«Прийду з війни, набудусь з вами, куплю мотоцикл, накатаюсь досхочу»: мрії героя, що не повернувся

• Рік тому 29 серпня загинув водій 46-ї аеромобільної бригади Вадим Муляр.
• Він довозив на позиції воду, звідти вивозив поранених.
• В той день вже повертався, як почув, що біля переправи застрягла машина з медиками.
• Потрібно було допомогти, незважаючи на обстріли.
• Вибрались, всі залишились живі, Вадим загинув.

Зранку 29 серпня Вадим Муляр написав смс своїй дружині Вікторії: «В мене все добре, живий, здоровий. Я вас всіх люблю, ввечері вийду на зв’язок». Але на вечір від нього не було звістки. Наступного дня знову тиша.

— В мене почалась паніка, почала шукати, кому б зателефонувати, — розповідає Вікторія. — В телеграмі є група, і знаєте, як вмикаєш телефон, починають сипатись повідомлення, серед миготіння літер побачила слова, серед яких були «Вадим Муляр». Пішла за ними, а там хлопці між собою пишуть, що Вадим помер, бо стік кров’ю.

Віка почала всюди дзвонити, але ніхто нічого її не говорив. Вона зателефонувала побратиму Вадима, який сказав: «Вадима немає. Але не вір, що він загинув, дзвони, питай, може поранений і живий».

— Я обдзвонила всі лікарні і морги — його ніде не могла знайти, — говорить жінка. — А потім... Я навіть не пам’ятаю, хто мені дав телефон людини, яка займалась переправкою тіла мого чоловіка.

Ти подивись фільм Маріуполь!

Вадим Муляр пішов у військкомат 28 лютого 2022 року. Його тоді відправили додому. Повістку він отримав вже 6 червня. Пройшов ВЛК, поїхав на навчання. За півтора місяця підготовки його бригаду відправили визволяти Херсонську область.

— Неодноразово я запитувала чоловіка, чи змінив би він щось, можливо, не пішов би на війну, якби була змога, — розповідає Віка. — Він завжди казав: «Ні, ти нічого не розумієш. Подивися фільм про Маріуполь і зрозумієш, чого я тут, і наскільки сильно я вас з Машкою люблю». 

Віка до сьогодні не може подивитися той фільм. Каже — це дуже важко…

В нього була мрія, залишилась його копія

Поховали Вадима Муляра в рідному селі Хоменки Шаргородського району. Донечка Марія не знала про загибель тата до останнього, її нічого не говорили і на похорон не взяли, бо дитина дуже чутлива.

— Але вона сама підійшла до моєї сестри і каже: «Тьотя Свєта, ви знаєте, що мого тата вже немає?». Сестра питає: «Хто тобі сказав?», — розповідає Віка. — А донька каже: «Мені він приснився. Сказав, що буде жити на небі».

Вікторія каже, що Вадим дуже мріяв потрапити в десантні війська і це йому вдалося. Він також мріяв захищати батьківщину і родину, йому це теж вдалося. Воєнні мрії Вадима Мюляра збулися, мирні — так і залишились мріями.

— До війни ми, як усі звичайні люди, мріяли купити власне житло, на море поїхати влітку, — каже Вікторія. — А коли вже Вадим був на фронті, казав: «Прийду, набудусь з вами, куплю мотоцикла і буду кататься». Не вдалося.

Зараз в героя підростає донечка Марія. В серпні її виповнилося п'ять років. Вона і зовні, і характером, і поведінкою, і навіть витівками пішла в батька.

— Мала сміється як Вадим, і сердиться як він, і навіть так само танцює, — каже Вікторія.

Довідка про героя

Муляр Вадим Анатолійович народився 15 грудня 1994 року в селі Хоменки Шаргородського району Вінницької області. Навчався у школі у рідному селі. Був справедливим ще змалечку. Після 9-го класу поступив в Барський фаховий коледж транспорту і будівництва. Потім працював різноробочим на будівництві. В 2016 році одружився. В 2018 народилася донечка таткова копія.

Сім’я жила в селі Конищів Вінницької області. Вадим працював в аварійні бригаді фірми «Home net». Потім пішов на будівництво в місті Хмельницький, куди перевіз і сім’ю. Завжди казав: «Я без вас, мої дівчатка, довго не зможу».

Коли почалася повномаштабна війна, Вадим записався добровольцем, але його в той день не взяли. Згодом 6 червня його призвали по повістці до лав ЗСУ в 46-ту окрему аеромобільну бригаду.

Солдат Вадим Муляр загинув 29 серпня 2022 року. Залишився вірний військовій присязі і поліг у бою за нашу Батьківщину в районі населеного пункту Білогірка Херсонської області в результаті мінометного обстрілу з боку противника.

Вікторія Муляр написала наступні слова для свого чоловіка:

«… Нам було дуже добре разом. Тепер ти на небесах, я тут. Але в моєму серці, пам’яті ми разом. Одного разу ти мені написав: «Щоб не сталося, я завжди буду поруч з вами». Я відповіла: «Нічого не повинно статися, що ти таке кажеш, все буде добре». За два тижні після цих слів тебе не стало. Я ніколи не забуду того дня, як дізналася. Ніколи не забуду ту жагу помсти, яку відчуваю досі. Я не вірю до цього часу, і не знаю чи зможу повірити в те, що це сталося. Все одно чекаю тебе додому, чекаю дзвінка, смс. Твоє останнє повідомлення закарбувалося в моїй пам’яті. Я ніколи не забуду той останній поцілунок нашої сонної донечки, твій останній погляд в автобусі коли ти їхав. Ніколи не забуду, як росія і росіяни вбили моє щастя і нашу сім’ю. Коханий ти був і залишишся нашим всесвітом. Нікому не зрозуміти мій біль, тільки тій, яка так само сильно любила і втратила….

Я щиро вірю в те що ми з тобою зустрінемося, що ти мене чекаєш там в іншому світі. Ми тебе любимо безмежно. Ти назавжди в наших серцях. І нема на світі татка, якого люблять так сильно як тебе твої дівчатка».

 

Читайте також:

Місце пам’яті про загиблих Захисників. Як змінилася площа Шевченка після капремонту

Скільки платять добровольцям, що пішли в ТрО, та як отримати учасника бойових дій? Питання і відповідь

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.