«Затримуються в нас, бо немає куди їхати». Історії біженців, які знайшли прихисток у навчальному закладі Вінниці

Фото ілюстративне

• У школах та гуртожитках професійно-технічних навчальних закладів Вінниці знаходиться близько півтори тисячі біженців з різних міст України.
• Ми поспілкувалися з керівництвом одного з училищ нашого міста, де знайшли прихисток сотні родин.
• Почули трагічні історії щасливого порятунку переселенців.

Після постійних обстрілів російськими окупантами українських міст на сході, півночі та півдні країни, частина людей змушена емігрувати у найбезпечніші регіони. Чимало українців їдуть через Вінницю транзитом далі на захід, або ж залишаються у місті. 

Ми відвідали  професійно-технічний навчальний заклад, де за період війни знайшли прихисток більше тисячі біженців з різних куточків України.

До війни в цьому училищі навчали ремеслу і випускали в світ кращих кулінарів, барменів та офіціантів. З 14 березня навчальний заклад перейшов на онлайн навчання, але на перше місце тепер тут ставлять допомогу евакуйованим. Це наш внесок в Перемогу,— говорить директор Олег Анатолійович.

— Коли почалася гостра фаза війни, ми отримали доручення від департаменту освіти  розгорнути на базі навчального закладу евакопункт, — розповідає керівник закладу. — У нас є гуртожиток, є належний інвентар, плюс у нас кулінарне училище. Відтак, і помешканням і харчуванням всі біженці забезпечені. Як тільки отримали завдання, одразу ж підготували 128 місць, почали співпрацювати з волонтерськими організаціями. Нам дуже допоміг з продуктами департамент освіти. Колектив піцерії «Терра Маре» допомогли зробити перший запас продуктів.

Перший заїзд в училище відбувся 28 лютого. Відтоді щодня тут приймають біженців з усіх куточків країни.

— У військовий час ми перейшли на особливий режим роботи: працівники закладу вдень і вночі приймають переселенців, — каже директор училища. — Ми забезпечили безпеку периметру навчального закладу, утримання, складування і видачу продуктів. Приїжджих забезпечили триразовим харчуванням. Оскільки у нас кулінарне училище, то годують тут смачно. Тим, хто вночі заселяється — даємо гарячий чай. Для людей це дуже важливо. Видаємо комплекти чистої постільної білизни, забезпечуємо прання. Є запаси продуктів, гігієнічних і дезінфікуючих засобів. Не вистачає ліків для дорослого населення: заспокійливих і кардіопрепаратів, постільної білизни.

Завдання нашого колективу: ми маємо забезпечити постійне дотримання санітарно-гігієнічних вимог евакуаційного табору, регулярність дезінфікування і прибирання. За чей час отримуємо від людей, які зігріті нами, подяки і за смачну їжу, і за чисту постіль.

В гуртожитку професійно-технічного навчального закладу приймають людей різного віку, сім'ї з домашніми тваринами, багатодітні родини. 

— Мама з дівчинкою приїхали з Сум, — говорить Олег Анатолійович. — Малеча народилася за день до евакуації, приїхала без свідоцтва про народження, і без імені. Найстаршому чоловікові було 91 рік. Зараз приїхала сім'я з Донецька, де 12 дітей. Є вагітна жінка, яка ось-ось має народжувати. Приїздять люди з тваринами, для всіх є прихисток. Евакуюються біженці з рідних міст і на скутерах, і на автівках і на потягах.

В перші дні люди, як правило, лишалися транзитом на ніч, затримувалися в навчальному закладі максимум на три дні, зараз є такі родини, що мешкають тут більше тижня. 

— Відповідно до рішення Вінницької міської ради, вони мають пройти реєстрацію в прозорому офісі, —  каже керівник  навчального закладу. — Ця робота проходить кожен ранок. На сьогодні ми прийняли більше тисячі чоловік. Це: кияни,сумчани, харків'яни, біженці з Сєвєро-Донецьку, Ірпеня. При загальній кількості зменшення пожильців, які приїздять, збільшилася кількість людей, які знаходяться тут досить довго. Затримуються, бо нікуди їхати, і немає за що. Пішов в магазин, а повернувся — нема ні дому, ні заощаджень.

Переселенці розповіли, як їм вдалося виїхати з розбомблених міст, і як їх приймають у Вінниці.

Євген і Ніна, Чернігів

 —Залишили Чернігів, бо не було сил витримувати, як над головою літаки літали, бомбили, будинки поруч горіли, — розповідає глава багатодітної сім'ї Євген. — В сина старшого почався нервовий тик. Не так за себе хвилювалися, як за трьох наших дітей. 

— П'ятеро нас у Вінницю приїхало, ми в гуртожитку мешкаємо тиждень,— говорить дружина Ніна.— Три дні в підвалі сиділи. А потім нам пощастило, що сусіди їхали, були вільні місця — тому нас взяли. На даний момент всі, хто з нами їхав трьома автівками, залишилися в Вінниці. Хтось будинок зняв, в кого фінанси дозволяють, ми поки тут.

Подружжя згадує, як під серени поспіхом збирали речі. На п'ятьох вийшло дві невеликі валізи.

— О п'ятій ранку було затишшя, то ми на дотик взяли, що встигли в темноті,— каже жінка. — На даний момент, в нашому місті немає ні світла, ні газу, ні води. З продуктів харчування — підвозять хліб раз у два дні. До цього часу бомблять, днями розстріляли людей, які стояли в черзі за хлібом…

Євген та Ніна розповідають, що Вінниця їх зустріла гарно. В навчальному закладі почуваються комфортно і в безпеці.  

— По дорозі до Вінниці волонтери надавали два рази місце для ночівлі, столи нам  накривали, — ділиться чоловік. —Тут швидко гуртожиток знайшли, хоч нас п'ятеро. Ми всім забезпечені в училищі. Єдине, що дітям купуємо солодощі, а так все є. Волонтери приходять запитують, що потрібно, приносять засоби гігієни, одяг.

Єдина мрія у Ніни, Жені їх двох синочків та доньки тепер — бажання миру та швидкого повернення в рідну домівку.

— В Чернігові ми мешкали на окраїні міста, сусіди кажуть поки будинок наш стоїть, — говорить подружжя. — Дасть Бог, все скоро закінчиться, і ми повернемося в рідну домівку паски пекти, Великдень святкувати. 

Анна, Ірпінь

— Ми з чоловіком  у Вінниці тиждень,— ділиться своєю історією Анна з Ірпеня.— З собакою приїхали — це основна цінність, яку встигли прихопити. Ну і плюс невелика сумка, яку встигли взяти. Приїхали на авто, яке дали чоловіку на роботі.  Ми лише виплатили кредит за квартиру, закінчили ремонт, не хотіли все залишати. Плюс через такі витрати, коштів залишилося обмаль.

Сім'я до останнього не хотіла їхати, поки не почули, що знайомі з Гостомеля загинули. Ті масштаби, скільки українців загинуло насправді, по телебаченню не показують,— каже жінка.

— Половина нашого житлового комплексу вже 23 лютого виїхали, після інтерв'ю путіна, — говорить переселенка. — Всі ж говорили 2-3 дня, не надовго це все зятягнеться. На 12-й день війни, коли в сусідній будинок прилетіло, а ми сиділи в підвалах, ні спати не їсти не могли, три дня не було комунікацій, продукти закінчилися,— ми вирішили що час їхати. Ми встигли проскочити. За нами автівку обстріляли, людям вдалося врятуватися, вони п'ять днів самотужки діставалися до Тернополя. Від сусідів дізналися, що днями прилетіло і в наш будинок…Не знаємо, чи буде нам після війни куди повертатися.

У Вінницю Анна з чоловіком потрапили випадково, планували їхати на Захід країни. 

— Насправді ми збиралися їхати на Закарпаття, але на півдорозі з людьми, які нас мали приймати, зник зв'язок. Я за кордон без чоловіка не поїду, в мене, крім нього, нікого немає. Про училище дізналися від знайомих, нас тут чудово приймають, годують. нарешті я виспалась. Хоч спочатку від дверей, що зачиняються, здригалася. Поки планів не маємо. Чекаємо на мир і Перемогу.

P.S. Поки готувалася стаття, в закладі профтехосвіти сталася гарна подія: в родині переселенців з Чернігова народився хлопчик. Матусі і синочку бажаємо миру і міцного здоров'я.

Читайте також:

«Я б хотіла взяти автомат». Легендарна вінницька розвідниця Ольга Твердохлібова про війну з росією

Про врятовану дівчинку і ампутовану стопу. Героїчна історія вінницького «Апостола» Євгена Ісаєва

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.