Інтерв’ю з ароматом кави. «Піккардійська Терція» про бізнес у карантин і найнезвичніші концерти за 29 років

Валентина КИРИЛЬЧУК

Музичні легенди України вкотре скорили серця вінничан, подарувавши незабутній святковий концерт «Сад ангельських пісень».
У ексклюзивному інтерв’ю 20minut.ua тенор «Піккардійської Терції», заслужений артист України Андрій Капраль поділився найяскравішими історіями за 29 років гурту на сцені та розказав, як під час карантину втілив свою давню мрію — випустив авторську каву, яку можна скуштувати й у Вінниці.

Їхати до улюблених глядачів напередодні новорічно-різдвяних свят — традиція, якої вже багато років дотримується легендарна вокальна формація «Піккардійська Терція».

І з року в рік їхніх концертів особливо чекають вінничани, адже «піккардійці» — наші улюбленці. Ще не було жодного вінницького концерту «Піккардійської Терції», де би не був аншлаг!

— Я думаю, що «Піккардійська Терція» — не просто люди, бо спів їх божественний. Не знаю ні одного такого гурту, які б своїм живим співом так змінювали структуру крові і переплюсовували настрій! — влучно відмітила після нового концерту у Вінниці громадська діячка Ольга Маліновська.

Відео дня

Емоції, які вирували 25 грудня у театрі імені Садовського, дійсно були надзвичайними. Як тільки співаки «Піккардійської Терції» вийшли на сцену, Вінниця одразу зустріла їх шквалом овацій! А потім ми разом із вокальною формацією прожили їхні 29 років на сцені. Затамувавши подих, слухали «Туман яром» — найпершу пісню, з якої у далекому 1992 році розпочалася історія гурту. Раділи світлу новорічно-різдвяних свят, насолоджуючись чудовими різдвяними піснями. Із драйвом аплодували у такт улюбленим хітам «Капелюх», «Маланка», «Старенький трамвай», «Szalała», «Кантрі» та блискучому виконанню «Shizgara» і хіта Стінга «It's Probably Me». Кожну пісню зустрічали найбурхливішими оплесками.

— Після карантину концерти дійсно особливі, як для глядачів, так і для нас. Для артиста ж найважливіше — виступати, відчувати цей обмін енергетикою із залою, — говорить тенор Андрій Капраль.

— Як особисто ви пережили карантин?

— Ми складно пережили цей час, коли концерти були поставлені на тривалу паузу. Тому коли у 2020-му нарешті послабили карантинні обмеження, ми фактично стали першими, хто виступив у форматі автоконцерту. Чесно кажучи, ніколи не міг уявити, що я буду у реальності відчувати мультфільм «Тачки». Коли їздили машини і на них дивилися машини — тоді був дуже подібний стан і відчуття.

З хорошого — за час карантину я написав кілька пісень для свого сольного проекту. Вже раніше на своєму YouTube-каналі публікував дві власні пісні, тепер хочу зібрати музикантів і зробити окрему live-програму.

Ну і головне, чим можу пишатися — за час карантину я проявив свої кулінарні можливості. Випустив авторську обсмажену каву під власним брендом «Melodie di Caffe». Це три купажі, над розробкою яких я працював більше півроку: пробував, смажив різні кави, змішував — шукав той найкращий смак. Тоді бували дні, що за годину випивав по 10 еспресо! Потім, правда, мусив випити 2 літри води, бо вже потрушувало (посміхається). А згодом мені показали, як професійні капери дегустують каву і виявилося, що й не потрібно повністю всі філіжанки пити. Слава Богу, маю багато друзів, які допомогли порадами і в навчанні. За цей час я багато читав, переглядав та співпрацював з професіоналами. І з кінця квітня моя кава вже доступна всім. У Вінниці, до речі, продається у наших друзів у кав’ярні-музеї «Панъ Заваркінъ та синъ».

— Важко було у карантинні часи починати бізнес?

— Не все просто, але точно — цікаво! У назві «Melodie di Caffe» я об’єднав дві стихії — музику і каву, надихаючись кавовими традиціями Італії. Звісно, у Львові, де дуже багато кав’ярень, виробництва кави і зрештою є великі бренди, за своє ім’я треба боротися, що я зараз і роблю. Радію, що вже є постійні клієнти, які серед величезного вибору кави сказали, що саме моя заслуговує на їхню високу оцінку. Вона поки що тільки у зернах, звичайно. Але, можливо, прийде час і я відкрию ще й свою кав’ярню. Це одна з мрій. Але на все потрібен час. Спочатку треба завоювати ринок. Він дійсно насичений, а на додачу — в Україні маємо багато кавової контрабанди. Ну і ціна, звичайно, на крафтову каву не може бути дешевою. Кава на біржах взагалі зараз дуже здорожчала, що скоро всі відчують. Поки ще продаються залишки, але ось-ось буде чимале подорожчання.

— «Піккардійська Терція» у наступному році буде святкувати 30-річчя на сцені. Пам’ятаєте відчуття, які були на вашому найпершому концерті?

— Дуже страшно було! Страшно, тому що коли ти співаєш на репетиціях — це одне, а коли виносиш свій продукт на сцену, розуміючи, що у залі є багато людей з музичною освітою, які добре знаються на мистецтві — це відповідальність. Ми дуже хвилювалися і сказали собі, що якщо не вдасться, все це діло припиняємо. Але, от бачите, вже 29 років співаємо!

— Критика тоді була у ваш бік?

— Ні. Тоді це був фурор для всіх! Чесно кажучи, ми навіть не сподівалися. Але тоді був дуже вдячний час. Після розвалу Радянського Союзу, особливо у Львові, дуже процвітали та розвивалися альтернативні рокові колективи: «Плач Єремії», «Мертвий півень», «Пам’ятки архітектури», «Клуб шанувальників чаю» та багато інших. Це була реально дуже інтелектуальна музика і тут з’явились ми — акапельний колектив, яких в Україні було обмаль. Нас чудово прийняли і це дало поштовх рухатися далі. За своє місце на українській сцені ми боролися довго. Я не вважаю це образливим, але навіть до цього часу ми залишаємося «неформатною» групою.

— Але кожен, хто хоч раз побував на ваших концертах, точно полюбив раз і назавжди!

— Так, у нас найкращі шанувальники! Бачимо, як на наші концерти вже йде четверте покоління: люди, що виховувались на нашій музиці, неодмінно приводять на концерти своїх діток та онуків. І хоч наша творчість — це все-таки нішева музика, коли ми виступаємо на великих фестивалях на стадіонах, тисячі людей нас сприймають, як стадіонну групу. Нас неодноразово запрошували на відомі рокові фестивалі. Зокрема, у Польщі ми працювали на одній сцені з їхніми рок-монстрами — групою «Perfect», а на фестивалі об’єднаної Європи у Зеленій Гурі, де виступав Кріс де Бург та інші музиканти світового значення, ми в один день співали з польськими метрами «Budka Suflera».

— Нещодавно вся Україна, затамувавши подих, дивилася відео з вашого виступу у базиліці Сен-Мадлен у самому центрі Парижа з нагоди 75-річчя ЮНЕСКО і 30-річчя відновлення державності України. Згадуючи всі роки, у яких найбільш незвичних місцях вам доводилось виступати?

— Концерт у Сен-Мадлен для нас не був незвичним, адже у храмах ми не раз співали, але це, напевно, був найбільший храм, у якому доводилося виступати. Фактично Сен-Мадлен — другий за величиною після Нотр-Дам де Парі.

Щодо незвичних місць, то найперше пригадується, як чотири роки тому ми були в Ізраїлі, у Єрусалимі. Це була туристична поїздка. У світлиці, де проходила Тайна вечеря, зауважили, що всі люди, які приходять туди з різних країн, щось виконують, співають свої пісні. Тож ми заспівали «Вечері Твоєї тайної» Азієва, які з «Терцією» виконували ще на початку творчості. Чесно кажучи, коли ми заспівали, там всі заплакали. Це дуже гарний твір, який був ще й символічним — якраз присвячений Тайній вечері.

– А взагалі за 29 років нам, звісно, є багато що згадати! До «карантинних часів» ми багато років концертували у Польщі, їздили в Італію, Сінгапур — у дуже багатьох країнах виступали. Особливо часто нас запрошували на святкування державного рівня. Зокрема, на 20 років незалежності України у нас були офіційні виступи і культурне представлення країни у Брюсселі, Берліні, Стокгольмі, а у Вашингтоні ми виступали на величезній конференції медиків і юристів.

Також пригадується, як у Брюсселі від української місії у нас був виступ у Королівському клубі. Біля Королівського палацу є парк та Королівський клуб, у якому в принципі нікому не дозволяють виступати. Але тоді зробили виключення і ми дали там концерт для дипломатичного корпусу.

Ну і ще один з гарних спогадів — коли у 90-х ми плили на «Таврійські ігри» на кораблі. Гостем фестивалю тоді був Кріс Норман зі «Smokie», з яким ми співали «Michelle». Він пив коньяк, сидів на столі, а ми біля нього (посміхається).

— У Вінниці цього разу ви презентували програму «Сад ангельських пісень». Яка пісня з репертуару «Терції», по-вашому, дійсно ангельська?

— Сама пісня «Сад ангельських пісень». Частину цієї програми ми представляли раніше, адже саме так називався наш другий студійний альбом, що вийшов у 1997 році. У нас тоді навіть був концерт, який починався тим, що ми у таких білих тканинах спускалися на гойдалках з-під стелі оперного театру у Львові. Без страховок, до речі!

— Зараз були б готові повторити такий перформанс?

— Ми зараз трішки важчими стали (посміхається). Але якби були потужніші гойдалки і взагалі така потреба, то, напевно, що повторили б!

— Маючи стільки хітів, які на кожному концерті найбільше чекають ваші шанувальники, наскільки охоче додаєте нові пісні до концертних програм?

— Цим займається художній керівник «Піккардійської Терції» Володимир Якимець. Він формує всю програму. Але тут навіть не питання додати нові пісні, а часом — більше реанімувати ті, які справді заслуговують на те, щоб їх чули. У нас постійно були нові програми, концептуальні проекти і багато пісень ніби випали з репертуару. От, наприклад, пісня «Наче зграї птиць» Володимира Івасюка. Її, на жаль, мало хто знає. Ми навіть! Вже коли її почули у виконанні Мар’яна Шуневича, соліста Львівської філармонії, виявили, що вона не була досить популярною. Її не чули, хоча насправді варто! Це дуже гарна, романтична композиція. Точно як і «Загадкова», яку ми, певно, років 10 не співали, а зараз знову повернули у програму.

— У вас три доньки. Вони тягнуться до музики?

— Я їх не примушую. Ми з дружиною одразу сказали: «Ви маєте вчитися, здобувати професії, а якщо Бог дав вам талант для того, щоб ви себе реалізували, як музиканти, повірте, що на це завжди є можливість». Кожна людина має знайти своє призначення у житті. Просто його треба зрозуміти.

— Своє призначення ви коли усвідомили?

— Хоч у мене батьки не були музикантами, я весь час любив музику. Але оскільки малював непогано, до класу п’ятого думав, що буду займатися малюванням. Я тоді так вдало змалював картину Васнецова «Богатирі», що вона ще років сім після мого закінчення школи залишалась на виставці (посміхається). Зрештою розвиватися у малюванні завадила моя непосидючість — усвідомив, що всидіти на місці важко. Тож повністю переключився на музику. Першими моїми інструментами були ударні — рік займався у гуртку Будинку піонерів. А потім перевівся у музичну студію і почав грати на акордеоні. У діда у шафі пилився інструмент, так що інший вибір не стояв (посміхається). Кожен рік я йшов на випередження з програмою і після студії хотів вступати в училище саме на акордеон. Але тоді акордеон ще був заборонений — вважався «буржуазним інструментом», і тільки баян дозволявся. Тож зрештою я пішов на диригентський, про що у принципі не шкодую. Спершу закінчив училище імені Людкевича, потім — Львівську консерваторію і от уже майже 30 років співаю.

— Із чим у вас асоціюється Вінниця?

— Із друзями, затишком і снігом! Добре це чи ні, але ми постійно у Вінницю привозимо сніг (посміхається). І завжди радіємо, помічаючи багато позитивних змін у місті. Дуже подобається, як Вінниця розвивається — це відчуваємо щоразу. А головне — місто цікаве, зі своєю атмосферою і світлими людьми. За багато років тут маємо багато друзів, як от Саша Абрамчук, Віктор Балинський, і, звісно, всі глядачі, які приходять на наші концерти і діляться з нами своїми емоціями. Приїжджали і далі приїжджатимемо до вас завжди із радістю!