Рятувалися у ямі для небіжчика, хоронили згвалтовані тіла... Як працював похоронний бізнес в окупації?

• У перші дні війни російські війська зайшли в місто Вугледар Донецької області. По цей час територія залишається під російською окупацією. 
• Напрацьований роками бізнес місцевих підприємців зазнав великих втрат, а згодом взагалі припинив існування. Актуальна справа у всі часи, ритуальні послуги, також не витримала рашистської навали. 
• Як працював похоронний бізнес під окупацією, розповіли підприємець Микола Власенко і його робітник Ігор Бондар.

Імена, прізвища та назву міста, де відбувалися описані в статті події, змінили на прохання героїв публікації. З тієї причини, що в окупації досі залишаються їхні рідні і треба зберегти їх життя.

• «Мертвих ховали якомога швидко, ризикуючи життям живих, без відспівувань та родичів», — розповідає власник одного з місцевих бюро ритуальних послуг Микола Власенко:

У перші дні війни, як тільки ворожі війська зайшли у місто, зник мобільний зв'язок. Я весь час чергував на робочому місці або лишав записку зі своєю адресою, куди могли звернутися люди з приводу поховань.

Було складно надавати звичайні раніше послуги. Навіть не всі замовлення могли виконати, через постійні обстріли у місті, переміщення військової техніки та присутність озброєних солдат на вулицях міста і всього району. 

Коли з'являвся мобільний зв'язок, ставало легше координувати роботу. Але почалися інші проблеми. Ставлення окупантів, які втручалися в будь-які справи місцевого населення, в тому числі й до моїх працівників, із кожним днем змінювалось не на краще. Все ретельніше окупанти проводили обшуки людей і автотранспорту. Кожен процес поховання щоразу був пов'язаний з ризиком для життя. 

Коли місто накривало градами, хлопці ховалися у вириту для небіжчика яму. 

Кілька разів, під час робочого процесу, ми ставали свідками того, як місто накривало градами. Обстріли велися за кілька сотень метрів від нас. В цей момент хлопці ховалися у вириту для небіжчика яму.

Поховання проводили як можливо швидко, без відспівування, без присутності родичів та інших традиційних ритуалів. Священнослужителі повиїжджали з міста раніше.

Морг окупанти зачинили. Провести впізнання померлої особи стало неможливим. Ніхто не міг видати документи на поховання, підтверджуючі особу небіжчика. Доводилось проводити поховання поза законом і правил, без документів про смерть. Далі ми почали працювали як волонтери, багатьох обслуговували безплатно або за ті гроші, що могли дати люди, скільки мали. 

Померлих щодня ставало більше. Доводилося хоронити й тих, що загинули від куль, уламків, або тих, хто потрапив під артобстріл.

Був випадок, коли до мене звернулися з проханням поховати чоловіка, тіло якого пролежало просто неба кілька днів. Виявилось, що молодого чоловіка просто розстріляли, нізащо. 

Молодих людей, які загинули насильницькою смертю, було значно більше, ніж тих, хто помер звичайним способом. Крім нас у місті продовжували працювати інші ритуалки. Але і того, що ми побачили на власні очі, вистачило, щоб  зрозуміти, що це не кінець російським звірствам. Пропрацювали в окупації майже два місяці і більше не витримали.

Окупанти вимагали приховувати їх гидкі злочини, залякували розправою з сім'єю...

Щодня і щоночі ми переживали жахливі обстріли. Це не могло не відобразитися на психіці моїх малих дітей. Було таке, що під час обстрілів, я лягав на дітей аби захистити їх своїм тілом від уламків.

Все частіше російські солдати навідувалися до мене додому.

Я розумів, що не зможу спостерігати як знищують наших містян, серед яких більшість знайомих людей. Розумів, що подальша робота на окупованій території передбачала б співпрацю з ворогом, чого я не волів всім серцем. Сім'єю вирішили їхати на підконтрольну Україні територію.

Окупанти віджали автомобіль, від обстрілів постраждало й офісне приміщення.

Зі вторгненням російських військ, будь-який бізнес на нашій території вмер, працював тільки ритуальний. Він жив, допоки не чіпали автомобілі. Без транспорту здійснювати поховання стало неможливо. Я втратив робочий транспорт. Окупанти відібрали все. Через обстріли постраждала і будівля мого підприємства.

Наскільки мені відомо, хтось із конкурентів залишився у місті і продовжує працювати донині. Для мене ж подальша праця можлива виключно за умови повного звільнення територій. Відновити і відбудувати можливо все, головне дочекатися перемоги. 

• «Працюючи в окупаційному місті стали свідками жахливих смертей. Ми змушені були робити те, що вимагали орки», — розповідає працівник ритуального бюро Ігор Бондар:

Через окупацію міста, всі підприємства зупинилися. Завод, на якому працював, теж постраждав. Я змушений був шукати якогось підробітку. Вибір за таких умов невеликий, пішов працювати до знайомого, власника похоронного бюро.

Щодня разом зі мною працювали ще люди, виходили в залежності від кількості роботи. В наші обов'язки входило риття ями, перевезення та поховання небіжчиків. 

Перші кілька днів ховали людей, які померли власною смертю. Але швидко почали з'являтися жахливі випадки. Довелося хоронити людей, що померли в результаті насильницьких дій окупантів.

В таких випадках ми змушені були робити те, що вимагає «замовник». Якось раз під дулами автоматів на підприємство приїхали російські солдати на БТРі і “попрохали” нас поховати двох небіжчиків. Окупанти сказали, що вони якісь алкаші. Як з'ясувалося, це були звичайні мешканці нашого міста.

Коли ми побачили їх тіла, вони мали вогнестріл, безліч гематом на тілі. Це були люди молодого віку, чоловік і жінка, які перед смертю напевно зазнали знущань сексуального характеру. Все те, що там відбувалося, не вкладається в розуміння реальності. Я не можу розказати про усі подробиці, бо вони жахливі. 

У скорішому похованні цих людей, окупанти були зацікавлені. Вони супроводжували нас на місце і чекали допоки ми не закінчимо поховання. Зробити фотофіксацію цих трупів також було неможливо. Але довелося надивитися жахливих картин котрі не зітреш із пам'яті.

Тіло іншого чоловіка, котрого хоронили, знайшли просто обабіч дороги, де він пролежав невідомо скільки днів.

Інший випадок, коли довелось ховати біженця який проживав кілька тижнів у нашому місті. Його тіло знайшли просто обабіч дороги де він пролежав невідомо скільки днів. Мій керівник взяв на себе всі витрати на поховання цього небіжчика. 

За таким же принципом доводилось ховати одиноких пенсіонерів. Чиї діти, наприклад, виїхали. В такому разі сусіди померлого звертались у бюро і ми виконували поховання.

Знаю про випадки, коли люди, які не мали грошей аби оплатити поховання, робили самопоховання. Родичі небіжчика закопували тіла просто на подвір'ях.

Ще одну смерть, свідком якої я став, мені не забути ніколи. Одразу двох молодих жінок вбило вибуховою хвилею. Дівчата якраз відійшли від дому у пошуках мобільного зв'язку, коли неподалік прогримів вибух. Їх зачепило… Я особисто знав дівчат, у них залишилися осиротілі діти. 

Жили в атмосфері депресії, відчаю і смутку.

Атмосфера депресії, відчаю і смутку витала у повітрі. Зарадити цьому ніхто не міг. Часто працювали, так би мовити, на автоматі, намагаючись відсторонитися від реальності. Але неможливо було позбутися відчуття безпорадності і безвихіддя.

До моїх обов'язків входив візит до моргу поки заклад працював. Ще та картина. На місці знаходилось багато тіл. Вони були усюди, лежали просто на підлозі. Серед цивільних померлих були й вбиті російські військові. Спочатку окупанти дозволяли нам заходити до моргу, через деякий час, коли пройшла ротація, заборонили. Тіла небіжчиків виносили на поріг у мішках. Їх видавали рідним. Інколи не дозволяли забрати по кілька днів. З чим це пов'язано, не знаю. До кладовища везли бусом. Домовини на фірмі тоді ще були в наявності. 

Якось ми були на цвинтарі і копали яму, зненацька почався обстріл з важкої зброї. Над нами летіли гради, касетні снаряди. Довелося стрибати у викопану яму і ховатися від обстрілів в ній.

Розбиті будинки, згорілі авто та вбиті мирні мешканці...

Окрім поховань, намагались допомагати людям, що постраждали від обстрілів. Один місцевий бізнесмен в мить втратив будинок, бізнес та майно. Його будинок підірвали ракетою. Все згоріло, мешканці вціліли, бо вчасно сховалися у підвалі. Дві автівки в гаражі вигоріли вщент. Вибуховою хвилею позносило навіть сусідні будинки. Ми йому допомагали перевозити залишки речей, що вціліли після вибуху. 

Працювали, відповідно до введеної рашистами комендантської години. Коли робота затягувалася допізна, ризикував не встигнути повернутися додому. На жаль, чоловіка який працював у іншій ритуальній фірмі, застрелили, коли той повертався з роботи пізніше початку комендантської години.

Орки здійснювали психологічний тиск: казали, що нас обстрілюють українські військові, а російські війська захищають.

Живучи на окупованій території, ризикуєш життям постійно, не важливо чим ти займаєшся. Ми не дивилися на небезпеку, намагалися, поки це було в змозі, робити свою справу.

Тиск окупантів постійно посилювався. Якщо перші тижні на блокпостах нас пропускали без обшуків, то чим далі, тим вимоги ставали все жорсткіші. Перевіряли документи, телефони, робочу автівку, роздягали, оглядали. Ми розуміли, що в подальшому мали б й інші «замовлення» від цих нелюдів. Вирішили залишити дім, місто і виїхали на підконтрольну Україні територію. 

Автор Людмила Сова
Спілкувалась Влада Дніпровська

Читайте також:

Медійники в окупації працювали, але не довго. Історія родини, що дивом врятувалась у підірваному будинку

Комусь простіше торгувати тілом, комусь просити… Чому у жебрацтва жіноче обличчя

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.