У день загибелі було два роки, як він підписав контракт. Пам'яті Героя Дмитра Коваля з Козятинщини

• У перші дні повномасштабного вторгнення Глуховецька громада Козятинщини втратила Дмитра Коваля.
• Підрозділ, у якому служив військовий, боронив Херсонщину. Туди зайшли окупанти і вбили нашого земляка.
• Йому було лише 22 роки, він пів року як одружився і ще навіть не встиг стати батьком... Війна обірвала його життя.

Дмитро Коваль народився і жив у Глухівцях, розповідає Олена Удвуд з kazatin.com. Ходив до місцевої школи, потім поїхав до Києва, де вивчився на столяра-оббивальника меблів. Ще з юних років почав сам заробляти, щоб і самому на своїх ногах стояти, і мати змогу допомогти рідним.

— Він завжди допомагав мамі, — розповідає Ольга, сестра Героя. — Мама народила разом зі мною в один рік, я — старшого сина, мама — молодшу сестричку. То він ще навіть як вчився, підзаробляв трохи, якісь памперси купував. Мама каже: не треба, хай гроші будуть у тебе. Приїжджав постійно, привозив. Старався заробити, викрутитися, ніколи в мами не брав гроші. Все сам добивався.

Дмитро був цілеспрямований. Якщо вже чогось хотів — робив усе, аби це здобути. Два роки тому хлопець вирішив стати військовим і підписав контракт зі Збройними силами України.

— Він знайшов себе у військовій справі, — продовжує Ольга. — Він робив у магазині побутової техніки в Козятині, робив у Києві охоронцем, працював столяром. Знаходив роботу, місяць, два-три чи півроку поробив і міняв роботу. А це каже: «Мала, хочу підписати контракт. Як ти думаєш, буду я там чи не буду?» Кажу: «Не знаю, якщо тобі хочеться, то пробуй. Може це твоє». Так він і пішов.

Ольга каже, сама мріяла бути військовою, але життя у дівчини склалося інакше — вона закохалася, вийшла заміж і народила двох прекрасних діток — хлопчика і дівчинку. Дмитро теж знайшов свою долю — минулого року разом із коханою відіграв весілля. Було це 11 вересня.

Сім’я для Діми була понад усе. Навіть після того, як звив своє гніздечко, він не перестав піклуватися про маму, сестер і племінників. Із Ольгою вони були дуже близькі. Хоч між ними і два роки різниці, здавалося, наче вони — двійнята.

— Все життя він жив біля мене. Ми як одне ціле. Це моє життя. Мені дуже важко це все пережити. Він дочку мою хрестив. Він всю вагітність біля мене був, називав її доцьою, все віддав їй. Я кажу: «Дім, давай вже мені племінників, так уже хочу потішитися твоїми дітьми! А він каже: «Поки доця не підросте, ніяких дітей, — розповідає Ольга, не стримуючи сліз. — Це було, як на місяць приїхав у відпустку, він мою Соню постійно в садочок і з садочка водив. О сьомій ранку прийшов до мене додому, а є що пройтися. Кажу: «Це тобі не хочеться поспати?». Він до мене: «Так, вдягай мою доцю». Взяв на руки, пішов вже у садочок.

Дмитро захоплювався машинами. Дуже хотів купити собі автівку і таки зробив це. А ще заробив на власне житло і повіз рідних на море.

— Він машиною взагалі марив, — згадує Ольга. — Для нього машина — це було як заповітна мрія. Він постійно про машини говорив, дивився машини. Думав, а може таку, чи може іншу взяти. Це було його життя. Було якось в лісі заглухла машина, він пригнався пішки, взяв автомобіль і каже: «Ти йди додому, а я зроблю і приїду».

На службі Дмитро теж частенько займався машинами. Коли приїжджав додому, розповідав, як ремонтував танки, як лагодив автівки іншим військовим. Словом, знання, отримані в тилу, дуже знадобилися хлопцеві, коли він долучився до лав ЗСУ. Ольга дуже пишалася тим, що брат став військовим.

— Я йому кажу: «Дім, приїдь у відпустку в формі, хоч сфотографуюся з тобою. Я так люблю пройтися з тобою, щоб похвалитися, що ти в мене військовий!» Але він каже: «Мені у формі там набридло, я майже цивільне не вдягаю, але заради тебе, мала, приїду в формі». Приїхав, такий широкоплечий, гарний, з шевронами.

Нещодавно нашому земляку дали звання старшого солдата і він цим дуже пишався, адже прагнув просування по службі.

— Він хвалився другу Жені, він також служить, ми дзвонили йому і Женя каже: «Прийшов у формі, такий радий, форма нова, вже цей шеврон старшого солдата і каже: «Я вже біля комбата, нічого не боюся. Мені так класно». Хоча вагався, чи підписувати контракт, — говорить Ольга.

У березні Дмитро планував повернутися додому у відпустку. Попросив сестру до того часу поклеїти в квартирі шпалери, щоб коли приїхав, було гарно. Він був сповнений жагою до життя. Мав свої плани і мрії. Але рашистська куля усе перекреслила. Дмитро Коваль загинув на Херсонщині. Того дня, коли це сталося, було рівно два роки, як він доєднався до лав ЗСУ.

— Там виходить дві заправки по одній стороні і по другій стороні, то він з боку заправки був, я так зрозуміла, що там ще приватний сектор був, от звідти, з-за будинків прилетіла черга, — розповідає Ольга. — Нам сказали, що застрелили його в шию, експертиза прийшла. Я шукала контакти і з моргом, і з кладовищем, щоб все знати і на міністерство так само пишемо листи, щоб його перепоховати. Я розумію, що там зараз окупація і ми не зможемо його забрати на перепоховання поки що. Але з моргом ми зідзвонилися, нам прислали повідомлення про те, що його застрелили в сонну артерію. Потім добилася фотографій, скинули — там на шиї немає поранення. Я не бачила поранень ні по тілу, ні в шиї, ніде. Не знаю навіть, кому вірити. Що з ним дійсно сталося?

Звістка про те, що Дмитра вже немає, боляче вразила всіх. Бабусі вирішили не розповідати, бо не знали, як вона це переживе. Вона дуже любила Діму, виняньчила його з маленького, віддала йому практично все своє життя. І Діма любив бабусю, навіть квартиру придбав по сусідству з нею.

— Але бабуся, мабуть, відчула і померла, — каже Ольга. — Навіть місяця не пройшло після загибелі братика.

Читайте також:

«Стіною став проти цієї повзучої орди». Як на Калинівщині прощалися із загиблим воїном

«Мене переповнювала гордість, що вона така сильна, відважна». Розповідь мами про загиблу десантницю

Уміло виводив авіаційну техніку з-під ударів ворога. Про льотчика, з яким прощались у Вінниці

«Йому не вистачило якоїсь частки секунди, щоб врятуватися». Про загиблого від ракети козятинця

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.