Будинок залізничників стоїть на місці розбомбленого храму

Володимир Козлов (68) заселився у дім, коли йому було 24 роки. Розказав, що тоді навколо жили начальники підрозділів залізної дороги

Незвична багатоповерхівка, яка одночасно висотою і три, і чотири поверхи, знаходиться на перехресті Замостянської з проспектом Коцюбинського. Нині будинок майже втратив свій старовинний шарм: побитий фасад, потріскані декоративні елементи. Та й залізничників, на честь яких і названий дім, тут майже не залишилося. Але будинок, в найближчі роки, очікує масштабна реставрація.

Келеї та озеро з лебедями

З першого погляду і не скажеш, що кутовий будинок на Замостянській є пам’яткою архітектури. Пошарпаний фасад, перший поверх перероблений під магазини.

При уважному огляді можна побачити, що за 70 років свого існування дому вдалося зберегти частину декору — рустування (оздоблення квадратними елементами - авт.) навколо вікон. Майже не змінилися еркери на другому поверсі будинку — частина споруди, що здіймається над першим поверхом і виступає за межі зовнішньої стіни.











У внутрішньому подвір’ї будівля виглядає трохи яскравіше: з цього боку будівля більш насиченого жовтого кольору.

У деяких під’їздів збереглися автентичні двері. А що знають про будинок його жителі?

Люди, що проходили двором порадили нам звернутися до Тамари Григорівни, яка працювала старшою медсестрою в лікарні залізничників, а нині на пенсії.

— Ця жінка одна зі старожилів-залізничників, що тут ще живуть. А всі інші — молоді, нічого не знають, — сказав чоловік та показав дорогу до пані Тамари. Нею виявилася жінка поважного віку, що не одразу хотіла говорити про будинок, бо «мало що знала».

Утім, від неї ми дізналися про те, що тут було раніше.

— Я сюди заселилася в 1973 році та ніякої церкви вже тут не було. Але мені розповідали старші люди, що до війни тут стояв православний храм, поряд були келії та озеро з лебедями, — казала Тамара Григоріївна. — Ще під подвір'ям знаходиться бомбосховище, через яке жителі могли заходити через підвал під будинком. Там питна вода, туалети, місця для відпочинку. Коли було все нормально, там взимку опалення було та чоловіки грали в карти, доміно. Уявляєте? У бомбосховищі грали в карти!

Запитали про враження від проживання в будинку.

— Ну тут стелі високі - 3,20 метра. Але будинок теплий, стіни товщиною десь метр. Радію, що поряд з нами замінили колію. Тепер трамвай їде, а ми нічого не чуємо. А раніше аж посуд трясся (сміється), — казала пенсіонерка.

Люди з великої букви

Більше нічого жінка не згадала та направила нас до ще одного залізничника на пенсії — Володимира Козлова, який працював старшим інженером, а потім старшим механіком зв’язку на залізничній дорозі.

Чоловік розповів, що раніше тут у більшості заселяли у квартири залізничників.

— Це був наче будинок престарілих — більшість жителів похилого віку, залізничники. Жило тут начальство: керівник Козятинської ділянки Зайцев, начальник фінансового відділу залізної дороги Шаматюк, лікарі залізничної лікарні. А я був інженером за освітою та старшим механіком зв’язку, заселився у 24 роки.

Питаємо, а як він сюди заселився, якщо навколо були начальники?

— Пощастило. Заселили у комунальну квартиру на дві родини. Десь 80% від усіх жильців складали залізничники, а нині нас таких п’ять залишилося: Тамара Григоріївна, хірург Рева та Морозова, я та дружина механіка зв'язку Радченка, — казав Володимир Козлов.

Він згадав, що проспект Коцюбинського та навколишні вулички раніше були справжнім кварталом залізничників. Крім їхнього дому залізничники населяли ще Будинок учителя на Коцюбинського, 37, кілька домів біля колишнього ринку «Маки». А ще в них була залізнична лікарня, дитсадки.

— Це тепер залізниця бідна, а раніше забезпечувала дуже добре. І будинки зводила, і школи, і ще в місцевий бюджет платила. Можна було безкоштовно отримати газові плити, «Титани» (щось на кшталт бойлера - авт.). У будинку жив домправ (ЖЕК - авт.) Якась аварія в будинку - одразу ремонтувалася, був черговий сантехнік, — казав Володимир.

З часом залізна дорога передала їхній дім на баланс міського житлового господарства. За словами залізничника, управління передало в бюджет міста ще й 1 мільйон радянських рублів на ремонт дому. Але саме в той час СРСР розвалився, а плани на реконструкцію будинку стали мріями.

— Косметичний ремонт стін зробили, у підвалі поміняли труби. А так, в нас дім міцний. Бо був зроблений не на цементі, а на вапні, — казав чоловік.

У кінці нашої розмови Володимир ще раз згадував про тих залізничників, яких вже немає. Робив це з ледь помітним смутком в голосі:

— Люди були... з великої букви! Вони пройшли війну, помагали таким як я. У подвір'ї стояла лавка зі столиком, де в теплу пору пили чай, співали, спілкувалися. А зараз сусіди позаривалися по «норам» та навіть здрастє не скажуть.

Історична довідка

У 1911 році на місці будинку була Вознесенська церква, що спроектував міський архітектор Григорій Артинов. У 1929 році церкву ліквідувала радянська влада, а споруду віддала під кінотеатр.

У 1944 році в цей будинок влучила авіаційна бомба, тож після війни, в 1946-1947 роках тут звели нову споруду — житловий будинок. Проект будинку виконаний організацією «Облпроект» під керівництвом головного архітектора області Антонія Крейчі.

На сесії міської ради, 30 листопада, депутати включили Будинок залізничників у програму реставрації на 2018-2020 роки. За нею, на цей дім виділять 450 тисяч гривень, що витратять на виготовлення проектно-кошторисної документації для ремонту дому.

Читайте також:

• Барак на «Варшаві». Як воно, жити в колишній конюшні?
• «Сусідом» найстарішого будинку Вінниці може стати шестиповерхівка
• Під 125-річним готелем можуть бути катакомби. Чи будуть їх рятувати?

Фото в матеріалі: Володимир ФІлатов

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.