Не стало Вахтанга Кікабідзе. У Вінниці Великий Буба завжди їздив на риболовлю і говорив правду про росіян

• Сьогодні, 15 січня, після боротьби з важкою хворобою зупинилося серце легендарного грузинського співака, актора, режисера і сценариста Вахтанга Кікабідзе.
• Він був щирим другом України: підтримував український народ із часів Майдану і називав нинішню війну справжнім геноцидом з боку росії.
• Під час своїх гастролей в Україні Вахтанг Кікабідзе завжди приїжджав у Вінницю, де мав вірних друзів, з якими завжди першою справою їздив на улюблену риболовлю.
• У пам'ять про Великого Бубу — його щирі думки, мудрість, неймовірне почуття гумору та незабутні життєві історії, якими під час своїх гостин у нашому місті він ділився у ексклюзивних інтерв’ю з RIA.

За останні 10 років у Вінниці Вахтанг Кікабідзе виступав тричі: у 2015, 2016 і 2018 роках — і щоразу вінничани не просто зустрічали улюбленого артиста абсолютними аншлагами, а у перші ж хвилини концерту, як тільки він ступав на сцену, вставали, аби аплодувати легендарному артисту, стоячи.

Його дійсно обожнювали мільйони людей у всьому світу за дивовижні фільми, прекрасні проникливі пісні і мудре, добре серце. Вахтанг Кікабідзе завжди жив по совісті, тому повага й народна любов до нього були величезними.

На концертах він вражав усіх не лише своїм талантом, а й неймовірними розповідями і анекдотами — умів полонити серце кожного своєю харизмою, щирістю, оптимізмом і винятковою самовідданістю, з якою завжди працював на сцені.

Попри шалену любов публіки, був неймовірно простим і відкритим у спілкуванні. А за лаштунками, коли йшов у гримерку перепочити, найперше, що робив — курив. Це була єдина шкідлива звичка, з якою артист не розлучався з дев'яти років.

— Бубі навіть у літаках дозволяють курити! — після концерту розповідала RIA племінниця артиста, одна із найпопулярніших співачок Грузії, спадкоємиця царської грузинської династії Багратіоні — Ліза Багратіоні. — Перед зльотом біля кожного літака його завжди зустрічають стюардеси й пілоти, щоб сфотографуватися з легендарним колегою — Валіко з «Міміно», а Буба з усмішкою говорить: «Фотографуємося! Але тільки якщо буду курити». І йому ніхто не відмовляє.

Останній концерт дав у Будинку офіцерів

У Вінниці легендарний Вахтанг Кікабідзе гостював не лише зі своєю зірковою племінницею, а й з середнім онуком Іваном, для якого організували екскурсію на ставку Гітлера й у музей Миколи Пирогова.

— Коли хто вільний, я завжди беру рідних на гастролі. Не залишаю їх. Вони в мене всі чудові: дочка, син, троє онуків і правнучка Олександра — моя улюблена жінка! — усміхаючись, ділився Вахтанг Кікабідзе.

Крайній концерт легендарного артиста у Вінниці пройшов у 2018 році у нині знищеному росіянами Будинку офіцерів.

— Як же давно я в Будинку офіцерів не виступав?! Ми коли приїхали, ну таке враження, що ми в Тбілісі! — говорив тоді артист. — Зали Будинків офіцерів же скрізь однакові…

Тоді разом зі своїм вінницьким другом — продюсером гурту «ТІК» і генеральним директором компанії «ВІННИЦЯКОНЦЕРТ» Олегом Збаращуком, перед виступом Вахтанг Кікабідзе за традицією з’їздив на риболовлю. І хоч нічого тоді не зловив, бо вода була холодною, із захватом розповідав, як чудово провів час біля гарного озера:

— Я — запеклий рибалка, тож завжди коли у Вінницю приїжджаю, їздимо на риболовлю! У вас гарне місто, яке нам усім дуже подобається!

Тоді для Вахтанга Кікабідзе Вінниця була десятим місто у його українському турі, присвяченому 80-річному ювілею. Згадуючи про 20 днів, проведених в Україні, Вахтанг Костянтинович подякував вінницькій лікарці Людмилі Шкарівській. У турне співак прихворів і саме вона тоді його «виходила», тож на знак вдячності присвятив їй пісню «Тиша».

— Стільки букетів на концертах мені завжди дарують — гори! Напевно, десять людей можна було б поховати!.. Українці вміють слухати пісні. А це дуже важливо! Мене треба слухати. Дивитися вже ж немає на що, — у своєму фірмовому стилі жартував Вахтанг Кікабідзе.

Під час концертів в Україні він неодмінно виконував свою улюблену українську пісню «Червона Рута», а також зізнавався, що завжди відвідує Майдан.

— Люблю Майдан — будучи у Києві, я увесь час там живу, і там просто красиво. Коли навесні ми виступали в Києві у великому залі, глядачі подарували дуже багато квітів. Після концерту ми всі ці квіти віднесли на Майдан і поклали до місця, де лежить Небесна сотня. Була 12 година ночі — але народу на Майдані тоді було дуже багато!

«У дитинстві дуже хотів стати художником»

Під час останнього концерту від шанувальниці у Вінниці Вахтанг Кікабідзе одержав у подарунок свій портрет. І такому презенту неймовірно зрадів, адже багато років колекціонував картини.

— Вдома я маю багато картин — півсотні точно висить! Я ж у дитинстві дуже хотів стати художником. Та з мамою ми жили в малесенькій кімнатці — це був забитий колишній коридор. Вікна взагалі не було, а ліжко поміщалося тільки одне, тому мама на ніч діставала розкладачку, на якій я лягав спати. Місця було зовсім мало, тому мама відговорювала: «А де ти будеш малювати?» — ділився Вахтанг Кікабідзе. — Зараз у мене дуже багато друзів-художників. Я часто приходжу до них у майстерню, коли мені погано… Бо у них завжди є горілка (сміється). Вони виповзають такі неголені, з похмілля — і починають малювати. Це геніально спостерігати, як усе відбувається на твоїх очах. Я дивуюся, як вони так уміють. А вони у відповідь говорять: «Краще б ми співати вміли». Ніхто зараз робіт не купує…

«У школі тричі залишали на другий рік»

— Мене тричі залишали на другий рік: у третьому, шостому і восьмому класі. Так що я завжди кажу: якби тоді була Книга рекордів Гіннеса, я б обов'язково туди потрапив (сміється). Єдиний предмет, який я вчив із задоволенням — мова й література, тому улюбленою вчителькою в мене була Ніно Жоржорян. Вона була аристократкою, навчила мене любити книгу. Я рано почав читати і, напевно, це мені й допомогло, тому що якби я ще й не читав!..

Про музичне становлення і систему в союзі

Згадуючи про своє музичне становлення, Вахтанг Кікабідзе з гордістю розповідав, як в ансамблі «Орера», заради якого покинув навчання у двох вузах, не тільки співав, але й був барабанщиком. Більше того — у 1967 році на канадському фестивалі в Монреалі навіть був визнаний кращим барабанщиком!

А от своїм «батьком у музиці» Великий Буба називав легендарного джазмена Рея Чарльза. Говорив, саме в нього заочно вчився музиці.

Під час крайнього концерту у Вінниці Вахтанг Кікабідзе виконав пісню «Мы эмигранты в собственной стране», яка відразу після прем'єри була заборонена в срср.

Не всі знають, але у свій час Вахтанга Кікабідзе спершу не взяли у філармонію, бо нібито його голос із хрипотою «віддає загниваючим Заходом».

— радянський союз був системою, яку я ніколи не любив. Я, між іншим, не був ні комсомольцем, ні членом партії. А з піонерів мене взагалі вигнали, — згадував Вахтанг Кікабідзе. — Мені все намагалися нав'язати думку про те, що я повинен боятися того, що говорю. Під час концерту пам'яті Висоцького я сказав кілька слів про те, що дійсно думаю, після чого мені відрізали шлях до глядача на два роки: скасовували всі концерти по дзвінку «зверху», ставку урізали до мінімальної. Якби я тоді не знімався в кіно, точно був би голодним, і мені не було б чим годувати родину. Мені не раз говорили: «Не буде співати Кікабідзе, буде Іванідзе — яка різниця?» Через два роки міністра культури, який все це витворяв, зняли, і мене знову запросили в москву. Але я сказав: «Поки новий міністр мені особисто не подзвонить, нікуди не поїду». Він, як не дивно, подзвонив, і ставку мені повернули.

Про найперші зйомки у кіно

— Мій дебют у кіно відбувся у 1966 році — у фільмі «Зустріч у горах» Миколи Санішвілі. І, знаєте, я тоді ані крапельки не хвилювався! Наш геніальний актор Серго Закаріадзе одного разу мені сказав: «Ти — дуже щаслива людина!» Я здивувався, запитую: «Чому? Що трапилося?» А він говорить: «Ти перед камерою не хвилюєшся!» І дійсно я ніколи не хвилювався на зйомках. Знаєте, як кажуть: наглий фраєр гірше танка! (сміється)

«Не горюй» любив більше за «Міміно»

— Всі обожнюють фільм «Міміно», а я вважаю, що «Не горюй» набагато краще. «Не горюй» увійшов у список ста кращих фільмів світу. А для мене це були перші зйомки в Георгія Данелії, з яким ми до останнього часто зідзвонювалися. Я не міг приїхати до нього в росію, але по телефону ми про все говорили (у 2008 році через окупацію росією Південної Осетії Вахтанг Кікабідзе відмовився від російського ордена Дружби і після цього принципово не виступав у росії, — прим. авт.)  Данелія був дивовижною людиною, талантище! Дуже шкодую, що так і не збулася моя мрія — зіграти Хаджі-Мурата у фільмі, який за однойменною повістю Лева Толстого він повинен був знімати. Я завжди мріяв про цю роль, говорив, що якщо її зіграю, можна більше вже не зніматися. У Данелія був дуже гарний сценарій, а я саме був у віці героя — мені було сорок. Але сценарій не пропустили, і нічого не збулося… Також я мав зніматися в українській драмі «Брати. Остання сповідь». Знімальна група кілька місяців дзвонила, але лікарі мене не пустили. Зйомки проходили взимку в Закарпатті, а мені не можна було туди їхати. Дуже гарний фільм вийшов. Це така авторська картина, не розважальна, а філософська. Таке треба дивитися!

Про дочку-акторку і дружину

— У своєму другому режисерському фільмі «Чоловіки і всі інші» я знімав дочку, а от теща грала в мене в комедії «Будь здоровий, дорогий!», за яку я одержав Гран-прі на фестивалі в Габрово у 1983 році. Тільки дружина моя поза кадром поки залишається, говорю: нехай вдома сидить, готує (сміється).

Насправді з моєю Іриною (Ірина Кебадзе — у минулому відома балерина, заслужена артистка Грузії, солістка Тбіліського театру опери і балету, — прим. авт.) разом ми вже чималий строк — понад 50 років! Із дружиною у нас абсолютно різні характери. Вона в мене дуже гідна жінка, надійна — це її головна риса. Мужику ж завжди дуже важливо відчувати плече — товариша, дружини, дітей. Я вважаю, якщо вдома відбуваються якісь негаразди, однаково споконвічно мужик винуватий, з нього все починається… А дружина в мене пройшла всі перевірки, які тільки можна було! У мене було багато неприємностей у житті, кілька операцій, коли всі думали, що я вже не виживу, але вона увесь час була поруч, підтримувала і це мені дуже допомагало.

— Своїх жінок: дружину, дочку, правнучку — я завжди балую! Весь час намагаюся радувати їх. Вони в мене дуже квіти люблять, тож завжди дарую. А в іншому, який подарунок приносиш, значення не має, головне — щоб вони відчували увагу й турботу. Я так думаю: чим радісніше жінці жити, тим пізніше вона постаріє!

І взагалі я вважаю, що жінок даремно називають слабкою статтю. Вони навпаки — більш помірні, ніж чоловіки, у них чіткіше голова працює. Я от недавно дивився біографію Маргарет Тетчер — ух! Та вона одна 27 чоловіків була варта! Сьогодні нарешті мужики це зрозуміли, що тепер і в політиці багато жінок. Це дуже добре! Може, менше гидот буде…

Про фірмовий рецепт довголіття

— 80 років і більше — це не вік! Потрібно вміти у будь-якому віці залишатися дитиною, зберігати дитинство. Це продовжує життя! Я от точно залишився дитиною. Іноді в такі дурні ситуації потрапляю зі своєї вини, що навіть не віриться (сміється). А ще в мене вдома є ціла колекція дитячих іграшок, які мені завжди дарували шанувальники. Зараз моя правнучка Олександра ними грається. І в кожної іграшки своя історія. Найбільш незвичну — мавпу, яка дуже схожа на мене — мені подарував хлопчик, якого на концерт мама привезла на інвалідній колясці. Та мавпа була його улюбленою іграшкою, але він однаково вирішив подарувати її мені.

Про справжніх друзів і занепад естради

— Моя дружина мені завжди говорить: «У тебе все навпаки. На першому місці — Батьківщина, на другому — друзі, а на третьому — родина». Це дуже важливо, коли друзі є. Я зустрічав людей, у яких не було друзів у житті. Це нещасні люди.

Насправді всі мої найкращі друзі не з артистичного середовища — і я вже стількох поховав... Щороку хтось йде… Мені навіть незручно, що я ще ходжу…

Протягом багатьох років я співпрацював з чудовими поетами й композиторами колишнього союзу. Багато, на жаль, уже померли…  А серед молодих я все ніяк не можу знайти такого поета, якому було б цікаво писати те, що мені було б цікаво співати. Шкода, що зараз естрада деградує.

Ще в союзі чомусь всі почали співати англійською. І для чого, запитується?! Якщо я хочу слухати англійців, включаю платівку і слухаю записи оригіналу. Вони думають, що відкривають щось нове, хоча все давно придумано до нас. Але найбільша біда, що зараз не співають на вірші гарних поетів. Так само як і кіно не знімають за хорошою літературою. Для якісних постановок потрібні великі гроші, тому заощаджують: пишуть самі, копіюють американців, а закінчується все тим, що у кадрі весь час лаються і лихословлять. Рухаємося зовсім не в ту сторону…

Про книгу і сценарій, якими горів

— Я написав книгу про різних людей. Моя найулюбленіша розповідь у ній — це передмова. Якщо ви звернули увагу, коли ми кудись приїжджаємо і з акцентом говоримо місцевою мовою, від чого люди завжди морщаться, приймаючи тебе за дурня. У книзі така передмова — мудра порада від Вахтанга Кікабідзе: «Якщо з вами розмовляє «ліцо кавказской национальності» — ця жахлива фраза завжди дуже образлива! — не вважайте його дурнем за акцент і деякі граматичні помилки. Просто пам’ятайте, що це «ліцо» з вами розмовляє вашою мовою і ще й прекрасно володіє своєю рідною, яку ви взагалі не знаєте». От у чому справа!

— Що ж мого фільму, то картина складається із шести новел. Я дуже люблю маленьке кіно, хоча новелу завжди важче писати й знімати: максимум у 15 хвилин треба вмістити весь сюжет, щоб все було ненастирливо й красиво розкрито. Це викликає свої технічні труднощі, але це дуже цікаво! У моєму сценарії шість абсолютно різних історій і я довго думав, як їх об'єднати. Вони кілька місяців лежали, поки я не придумав назву: «Діагноз — грузин». Фільм починається з передмови. Ранній ранок, світає, село, до паркану приставлені сходи, на які заліз якийсь чоловік, і, обалділий, кудись дивиться. Потім він повертається, біжить до якоїсь хати і починає стукати у вікно, де спить не роздягнений п'яний мужик, навколо якого валяються сигарети, порожні пляшки — видно, що напередодні пив. Вся ця розповідь триває 20-30 секунд. І от мужик будить сплячого й говорить: «Це я, Вахтанг, Вахтанг! Слухай, я тобі таке розкажу. Якби мені сказали, сам би не повірив!... Там Шота купив віслюка бузкового кольору!» — «Як бузкового?!» — «Підемо, сам подивишся!» Той перелазить через вікно, залазить на сходи, дивиться: а там стоїть білий віслюк, жує сіно і величезними віями ляскає. «Дурень, ти, — говорить мужик. — Це ж білий віслюк!» А той відповідає: «А ти що, білий бузок ніколи не бачив?»…

Після такої передмови вже все, що завгодно знімати можна. Одразу розумієш, які грузини — неординарні люди! (сміється)

Про росіян і танки у рідному Тбілісі

— Одна з новел у моєму фільмі дуже сумна — про нашу війну. Я не міг про це не сказати! Мені так хочеться, щоб все вже спокійно було, щоб всюди стріляти перестали — уже так це набридло, не можу… Скрізь якийсь жах відбувається...

Я ніколи навіть не міг подумати, що російські танки увійдуть у Тбілісі. Коли вперше це побачив, мені так погано стало (зітхає)…

У нас у Грузії все це дотепер не закінчилося. Увесь час проволоку на кордоні Південної Осетії пересувають. Гори в 35 кілометрах від Тбілісі, а там уже проволока стоїть біля дому. Уявляєте, у чоловіка дружина похована на цвинтарі на тій стороні і він уже не може туди піти…

Я — дуже сентиментальна людина, дуже чуйно все сприймаю. Але Бог все бачить! Нічого так просто їм не пройде. Всі ці жахи однаково коли-небудь повернуться…

Мені дуже хочеться, щоб у вас, і в нас усе налагодилося, щоб люди нарешті стали спокійно жити, частіше усміхатися. У нас є одна гарна кавказька притча-тост — це, до речі, можете надрукувати! Ранній ранок, в одному гірському селищі пастух пасе овець. І тут летить красень-орел, одного баранчика схопив і потягнув у небеса. Пастух почав кричати, кликати односільчан, всі вийшли, один влучний стрілець із лука вистрілив і попав прямо в серце орла. Орел випустив барана, упав у глибоку ущелину і загинув. А баран далі полетів… Тож головне — щоб орли не падали, а барани не літали. От!

Я — оптиміст. Думаю, що в нас усе буде добре. Прорвемося! Головне в житті — жити без брудних хвостів!

«Щоб правнуки не соромилися прізвища прадіда»

— У те, що Південна Осетія і Абхазія знову стануть грузинськими, а Крим — українським всі ми зобов’язані вірити! Тому що це наша земля!

Щоб все повернути, потрібна допомога світового співтовариства й величезне зростання економіки країни. Україна — велика країна, якщо у вас всі візьмуться за руки, все можна буде повернути. Треба зараз правильну політику вести й найголовніше — не починати загравати. Як тільки заграєш — все, вони нахабніють! Я не маю на увазі народ, а маю на увазі політиканів. Історія така річ: все чорним по білому пишеться, все рано чи пізно стає на свої місця, головне — щоб потім правнукам не було соромно носити прізвище прадіда… Політикам важливо навчитися говорити з народом. Народ же мудрий! радянська дійсність виключила це із програми. Але зараз у всьому потрібно запитувати народ, він скаже, де чорне, а де біле, хто повинен бути президентом, а хто ніколи не повинен бути при владі.

Про улюблену грузинську легенду

— Я вам проспіваю приспів пісні, яку в дитинстві мені завжди співала мама, а потім уже я співав своїм дітям (співає грузинською, — прим. авт.) Слова цієї пісні зараз саме лягають на нашу і вашу ситуацію. Буль-Буль — це соловей, а варді — це троянда. У троянди обпало листи, пелюстки — і соловей почав гірко плакати. А поет говорить: «Ти не плач, соловею, тому що прийде весна — і твоя троянда обов'язково розцвіте»… Все у нас буде добре! Я в це вірю. Все залежить від нашої голови! 

Фото з вінницьких концертів Володимира Слободянюка і Юрія Білошкурського

 

Читайте також:

У 80-х колядки співала в антракті, бо в концерт вносити не дозволяли. Різдвяні історії і пісні Оксани Білозір

Заборонене Різдво: історія від Славка Нудика і ТОП неймовірних колядок «Піккардійської Терції»

Відео до сліз! Нову пісню гурт «ТІК» присвятив всім, хто віддав життя за Україну

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.