«Перед нами на дорогу впала авіабомба»: історія евакуації Володимира та його родини з Маріуполя

«Перед нами на дорогу впала авіабомба»: історія евакуації Володимира та його родини з Маріуполя
  • Маріуполець Володимир допомагав українським військовим від початку бойових дій на Донбасі. За це, після приходу російських окупантів, поплатився своїм будинком, який вони пограбували, а потім спалили.
  • Володимир розповів нам, як провів майже місяць у найбільш небезпечній точці земної кулі. Про постійні обстріли, пошуки їжі та втрату близьких.

Володимир Зурнаджи з родиною родом з селища Сартана. Це поряд із Маріуполем. До повномасштабної війни його сім’я займалася бізнесом: мала три магазини насіння та добрив, а також теплиці. 

На другий день війни Сартану почала обстрілювати ворожа авіація. Родина прийняла рішення їхати до Маріуполя. Укриття облаштували в підвалі одного зі своїх магазинів. Впродовж кількох наступних днів до них приєдналися друзі та родичі. Загалом зібралося 30 людей, серед них шість дітей. 

За час перебування в підвалі, каже Володимир, траплялося різне. Пригадує, як в один з перших днів, мародери почали грабувати сусідній мінімаркет. Виносили все підряд. Довелося відбивати магазин, а їжу потім розподіляти серед місцевих. Частину взяли й собі. Весь алкоголь, за словами Володимира, вони вилили, щоб люди не напивалися. 

Володимир мав дві автівки: легкову та вантажний мікроавтобус. На останньому час од часу він виїжджав у центр міста за продуктами та водою. Вже за кілька днів від початку, у Маріуполі працював лише один магазин. Перед ним завжди вишуковувалися довжелезні черги маріупольців. Навіть коли місто здригалося від вибухів, не маючи іншого виходу, люди продовжували стояти.

— Пам’ятаю, як ми вперше потрапили під авіаобстріл, — розповідає Володимир. — Ми поїхали на моєму бусі в цей магазин. Він працював від дизельного генератора. Коли ми приїхали, виявилося, що у них закінчилася солярка. Я мав дві каністри, які віддав їм. Натомість отримав мішок рису та можливість скупитися поза чергою. Ціни там стояли нормальні, але багатьох продуктів вже не було. Наприклад, борошна. Тож про хліб ми забули ще від початку війни

Авіаналіт стався, коли Володимир повертався додому. 

— У самісінькому центрі Маріуполя є підземний перехід. Я проїжджав біля нього, коли побачив, що з неба щось падає. Це не була ракета, бо летіла вона занадто повільно, — продовжує Володимир. — Я одразу загальмував. За кілька секунд, в метрах 70 від нас, на дорогу впало щось велике, що одразу вибухнуло. Машину посікло камінням та шматками асфальту. Пізніше я прочитав, що то була російська авіабомба. Якщо вірити новині, вона важила 500 кілограмів. Нас врятувало не лише те, що я вчасно її помітив та загальмував, але й те, що вона не була осколковою. Інакше б, нас всіх просто вбило уламками. 

З кожним днем ставало гірше

Ще за кілька днів у півмільйонному місті не працювало вже жодного магазину. Якийсь час волонтери розвозили Маріуполем заморожену їжу з місцевих складів: риба, м’ясо, ковбаса. За словами Володимира, чимало людей в паніці намагалися урвати якомога більше.

— Волонтери, які розвозили заморожену їжу розуміли, що варто їм зупинитися, як голодні люди заберуть все, що в них є. Тому коробки з їжею викидали на ходу. Пам’ятаю чоловіка, який намагався утягнути три великі коробки з ковбасою. Тоді я подумав, що він точно не з’їсть стільки, їжа просто зіпсується, — розповідає Володимир. — Коли ми збагнули, що поки одні забирають все — то інші не мають нічого. Це стосувалося, зокрема, літніх людей. Тому ми почали контролювати процес: взяв ящик з їжею — наступний. Їсти мали всі, а не обрані. 

Ще за кілька днів їжа почала закінчуватися. Ніхто не знав, коли стане краще, тому їли тепер лише раз на день. З водою також були проблеми. Спочатку всі їздили на криницю, що біля парку Петровського. Однак, коли артилерійні канонади стали безперервними, такі поїздки майже напевно могли закінчитися загибеллю. 

Залишки джерельної води залишили для дітей. Самі ж готувати та пили воду з батарей, яку намагалися ретельно кип’ятити: брудна, смердить, але краще, ніж нічого. 

Ще за кілька днів приїхали українські військові та попросили Володимира віддати їм мікроавтобус, щоб на ньому вивезти поранених. Чоловік говорить, що віддав автівку без вагань, навіть документів ніяких не підписував про передачу на потреби армії. 

Як проходила евакуація

Після зникнення мобільного зв’язку та інтернету, містом почали активно ширитися чутки про взяття Києва, масову здачу в полон українських військових, втечу з країни Зеленського та всього вищого керівництва. На думку Володимира, розповсюджували ці чутки проросійськи налаштовані містяни. Вони ж, за його словами, звинувачували в обстрілах та наслідках війни ЗСУ, а не росіян. 

Родина та друзі Володимира все частіше замислювалися про евакуацію. Вони знали, що залишатися у місті все більш небезпечно, але водночас розуміли, що бої точаться чи не на всій території України. Як можна безпечно виїхати з Маріуполя — ніхто й гадки не мав. 

— Залишатися в окупації ми не могли ще й через нашу проукраїнську позицію. З 2014 року я активно допомагав нашим військовим. За це «днрівці» внесли мене у свої чорні списки. Якби вони впіймали нас, то напевне катували б, а потім вбили, — продовжує розповідати Володимир. — Усі будинки на нашій вулиці у Сартані залишилися цілими, крім нашого. Бо всі сусіди прекрасно знали про наші погляди, вдома у нас було чимало української символіки. Ми навіть весілля з дружиною грали вбраними у вишиванки. Для нашого регіону це, м’яко кажучи, було незвичним явищем. За це росіяни пограбували наш будинок, а потім спалили його. 

Про весілля Володимира та Вікторії у 2015 році писали ЗМІ: «На Донеччині влаштували весілля у вишиванках»

Весілля Володимира

Всередині березня почало прилітати по навколишнім будинкам. Одного разу снаряд впав в 15 метрах від їхнього укриття. Пошкодило чимало машин, попробивало колеса. Довелося терміново шукати запаски: купувати, вимінювати, знімати з покинутих автівок. 

Тоді ж знайомий волонтер розповів, що з Маріуполя відкрили «зелений» коридор у напрямку Бердянська. Володимир твердо вирішив прориватися. З двору виїхали колоною із шістьох машин, а вже на блокпостах вони приєдналися до кілометрових черг з охочих виїхати. 

У машині з Володимиром їхала дружина, їхня маленька дитина та його батьки. У всіх однакове прізвище, тому, каже він, на блокпостах до них майже не чіплялися. Однак у росіян неодноразово виникали питання до чоловіка сестри дружини. Їм не сподобався його зовнішній вигляд, зокрема, борода. Його роздягали, оглядали, погрожували, але врешті пропустили. 

— На блокпостах я боявся сказати щось не те, чи не зуміти приховати ненависть у своєму погляді. Це б спровокувало окупантів, — пояснює Володимир. — Блокпостів було дуже багато, охочих виїхати взагалі неймовірна кількість. Росіяни постійно просили у нас цигарки. Багато з них справді були одягненими, ніби бомжі: форма висіла, старі шоломи та гвинтівки. Зустріли ми й кількох п’яних кавказців, але нас вони не чіпали. 

На вільній землі

Видихнути уперше Володимир з близькими змогли лише діставшись Запоріжжя. Затримуватися там не хотіли, бо ж не знали, як розвиватимуться бойові дії. Ближче до кінця березня вирішили їхати до Вінниці. У нашому місті маріупольці винайняли будинок та пішли волонтерами на гуманітарний склад благодійного фонду «Подільська громада». Останнім часом Володимир працює таксистом. 

— Це вже зараз я можу думати про велику кількість загиблих та безвісти зниклих знайомих. Про нашого постійного клієнта, який загинув під обстрілами, коли пішов шукати їжу для своєї новонародженої дитини. Про безліч мертвих тіл розкиданих на вулицях. Про молоде подружжя, яке ховало маленьку дитину прямо у дворі. Це, мабуть, найжахливіше, що я бачив за своє життя… Та, коли я був у Маріуполі, то думав лише про те, як вберегти близьких та рідних, де знайти для них їжу та воду, як вивезти їх у безпечне місце,  — розповідає Володимир. — Через війну також загинула моя теща. Вона лежала у ковідному відділенні, вже одужувала, але ще потребувала кисню. Кисень закінчився, а новий привезти не змогли — вона задихнулася. Тіло нам так і не віддали. Ми досі не знаємо, де вона похована. Не маємо навіть довідки про її смерть. 

Навіть після перемоги Володимир не планує повертатися до Маріуполя. Говорить, поїде ненадовго, щоб подивитися в очі сусідам, які допомагали розграбовувати все, що його родина нажила впродовж багатьох років. Деякі з них, на подив чоловіка, не соромилися навіть викопувати декоративні ялинки та квіти, що росли перед його будинком. 

— Там багато хороших людей, але так само багато зрадників. Я не зможу жити поряд із ними, — пояснює Володимир. — Мені лише 33 роки. Я ще встигну заробити, розпочати тепличну справу, яку давно планував розпочати, побудувати щось. Ніколи не покину своїх батьків, які через росіян втратили все. Буде важко, але іншого виходу я не маю. 

Володимир зізнається, що наше місто йому сподобалося одразу, а найбільшою відмінністю, між Вінницею та Маріуполем, називає людей та їхнє ставлення до оточуючих. 

— Вінничани добріші та щасливіші, частіше усміхаються. У нас же більш депресивне місто. Навіть до початку війни у Маріуполі не доводилося розраховувати на таку відкритість та привітність, — говорить Володимир. — Мені дуже подобаються ваші мікрорайони, з сучасними та гарними будинками. Після Маріуполя навіть вони поліпшують настрій, хоча, мабуть, для вінничан вони буденність. 

Читайте також:

«Я знаю, що мій батько Герой». Історія Романа Верещака, який ціною власного життя зупинив ворожий наступ

Чи можуть бійців тероборони відправляти на передову? Та ще чотири питання про ТрО

Слідкуйте за новинами Вінниці у Facebook, Telegram, Instagram, Viber та YouTube.

Коментарі

17:01 У Вінниці тимчасово не ходитимуть тролейбуси. Коли та на яких маршрутах? 16:33 Якщо навчання буде в школах, тоді хто відповідатиме за безпеку дітей? Ми дізнались 16:16 Велоекскурсія, стендап, виставка картин та ще багато цікавого. Ідеї на вікенд 15:44 У Вінниці пройде благодійний аукціон, де продаватимуть картину «Кримська бавовна» photo_camera Від читача 12:26 Молодіжний форум "Українська молодь вражає" 14:59 На війні загинув полковник Олександр Берлявський з Вінниці 14:01 Минає місяць з дня обстрілу площі Перемоги. Зібрали усе, що відомо про жертв та збитки photo_camera 13:13 Бійка на Максимовича: потерпілий у важкому стані, нападник — в ізоляторі photo_camera 12:19 Внаслідок ракетних ударів на Вінниччині пошкоджений 21 заклад освіти 11:31 Сережки кафи — елегантні та стильні прикраси (новини компаній) 11:28 Підготовка до школи, утеплення оселі та інше важливе за 11 серпня у Вінниці 11:25 Опалювальний сезон 2022-2023. Як підготуватись правильно? (партнерський проєкт) 10:39 Що робити, коли загубив паспорт, диплом чи банківську картку? Склали для вас інструкції 10:11 Через негоду у Вінниці без світла чотири мікрорайони 09:41 На війні загинув фермер з Северинівської громади Микола Ставнічук photo_camera 08:49 Сьогодні вітаємо Валентина та молодь. Історія, заборони та прикмети 12 серпня 21:01 Підготовка до навчального року: обстежили 58% укриттів у школах області photo_camera 20:38 Військового з Козятина посмертно відзначили державною нагородою 20:02 Чудодійні рецепти, обмін квартирами, вербовка в легіон. Послуги, які пропонували у Вінниці в 90-х 19:52 «Одразу передали на фронт». 14 тонн оливок і персиків надійшло нашим військовим з Греції
Дивитись ще keyboard_arrow_right
keyboard_arrow_up