підказувати клініку в Києві, а також лікаря, який допоміг їй скористатися репродуктивними технологіями, щоб відчути себе щасливою мамою.

«Мати дітей це найбільше щастя на землі! — говорить пані Людмила. — Якби я раніше звернулася до клініки, то народила б не двох, а більше дітей. Тому переконую інших: не втрачайте свій шанс. Безпліддя у наш час — це не вирок».

«Ти б мала золоту медаль, мамо!»

Донечки Людмили Грищенко дуже різняться характерами. Настя активна, любить танці, співає, нині займається вокалом. Вчителі кажуть мамі, що її Настя найактивніша учениця у їхньому сьомому класі.

Поліна більш урівноважена, спокійна, не по дитячому сконцентрована у тому, що робить. Старається робити  все самостійно. Не просить допомоги. Навпаки, каже, аби їй не заважали. За прикладом старшої сестри також відвідує заняття з танців. До речі. Дівчатка танцюють у парі. Так виступають інколи на сцені.

«Мамо, якби ти зараз вчилася в школі, мала б золоту медаль»,  — сказала одного разу Настя. Мама займається з нею алгеброю, геометрією, виконує завдання із біології. Не дивно, що донечка так оцінила її заслуги.

«Живу для дітей і заради дітей, задля них готова на все!», — ці слова пані Людмила неодноразово повторювала під час нашої розмови.

Настя і Поліна віддячують їй у стократ своєю любов’ю.

Читайте також:

«Тут дві коробки з нагородами для Вінниці»: чому ТЦК не вручає мамі орден сина?

Час, коли ми були бідними мільйонерами. Розповідаємо, яким для вінничан видався 1994 рік

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.