За долі секунди до прильоту накрив сина. Історія мужнього полеглого воїна Ігоря Руденка

• Обстріл. Молодому військовому Рінату ранило ногу, вона трималася лише на м'язах. Потім прилетіло у руку.
• Поруч на позиції з ним був батько Ігор. Чоловік наклав сину турнікет та намагався відтягти у безпечне місце. Засвистіло знову.
• Щоб врятувати Ріната, Ігор накрив його своїм тілом. Мужній воїн ціною власного життя врятував життя своєму синові.

Ігор Руденко 1972 року народження, загинув 9 квітня 2023 року в районі населеного пункту Новобахмутівка Донецької області. Тоді люди писали: «Вічна пам’ять… Цей чоловік врятував не лише свого сина, але й усіх нас».

• «Ціною власного життя врятував життя сина». Загинув військовий з Іллінецької громади

Згодом ми писали про Ріната з Вінниці, який у лікарні Мечникова бореться за життя. Це син Ігоря, який загинув, рятуючи його. Поступав боєць до лікарні в комі, велика крововтрата. Права нога розірвана на шматочки, в лівій — відламкові поранення коліна та стегна.

• «Батько загинув на його очах»: у лікарні Мечникова бореться за життя військовий з Вінниці

Нині Рінат йде на поправку. Він разом із матір'ю Тетяною розповів інформаційному агентству Міністерства оборони України історію мужнього батька та чоловіка. Пригадали, як для них почалася війна, як хлопці воювали. Історія пробирає до серця, сльози стримати важко.

«Таню! Війна!»

Ранок 24 лютого 2022 року для родини Руденків, що вже п'ять років проживала в селі Даньківка на Вінниччині, почався зі слів, з якими голова сім’ї Ігор звернувся до дружини: «Таню! Війна!», і вже вона розбудила синів — Ріната та Олександра.

— Якщо чесно, одразу не міг усвідомити, чи прокинувся, і чи все, що відбувається, є насправді, — говорить Рінат. — Загалом я був налаштований, що великої війни не минути, навіть після строкової служби у 2020 році хотів піти на контракт. Бачив, що ворог, який не знає меж у своїй підлості, звірячій жорстокості, просто так не зупиниться. Але потрапити до Збройних Сил вдалось лише після широкомасштабного вторгнення. Два дні з батьком ми говорили, викурили не по одній цигарці та врешті вирішили разом вирушити захищати Україну.

26 лютого батько із сином прибули для проходження служби в одній з авіаційних бригад Повітряних Сил: Ігор на посаду кулеметника, а Рінат — стрільця.

Бойове хрещення

У військовому колективі Ігор став незамінним. Побратими розповідають, що чоловік був майстром на всі руки, знався на електриці, міг будь-що відремонтувати. Згодом, після тривалих і виснажливих тренувань, тактичних навчань та злагодження, Руденки, відряджені до окремої бригади морської піхоти, вирушили на схід України.

Бойове хрещення батько із сином пройшли в зіткненнях із ворогом під Авдіївкою. Рінат так розповідає про їхній першій бій:

— Ми утримували дорогу, наші побратими контролювали лісосмугу. росіяни почали наступ вночі з двох напрямків — на нашу та на позицію товаришів, вони йшли бронетехнікою, ми нарахували 12 БТРів. Ми зайняли кругову оборону. Звісно, трохи був страх, але на думки про те, що можу загинути, не залишалось часу. Адже за ті долі секунди, що є на прийняття рішення, потрібно визначити, як захистити себе та свого побратима та як ефективно вбивати цих покидьків, щоб вони не вбили нас.

Ту ворожу атаку воїни відбили. Але над українськими захисниками закружляли російські дрони, координуючи вогонь артилерії. Після цього почався потужний артобстріл.

— Наді мною повис БПЛА противника. Ті дрони є дуже небезпечними, вони низько опускаються, і через камеру ворог уважно вдивляється в найменший рух — як тільки бачить живого чи пораненого, одразу наводить в те місце вогонь. Тож я швидко перемістився, а за кілька хвилин в місце, де лежав, стався приліт. Навколо все вибухало. Після початку артобстрілу батько разом з іншими бійцями відійшов на позиції побратимів. Але він повернувся перевірити, чи зі мною все гаразд. Разом ми перемістились до схованки. Уже на ранок, коли все стихло, ми невеликою групою повернулись на поле бою за нашими загиблими. Ішли в небезпечну невідомість: росіяни майже завжди залишають мінні пастки, адже знають, що ми завжди вертаємось за побратимами. Морально були готові до будь-якого розвитку подій. Тоді минулось, швидко забрали тіла і винесли їх на точку евакуації.

Останній бій Ігоря

Згодом підрозділ отримав бойове завдання — відбити атаку ворога поблизу населеного пункту Новобахмутівка. Той день, 9 квітня, став найтрагічнішим для родини Руденків. Хоча мав бути святковим — у молодшого сина Сашка був день народження. Але довгоочікуваного дзвінка з привітаннями від своїх захисників Тетяна Павлівна не дочекалася.

— Десь близько 12-ї дня почався артобстріл, окрім того, по нас працював танк, застосовував ворог і запальні та фосфорні боєприпаси, — веде далі Рінат. — Ми сховались «по норах». Обстрілювали довго. Я намагався бути поблизу батька. Якоїсь миті за звуком визначив, що біля нас вибухнув танковий снаряд. Запропонував побратимам перейти до іншої схованки. Але хлопці ніби заклякли. І буквально за кілька секунд прилетіло по нашій схованці. Навколо лунали крики. Я опустив голову, побачив, що в мене на нозі велика рана і немає частин кістки. Батько одразу ж підбіг до мене і витягнув на поверхню. Після цього він витягнув ще одного хлопця, а мені наклав на ногу джгут. Згодом бойовий медик наклав мені шину, адже нижче коліна нога трималась лише на м’язах. Знову почала працювати ворожа арта. Усі, хто міг, розбіглись. Але батько, звісно, залишився біля мене. Знову приліт. Поранило в руку хлопця, якого батько витягнув із розтрощеного бліндажа, батько наклав йому джгут. Потім взяв автомат, закинув ремінь мені за спину і почав тягнути до бодай найменшого укриття. Обстріли не припинялись, ворог застосовував усі наявні види озброєння, але я бачив, що батько вже зморився, і запропонував відпочити трохи та перекурити.

Саме тієї миті Рінат почув свист снаряда, який летів у його бік. Зрозумів, що зараз має пролунати вибух. Проте відчув лише удар від повітряної хвилі по всьому тілу. Хлопець обернувся і побачив на собі батька, який за долі секунди до прильоту накрив сина, захистивши його від ворожого снаряда.

— Він ще якийсь час був при тямі, намагався зі мною розмовляти, мав міцне серце. Останнє, що сказав: «Твоє життя безцінне, цінуй його». Він буквально віддав своє життя за мене, — ділиться Рінат. — За кілька хвилин я побачив над собою безпілотник противника, що знову вираховував усіх, хто хоч якось виказував ознаки життя. Зрозумів, що треба рятуватись. Востаннє стиснув руку батька і поповз у напрямку до своїх.

Якоїсь миті сили залишили хлопця, і він знепритомнів. Отямившись, побачив перед очима синьо-жовтий прапор на БМП. Ріната з іншими пораненими побратимами евакуювали бійці однієї з окремих механізованих бригад.

«Моє серце вилітало з грудей»

— Те, що батько загинув, я усвідомив вже в лікарні. Дуже важко без нього, він завжди був поряд, підтримував і допомагав. Я неймовірно ним пишаюсь, він — справжній герой, який, не вагаючись, пішов захищати рідну землю та віддав за неї життя.

Дружина Ігоря Пилиповича каже: «Моє серце вилітало з грудей, я просто не могла знайти собі місця, відчуваючи щось погане»

Задзвенів телефон, дзвонив Рінат. «Мамуль, я живий! — вимовив син, але довго мовчав у трубку. — Матусь, не знаю, як тобі сказати… Батько наш загинув, але завдяки йому я живий».

— Неймовірно важко описати словами, що я відчувала тієї миті, словами це не передати. Ігор був справжнім: хорошим господарем, гарним і мудрим батьком, люблячим чоловіком, тим, хто приносить у дім радість. Дуже тяжко без нього. Але ми мусимо триматись, треба Ріната поставити на ноги. І ми це обов’язково зробимо, — каже Тетяна Петрівна.

Лікарі зробили все можливе, аби врятувати ногу Ріната, і, на щастя, їм це вдалось. У хлопця попереду — ще багато операцій, тривале лікування та реабілітація. Проте він налаштований позитивно: будує плани на майбутнє, мріє створити родину, в якій обов’язково буде три сини. Він загадав це ще давно, у 2015 році, коли створював родинний герб. І тепер Рінат точно знає, що девізом його родини стане заповіт тата про безцінність людського життя.

Редакція RIA/20 хвилин, нагадаємо, має проєкт «‎Героям Слава!»‎. Розповідаємо вінничанам про наших неймовірних бійців, щоб слава про них та їхню мужність летіли далеко за межі України! Нам є ким пишатися! 

Також ми часто пишемо про волонтерів та організації, які допомагають армії та постраждалим від війни. Всі історії зібрали у рубриці «Герої тилу». Почитати їх ви можете за посиланням.

 

Читайте також:

«Материнський біль краяв серце». У Ладижині в останню путь провели визволителя Херсону

Через місяць мало бути весілля. На Вінниччині прощались із 24-річним воїном-Героєм

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.