«Важливо слухати та чути голоси жінок у цій війні. Тому що нам є, що сказати»

Валентина КИРИЛЬЧУК

З Маріуполя і Мелітополя, Харкова і Сум, Бердянська і Одеси, Славутича і Дніпра, Києва і Луцька, Луганської і Чернігівської областей.
Француженка Орелі Брос, геополітична дослідниця, яка раніше викладала у Гарварді, у книзі «Світло з темряви. Листи українських жінок вільному світу» зібрала особисті історії 38 українок, аби показати світу правду про повномасштабну війну рф проти України з акцентом саме на тому, через що проходять українські жінки.
Обрані листи під нове аранжування «Щедрика» у Вінниці на концерті «Sound of Ukraine» зачитала Наталя Некипіла.

Легендарний Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії, всесвітньовідома піаністка та музикознавиця Віоліна Петриченко і знаменитий диригент, народний артист України Володимир Сивохіп вперше виступили у Вінниці з глибоким і надпотужним концертом «Sound of Ukraine».

Силу музики у фіналі підкреслила сила незламних українських жінок. Під вільні варіації на тему «Щедрика» листи з книги «Світло з темряви. Листи українських жінок вільному світу» прочитала Наталя Некипіла — відома вінницька журналістка та волонтерка, дружина захисника Дмитра Гулька, воїна-вінничанина 120 бригади територіальної оборони, який, на жаль, загинув під час виконання бойового завдання у березні 2023 року.

Новини Вінниці - фото з «Важливо слухати та чути голоси жінок у цій війні. Тому що нам є, що сказати» — Наталя Некипіла

Думала піти воювати з українською армією проти росіян

Книга Орелі Брос з листами українських жінок, у яких детально розповідається про їхній досвід під час російського вторгнення, була презентована 11 вересня 2023 року у Німеччині, Австрії та Швейцарії.

Відео дня

Авторка книги — Орелі Брос народилася у Франції, за освітою є геополітичною дослідницею. Свою кандидатську дисертацію в царині геополітики присвятила експортній стратегії «Газпрому» до Європи через Україну. Потім викладала в різних університетах, зокрема у Гарварді, де керувала дослідницькою програмою з вивчення наслідків глобального енергетичного переходу в традиційних нафтогазовидобувних країнах. Окрім численних лекцій, як-от у Массачусетському технологічному інституті й Університеті Квебеку, підвищує обізнаність дітей і підлітків з наслідками нашого енергоспоживання на основі своєї програми Eco Kids Project.

Що відчула, дізнавшись про початок повномасштабної війни рф проти України, як думала йти воювати разом з українською армією проти росіян. І як у березні 2022 року почавши координувати проєкт для підтримки українських журналістів, познайомилася з героїнями своєї майбутньої книги, Орелі Брос детально ділиться у передмові.

— Для мене 24 лютого 2022 року стало катаклізмом, який змів усе, що я пристрасно та водночас м’яко вибудовувала протягом останнього десятиліття. Того дня я проклинала владіміра путіна, ненавиділа тих, хто свідомо зважився на це божевілля, і, як багато інших, плакала зламаною життям дитиною. Ідея піти воювати з українською армією проти росіян мордувала мене десять днів поспіль так, що я не могла ні спати, ні їсти. В душі почуваюся пацифісткою, але з досвіду мого навчання та сімейної історії (я родом з Лотарингії, і моя сім’я брала участь у трьох війнах проти Німеччини) знаю, що мир має свою ціну та вимагає жертв, — зазначає Орелі Брос. – Одинадцятого дня я остаточно вирішила залишитися в Берліні. Моїй доньці тоді було 13 місяців. Війна — це дорога в один кінець, і я боялася, що вона виросте без мене й урешті-решт забуде, хто я. Так склалася доля, що того самого дня провідна фінансова газета Німеччини Handelsblatt запропонувала мені очолити програму допомоги українським журналістам, які опинилися в скрутному становищі. Невдовзі я познайомилася з дивовижними людьми, чиє життя круто змінило тотальне вторгнення в країну, що поклало край їхньому нормальному довоєнному життю.

«Жінки зачаровували найбільше»

Історії, які почула, зізнається Орелі Брос, були для неї несамовитими, дивовижними і надихаючими.

— Знетямлені батьки долають кількаденну дорогу, вивозячи своїх або чужих дітей у безпечне місце. Подружні пари, розлучені війною, туляться одне до одного на кордоні та думають, чи не востаннє їм випав такий шанс. Тягар смертності, зрозуміло, лягав здебільшого на плечі чоловіків, які йшли воювати. Жінки ж поверталися до своєї традиційної ролі берегинь родинного вогнища — хотіли вони того чи ні — з усіма належними обов’язками. Саме жінки зачаровували мене найбільше, бо неймовірно швидко емансипувалися та були ладні брати повноцінну участь у воєнних діях. Їм доводилося ухвалювати доленосні рішення, ще й майже без вагань. Тікати з країни чи ні? Покидати своїх батьків, дідусів і бабусь, аби рятувати дітей, а чи дбати про старших, наражаючи малих на смертельну небезпеку війни? І чи йти в армію, де переважають чоловіки, чи краще підтримати солдатів на відстані? На ці запитання було важко відповісти. У червні 2022 року я вирішила зібрати історії українських жінок, аби розкрити складність того вибору, який їм довелося робити. Для мене важило підкреслити парадокс війни. Мужність набуває вияву в найгірші часи. Любов сильнішає на спустошеній смертю землі. Людяність завжди просвічує крізь жах темряви. Ось чому я попросила жінок написати листи. Поглянути на чистий аркуш — це однаково, що організувати зустріч тет-а-тет із самим собою, — говорить Орелі Брос. — Завдяки «циганській пошті» дедалі більше жінок погоджувалися ділитися власним досвідом війни. До мене зверталися художниці, бізнеследі, політикині, а також жінки-військовослужбовці й учительки. Я найменше на це сподівалася, але мені писали ще й дівчата-підлітки та навіть маленькі дівчатка. Вони теж хотіли розповісти про катаклізм, який очорнив їхній дитинний світ. На жаль, ці історії не є чимось новим для українського народу. Вони лише змальовують сумні будні, які щодень робляться більш моторошними та нестерпнішими. Утім для тих, хто живе за межами України, ці історії мають вирішальне значення в сенсі розуміння того, що може відчувати народ, який бореться за виживання. Це заклик до емпатії, навіть співчуття, тоді, коли жах, здається, перетворюється на буденність. Це нагадування про потребу підтримки України — чи то гуманітарної, чи то військової. Це перше завдання цієї книги.

— Я цілком свідома того, що колись оці листи стануть частиною історії. Дослідники уважно читатимуть їх, щоби висновувати з минулого темного періоду. У певному сенсі ця книга є збіркою історій, які допоможуть задокументувати злочини, скоєні російськими солдатами, урядом без віри та закону і народом, який змовчав перед обличчям людської біди, що волає дедалі голосніше. Ні, громадяни росії не зможуть відвести погляд і сказати, начебто вони не знали. Ось чому на початку книги вміщено QR-код, який дає змогу підтримати громадську організацію «Центри громадянських свобод», що наразі документує воєнні злочини в рамках майбутнього судового процесу. Україна зараз бореться за своє виживання, але ми на Заході зобов’язані запитати себе про безпеку цієї країни та Старого континенту в середньо- і довгостроковій перспективі. Для мене ключовим питанням залишається депутінізація росії. Я щиро сподіваюся, що ця книга відкриє дискусію та заохотить до роздумів про процес, який виявиться набагато складнішим і трудомісткішим за денацифікацію Німеччини — з огляду на те, що нищівної поразки росії через загрози ядерного голокосту, безумовно, ніколи не буде. За легендою Жан Моне, один з батьків-засновників Європи, сказав: «Якби мені довелось почати все спочатку, я б узявся до культури». Хочеться вірити, що це правда.