Медійники в окупації працювали недовго. Історія родини, що дивом врятувалась у підірваному будинку
- Родина медійників із окупованого міста Пологи Запорізької області війну застала вдома. Сім'я була оптимістично налаштована щодо прогнозів про початок повномасштабної війни, подружжя не мало сумнівів, що «дружні» російські сусіди не зайдуть так далеко. Але…
— Ми помилились! І вже 2 березня опинилися в тотальній окупації. Наше місто вмить стало невпізнаваним. Десятки, а скоріше сотні злих та голодних орків на БТРах, постійні обстріли, руйнування будинків та інфраструктури міста, смерті знайомих і друзів. Холод, голод і страх охопили Пологівщину. Через два тижні, 15 березня, вранці, коли вся родина спала, наш будинок зазнав руйнувань від прилетівшої ракети і все, що було в домі, перетворилося на попіл. Я, мій чоловік і двоє наших дітей чудом вціліли, — згадує початок війни Людмила Сова.
У порталі новин «Мій район» (раніше «Районка») подружжя працювало 15 років, але рашистські «визволителі» припинили цю діяльність своєю навалою, як і життя в рідному місті та збудованому новому будинку родини.
— Війна змусила мене рятувати дітей від біди. Після того як ми втратили все, що мали, поїхали туди, де не літають ракети. Зараз знаходимось у прикордонному місті Мальмо у Швеції. Тут я перебуваю вже вісім місяців поспіль разом зі своїми маленькими дітьми.
Що я пам'ятаю про 24 лютого?
Мій ранок того дня почався незвично рано. Діти солодко спали, а чоловік збудив і повідомив «Війна почалася». Відтоді життя розділилося на «до» та «після». Я не можу згадати щось детально про той день. Невірилось. Було все як в тумані. Хаось, паніка… Діти не пішли до школи і садочку, ми щохвилини читали новини, хаотично збирали речі, документи.
Місцева влада була недоступною і німою.
Наше медіа працювало допоки ворог не увірвався у місто. Російська армія знищувала електричні опорні системи і ми постійно мали перебої зі зв'язком, не було інтернету і електропостачання від кількох днів до тижнів. Але вдавалося знаходити шляхи живлення. Підключалися на якісь хвилини до генераторів сусідів та знайомих. Ми робили публікації, інформували про важливіше, писали про тих містян котрі встигли виїхати з окупації, де вони і чим займаються, як їм допомагають...
Швидко стало зрозуміло, що ми повинні відкрити загальний доступ до наших груп у соціальних мережах щоб усі мешканці мали змогу повідомляти про важливе. Так було простіше обмінюватися актуальною інформацією. Буквально за хвилини люди підхопили цю можливість і групи новин перетворилися на майданчик загальної підтримки і взаємодопомоги. Ми намагались працювати в окупації, але було дуже небезпечно. До нас могли прийти у будь-яку хвилину. Ми з родиною по кілька днів жили у друзів, знайомих, родичів.
Місто бомбили і руйнували щодня і щоночі. Того ранку, коли бомба прилетіла в наш будинок, ми ночували вдома.
То був березневий сонячний і дуже морозний ранок. О 4.00 нічого не натякало, що через годину моя родина залишиться без… Без усього!
Критична точка війни і подароване друге життя
Приліт бомби був о 5 ранку.
Ледь встигла накрити сплячих дітей ковдрою щоб захистити від уламків скла. Згадую, мов у фільмі зі сповільненою зйомкою. Спочатку був ніби землетрус, гуркіт стін, потім «фейєрверки» зі скла. Попадали люстри. Вмить стало дуже холодно в хаті. Потім кімнати затягло пилом. А потім димом. Вже коли ми були на вулиці — вогнем. Ми дивились як швидко згорають наші затишні кімнати і все що в них було. Але, разом з тим, я пам’ятаю те відчуття щастя, що ми всі вціліли.
Дивлячись на фото будинку, які зробили наші знайомі вже після того як ми виїхали, важко уявити як ми лишилися живими.
Отже, довелося знову ризикувати щоб вибратися того ж дня на українську територію. Це була та ще «подорож» під райдугою градів та через заміновані ділянки траси. Відстань у сто кілометрів ми здолали більш як за вісім годин. Це була вимушена і найважча подорож у моєму житті.
Невдовзі ми дізналися, що у русні були списки з особами, яких шукають у місті та перелік об'єктів нерухомості для першочергової ліквідації. Кажуть, що й ми були в тому переліку, бо медійники. Не здивуюсь якщо це дійсно правда, враховуючи інформацію про тих хто залишився в окупації і почав співпрацю із російською ордою.
Хто і як допомагав та підтримував?
Нас одразу підтримали друзі-колеги з інших регіонів, зі Львову. із Західної частини країни. Вони і прихистили у себе. Потім, коли почалися прильоти ракет у Львів, ми разом поїхали за кордон. Зараз підтримку надають наші емігранти, яких зустрічаємо у Швеції. За ці місяці тут з'явилося багато друзів, котрі підтримують чим можуть. З перших днів трагедії підтримку надає Асоціація незалежних регіональних видавців України. Очільниця Оксана Бровко, як мама, своєчасно відчуває що і коли потрібно. Велика їй подяка за все!
Чи бачу я майбутнє для нашого медіа?
Повний відчай, звичайно. Регіон довгий час в окупації. Там росіяни випускають вже власні медіа. Вони вражають шок-контентом. Випускають новини де героями публікацій стають зрадники України, земляки. Наші читачі часто не мають зв'язку, не мають вільного доступу до якісного інтернету. Отже, чекаємо перемоги, дочекаємось і дасть Бог все відновимо як раніше.
Чим живу в очікуванні перемоги?
Поки ми так обмежені, щоб не зійти з розуму, я вирішила вчитися. Отримала стипендію на вивчення UI/UX дизайну у сфері ІТ. Зараз працюю над дипломною роботою, створюю сайт для своєї репетиторки з англійської мови і незабаром зможу зробити ре-дизайн нашого порталу новин. Але також мрію залишитися в своїй професії надалі.
Жодного дня не минає, щоб я не згадувала своє прекрасне минуле.
Щодня діти кажуть, що мріють повернутися додому.
Старший син (8 років) навчився у грі в Манкрафт будувати, тепер щодня проектує і створює нові маєтки. Цікавиться які будівельні матеріали найнадійніші і стійкі до вогню та бомб. Маю надію, що стане архітектором. Обіцяє збудувати новий, ще кращий будинок.
А молодший син (4 роки) хоче щоб точнісінько такий як був відтворити. І щоб камін наш був, і щоб великий батут, і щоб басейн.
Невідомим і непередбачуваним залишається наше майбутнє.
А поки, вірю у Перемогу.
Знаю, вона буде.
Нас не вбити і не зламати!
Ми ж українці! Незламні!
Автор: Людмила СОВА
Читайте також:
Комусь простіше торгувати тілом, комусь просити… Чому у жебрацтва жіноче обличчя
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
