«Я знаю, що мій батько Герой». Історія Романа Верещака, який ціною власного життя зупинив ворожий наступ

На фото родина Верещаків

• Два друга Роман Верещак та Сергій Білоус допомогли нашим військовим зупинити російський наступ. Це сталося у березні на Київщині.
• Роман загинув, викликавши вогонь на себе.
• Дочка Героя розповіла про батька, який загинув, захищаючи Україну. 

На межі Київської та Чернігівської областей вже у перші дні повномасштабної війни точились важкі бої. У селі Мокрець російські війська обстрілювали житлові будинки вже за кілька днів від початку повномасштабної війни. І саме у цьому селищі українським військовим вдалося розбити великий підрозділ окупантів. 

Це дозволило призупинити наступ зі сходу на Київщині, зокрема завдяки цьому ворог не дійшов до Броварів. Допомогли зупинити цю російську навалу двоє друзів-мисливців. Один з них родом з Барського району, Роман Верещак. Зробив чоловік це, ціною власного життя. 

Історію Героя нам розповіла його старша донька Анастасія Верещак.

«Відстежували ворожу техніку»

— Батько у перший же день пішов у тероборону. Він очолював тероборону нашого селища. Одразу ж почав збирати списки, патрулювати місцевість, — пригадує дочка військового Анастасія. — 25 лютого я прокидаюсь і мама каже, що через нашу сторону буде йти російська техніка. І каже, що тато готує команду, щоб їх зупиняти. У мене одразу сльози, я біжу до тата. Кажу: «Па, ну куди, це ж самогубство йти на них, не маючи нічого». 

Однак Роман лише заспокоїв дочок, сказавши, що все буде добре. Анастасія говорить, що вже тоді вона мала якесь погане передчуття. 

— На початку березня наше село окупували. Ми з сестрою цього не застали. Нас тато відвіз 3 березня до наших знайомих, неподалік, — розповідає дівчина. — Наступного дня ми з мамою повернулися додому за теплими речами, і тоді ми бачили тата востаннє живого…

Роман Верещак разом з його товаришем Сергієм Білоусом добре знали навколишні села і поля, оскільки вони мисливці. Тому їх попросили допомогти з коригуванням вогню, відстеженням техніки окупантів знайомі із Броварської поліції.

Робили це чоловіки із закинутого сараю. Звідти всю місцевість було добре видно. 

— Спочатку тато нам не говорив, куди йде. Просто сказав, що допомагає нашим ЗСУ. Але 4 березня він зателефонував до мами, і попросив йому не дзвонити. Пояснив, що йде на розвідку, — розповідає донька Романа. — Він довго не виходив не зв'язок, і до вечора ми вже почали переживати. Однак ми знали, що тато у нас сильний і з ним нічого не трапиться. Ближче до ночі він вийшов на зв'язок. 

Наступного дня російські війська наблизилися ближче, і взяли в облогу їхні позиції. 

— 5 березня вранці батько подзвонив мамі, сказавши, що вони в облозі. Це був жах. Ми просто сиділи та чекали дзвінка від нього. Паралельно телефонували до його друзів, в лікарню, — пригадує Настя. — Друзі тата нам сказали, що туди їде фельдшер. Однак за якийсь час дружина Сергія Білоуса подзвонила і сказала, що фельдшер туди не доїхав, його розстріляли. 

Як розповів Сергій Білоус, якому вдалося там вижити, журналістам «Слідство.Інфо» вони з Романом вирішили спуститися в погріб, бо тікати можливості у них не було. 

«Коли вони почали взламувати, ми опустилися і останні три дошки заложили, ну типу нас там немає. Вони прийшли, ходили по приміщенню, і потім почали підіймати оці дошки, щоб опуститися до нас. Рома перезарядив автомат, я взяв дві гранати. Вони почали спускатися, він каже «стій». Вони, виходить, зверху піднімають, вони ще не бачать, що ми привідкрили двері. Ми звідти знизу кинули їм дві гранати, і вони нам у відповідь одну», — розповідає Сергій.

Далі росіяни почали розстрілювати танком будівлю, в якій знаходилися чоловіки. І в цей час Сергій та Роман прийняли рішення викликати на себе вогонь українських військових. Вони надіслали геолокацію військ рф. 

В той час від пострілів росіян, будівля сараю загорілася. Чоловіки опинилися у безвиході. 

«Вибач, що вітаю тебе зарання»

Сидячи у підвалі, Роман Верещак відправив родині останнє повідомлення. 

— У мене День народження 6 березня. Він о 13.55 п'ятого березня написав: «Вітаю тебе з днем народження цілую тебе. Крепко крепко цілую вас всіх мої рідні. Пробач що може зарання поздоровляю», — плачучи, згадує Настя. — Через поганий зв'язок я це повідомлення побачила приблизно о шостій вечора, коли вже нічого змінити не можливо було.

Сергію Білоусу вдалося вибігти з підвалу. А Роман Верещак з пораненими від осколків ногами, задихнувся димом. Однак тоді рідні Героя про це ще не знали.

— Ближче до вечора у той страшний день нам подзвонила дружина Сергія, і сказала, що їй чоловік написав, що вони повзуть. Тому ми думали, що тато живий, — розповідає Анастасія. — Далі всі наступні дні було дуже багато версій, що ж сталося з татом. Ми вірили, що він може бути живий. Адже тіла ніхто не бачив. 

8 березня Настя виклала допис у соцмережах, що шукає тата. На нього їй відписала жінка, яка колись працювала з Романом. Вона розповіла, що місцевий житель ходив біля тієї будівлі у Мокреці та знайшов тіло. Там же знайшли рюкзак Романа, телефон, речі. 

— Навіть тоді ми не повірили у це. Мамі сказали, що його викопали з будинку, де він загинув, і перекопали в інше місце, — каже Анастасія. 

Через те, що селище було під окупацією, поїхати, опізнати тіло було неможливо. І лише 1 квітня дружина Романа разом з його кумом опізнали чоловіка. 

«Приходжу на могилу та ховаю тата кожен раз»

— Мама зателефонувала і сказала, що це тато... Я не вірила до останнього, — говорить Анастасія. 

Роман Верещак — 22 роки прожив на Вінниччині, тому тут його й поховали. Він уродженець села Семенки, Барського району. 

— Коли тіло батька везли, то все село, стало на коліна. Було важко бачити, що це везуть твого тата, — говорить дівчина. — Ми були разом, нам треба було триматися. Родичі були поряд, підтримували. Але всі ці слова підтримки тоді були пустими, нічим не допомагали. Сприйняття того факту, що вже все, досі не прийшло. Я от приходжу до нього на могилу, і кожен раз, наче, хороню його по-новому. Я не змирюсь з цим, мабуть, ніколи. 

«Мій тато Герой»

— Я знаю, що мій батько Герой. Я б хотіла, щоб люди знали своїх Героїв. Зараз так багато людей помирає, — каже Анастасія. — Якось раніше, коли дивилися новини про загибель військових, то не так це сприймала. А зараз просто за кожного болить серце. Ти розумієш, як це боляче втрачати рідних. 

Настя, як тільки починає розповідати, який був її тато, то у неї одразу ж з'являється усмішка.

— Він дуже нас любив. Проявляв це різними буденними, здавалося б, дрібничками. Наприклад, у нас від селища до школи 10 кілометрів і туди їздять автобуси. Але нас завжди возив тато. Чи йому на роботу, чи він зайнятий, чи втомлений — це неважливо, він постійно нас відвозив. Ми виходимо з машини й постійно його цілуємо в щоку. А він ще й, знаєте, завжди такий колючий був, — пригадує з усмішкою та блиском від сліз в очах Настя. 

Анастасія розповідає, що її молодша сестра, якій 12 років, впродовж останнього року дуже багато часу провела з татом. Оскільки у Романа не було чіткого графіка роботи, то молодша донечка приходила зі школи, і вони часто разом їздили в ліс.

— У нього пасіка була, він сестрі все там показував. Вона їздила з ним ловити рої, які вилітали з вуликів, — каже Настя. — Якраз розуміння того, що у мене є сестра і вона ще маленька, допомагало мені триматися. Я б не сказала, що я дуже доросла. Але вона ще менша і їй набагато важче. 

Зараз родина повернулася додому на Київщину. Туди, де все нагадує про батька. 

— До того, як ми повернулися додому, то я думала, що це буде дуже важко, бо тут все нагадує про нього. Все що тут є — все зробив тато, — каже дівчина. — Але навпаки мені тут якось спокійно. Тут скрізь він. Його машина стоїть. І ти в неї сідаєш, починаєш слухати музику, яку він слухав. І таке відчуття, що він поряд. Скрізь фотографії… Важко без нього… Дуже важко. 

Після смерті батька Анастасія написала йому вірш: 

Висловлюємо щирі співчуття родині Героя!

Читайте також: 

Він один з тих, про кого кажуть «гартовані вогнем війни». Розповідь про морпіха зі Жмеринки

«Мій дім став пеклом з танками та орками»: історія переселенки з Херсона

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.