Ігор Хмара та Ілля Негар — аси з Вінниці. Розповіді про загиблих рік тому вінницьких пілотів

Ігор Хмара та Ілля Негар — аси з Вінниці. Розповіді про загиблих рік тому вінницьких пілотів
  • Вони боронили небо від Борисполя до Ізюма. А рівно рік тому, 19 травня 2022-го, не повернулися з бойового завдання. 
  • Торік 23 травня Вінниця попрощалася з цими пілотами. Над житловими будинками робили траурні кола військові літаки. Вже не вперше. Тож вінничани розуміли: віддають шану полеглим льотчикам.
  • Ігор Хмара та Ілля Негар. Розповідаємо про цих асів з Вінниці у пам'ять про їхні подвиги. 

Пілоти Ігор Хмара та Ілля Негар працювали у складі екіпажу бомбардувальника Су-24М. З початку повномасштабного вторгнення цим льотчикам вдалося знищити десятки одиниць російської техніки та особового складу. 19 травня 2022 року, виконуючи бойове завдання, пілоти загинули.

Що це було за завдання? Минув рік, і сьогодні вже можна про це говорити. Ігор Хмара та Ілля Негар боронили небо та підтримували з повітря піхоту у різних регіонах України: від Київщини до Харківщини та Донбасу... Далі докладніше розкажемо. Але спершу нагадаємо: за особливу мужність і самовідданість льотчики посмертно стали кавалерами ордена «За мужність».

19 травня 2022 року. У цей день під час виконання бойового завдання на сході України загинули льотчики з 7-ї бригади тактичної авіації імені Івана Франка Повітряних сил ЗСУ підполковник Ігор Хмара та майор Ілля Негар.

«З неба захищали Україну — Бориспіль, Ізюм, Пологи, Краснополівка, Дмитрівка… Виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Липове, льотчики загинули», — розкаже потім на прощанні про них голова ОВА Сергій Борзов.

Обидва пілоти родом з Вінниччини і з дитинства мріяли про небо. Прагнули — і пов’язали своє життя з військовою авіацією. Навчалися обоє в Харківському університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба, щоправда, у різний час. 

«Ігор змалечку мріяв стати пілотом. Він ще був маленьким, коли говорив, що буде льотчиком. Він мріяв про небо і жив ним. Це була його стихія», — розповіла журналістам хрещена мати Хмари Людмила.

Працювати разом пілоти почали у складі екіпажу бомбардувальника Су-24М. Хмара обіймав посаду командира авіаційної ескадрильї, а Негар був старшим штурманом. З початку повномасштабної війни вони виконали 14 бойових вильотів, підтримуючи дії піхоти. Завдяки роботі льотчиків було знищено десятки одиниць військової техніки ворога та сотні окупантів.

За особисту мужність і самовіддані дії, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України підполковника Ігоря Хмару та майора Іллю Негара посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

23 травня 2022 року, у день прощання з героями у Вінниці в пам’ять про захисників над містом пролетіли два винищувачі: 

Ігор Хмара та Ілля Негар, нагадаємо, були не першими пілотами, яких ховали у Вінниці. Напередодні їх загибелі, 18 травня, прощальні польоти здійснили на честь ще одного полеглого на цій війні вінничанина Сергія Пархоменка. Зараз у Вінниці відкрили стелу загиблому льотчику, що уміло виводив авіаційну техніку з-під ударів ворога.

Відео дня

«Не вмію бути щасливою без Хмари» 

Так говорить дружина пілота-бомбардувальника через рік після його загибелі, розповідає Аrmyinform. А 19 травня 2022-го Ігор Хмара традиційно розпочав з дзвінка коханій. 

— Як дітки? Застуда відступає? Відставити хвилюватись! Подумаєш, черговий політ, скільки вже їх було… Впораємось! Чекай, дзвонять, скоро перенаберу! 

Бойових польотів на рахунку Ігоря на той час вже і справді було чимало — не одну ворожу колону розбомбив. Київщина, Харківщина, Херсонщина, Донеччина… Вже в перші дні вторгнення, коли запевняв дружину, що перебуває в укритті, пілот-бомбардувальник нищив колони «кадирівців» під Гостомелем… 

Та й летів Хмара цього разу з найкращим другом, Іллею Негарем, з яким більше як 10 років тісно товаришували, літали, і тепер разом наближали перемогу. Злагоджені, дружні, без слів розуміли один одного. Тож Світлана довго намагалась відганяти погані думки, та від почутого раз за разом «абонент поза зоною» сльози самі котилися градом…

Коли додому постукав командир, жінка запевнила: «Я вже і так все знаю», й зачинила двері… Командир відчинив їх знову. Розповів про успішно виконане екіпажем завдання в небі над Бахмутом, про знищення чергової ворожої колони, наголосив, що Ігор — герой, що до останнього боровся і захищав країну… «Я знаю», — повторила.

За мить міцно обіймала хлопчиків і казала: «Наш тато віддав своє життя, аби ми жили щасливо… Він — найкращий»… «Ми знаємо, мамо», — скажуть дітки… А потім вийдуть на балкон, дивитимуться в небо і плакатимуть… Моментально подорослішавши на багато років…

19 травня 2023… Пройшов рік від дня загибелі Ігоря Хмари. Дружина відверто каже: «Це був украй важкий рік. Я не вмію бути щасливою без свого Хмари. І навряд чи всі наступні роки будуть позитивнішими».

— Ми звикли, що тато у відрядженнях. АТО, ООС, польоти, тренування… Ми звикли чекати. Тому й зараз чекаємо, тільки тепер невідомо чого. Тримаюсь заради діток, бо знаю, що Ігор би мені не пробачив, якби я опустила руки. Але дуже важко...

Дружина Героя розповіла, що вони познайомились ще зовсім юними. Вона прийшла в підрозділ одразу після школи, влаштувалась на роботу в їдальню, Ігор — трішки згодом, закінчивши навчання в ХНУПСі. 

— Молодий, красивий, льотчик… Як можна було в нього не закохатись? Та й він прийшов на вечерю, подивився мені в очі, і більше очей із мене не зводив. Наступного року ми одружились. Ми дуже щасливо жили. І це не просто красиві слова, це дійсно так. Ігор жодного разу не образив, був оптимістом по життю… Я захоплювалась чоловіком, його службою. Він же казав: «Вибач, але коли я в небі, то навіть про тебе забуваю…». Постійно хотів літати. Мабуть, як і більшість колег. Читав авіаційні книги, вивчав різні літаки, мріяв, що наші пілоти пересядуть на сучаснішу техніку, що колись увесь світ дізнається, які вони насправді профі… 

Світлана згадує, як чоловік останні роки постійно пропадав на аеродромі, полігонах, у відрядження і все попереджав — буде війна. Але вони одразу домовились, що вона з дітками виїжджати не буде.

— Як я могла його покинути в такий непростий час? Він же у будь-яку мить міг забігти додому, де ми його обіймемо й підтримаємо. Це було важливо, як для нас, так і для Ігоря. Хоча, відверто кажучи, перших кілька тижнів я його взагалі не бачила. Льотчики працювали в режимі нон-стоп… Коли мій Хмара забіг додому, я його навіть не впізнала. Втомлений, змучений, але одночасно — впевнений у перемозі… З кожним разом він дедалі більше змінювався. Воно й зрозуміло: кожен політ — це шалений ризик. А ще — втрата друзів та побратимів. За увесь час війни він не зронив і сльозинки, все тримав у собі, казав, будемо оплакувати після перемоги… А вона — ось-ось, ще трішки… Я боялась завантажувати Ігоря побутовими проблемами, просто гуляли якусь годинку, коли в нього випадала така нагода. Після того, як побачив, що рашисти зробили на Київщині, переконував, що до останнього подиху їх знищуватиме. Так, власне, і зробив… 

Сьогодні Світлана ще сильніше помічає, наскільки сини схожі на батька. Такі ж чесні та справедливі. Старший Максим у свої 14 став для матері та брата надійним плечем. Молодший Ілля вже все знає про літаки, читає авіаційну літературу… «Від долі не втечеш», тільки знизує плечима Світлана… 

— Мати Ігоря розповідала, як ще в садочку вихователі жартували, коли той усе вдивлявся в небо. Питали: «Що, Хмара, хмаринки у небі шукаєш?». А дитя на те серйозно відповідало: «Я льотчиком буду, льотчиком!». Сказав і зробив… Став одним із найкращих льотчиків підрозділу, — пише .

«Я просто не умію мріяти без нього!»

Розповідь дружини іншого льотчика, Антоніни Негар, читаємо на сайті Старкон.city.

— А можна я буду розповідати про них двох — Іллю та Ігоря? — одразу при зустрічі запитала у журналістів дружина загиблого штурмана Іллі Негара Антоніна. — Адже вони були такими справжніми, дружніми, а у небі — злагодженим чудовим екіпажем, бо розуміли один одного без слів. Ніхто з них не хотів літати з іншими. Та вони навіть подарунки один одному дарували! Разом у небо, разом — на риболовлю, разом — лагодити машину… Я безмежно вдячна Світлані, яка, коли нас не було, випроводжала мого Іллю у польоти!

Одразу після початку війни Ілля відправив свою сім'ю до батьків. Антоніна не хотіла їхати, але заради дітей — восьмирічної Мирослави і п'ятирічного Сашка — зважилася. Спілкувалися по телефону, а у березні врешті вмовила чоловіка, аби повернулися, були поряд.

— Ілля був таким оптимістом, веселим, завжди посміхався, а як повернулися, глянула на нього і побачила зовсім іншу людину — без блиску в очах. До дітей, звичайно, посміхався, але це була вже не та посмішка. Пізніше зізнався: бували польоти схожі на білет в один кінець. А взагалі він не любив нас «грузити». Роботу залишав за дверима дому. Тут у нього був інший вимір, інший всесвіт — я, діти…

На 10-річчя подружнього життя, яке Негари так і не змогли відзначити, вони мріяли повінчатися, а після Перемоги разом з Ігорем, сім'ями поїхати до українських Карпат.

Яскравим сяйвом, заревом у душі Тоні залишився сюрприз, який зробив їй Ілля на день народження.

— Раптом сказав швидко зібратися, ми залишили дітей з батьками і поїхали до потяга. Дивлюся, а потяг на Львів. Я так давно мріяла туди поїхати! І ось ми у Львові, навколо дощ, мокрий сніг, це ж було 21 січня минулого року, він привів мене на найвищу точку Львова, ми дивилися на краєвиди, а Іллюша запитував: Ти щаслива? Я дарую тобі цей світ!.. Він завжди казав мені: потрібно мріяти, мрії збуваються. А тепер я не мрію. Я не умію мріяти без нього!»

Все змінилося того дня, який став останнім для мрій, кохання, сміху…

— Перед польотом, який став для них з Ігорем останнім, Ілля залишив вдома усе — новий телефон, годинник. Я подумала: дивно, завжди брав з собою. Виходив рано, притиснув мене міцно, почав говорити: мовляв, раптом що, то я знаю як, де і що лежить, і додав, що обирав для себе сильну жінку, тому маю бути готовою. Я відповіла: уже двічі відтоді як повернулися додому, зустрічаю тебе з польотів. І третій зустріну! Він кивнув, та все не йшов, кілька разів повертався цілувати дітей, вибачався що наслідив… Того дня ще говорили по телефону, вибирали якусь постільну білизну навіть… А потім він сказав, що летить.

Антоніна каже, що її чоловік дуже вірив у Перемогу.

— Казав, скоро разом з Ігорем святкуватимемо за столом, або… Як тривожило мене те його «або»! До цих пір я не приймаю те, що сталося. Мирослава стала мовчазною, у них з Іллею був особливий зв'язок типу — у донечки пальчик заболить, а у батька — серце. А Сашко такий ніжний, лагідний, добрий, як і Іллюша. Як він на нього схожий!

Антоніна Негар живе дітками. Каже, втратила крила, але ні, є два криленята — ростуть, туляться, згадують татка.

«Я сильна, бо такою любив мене Ілля, тому ніхто, окрім нічної подушки, не бачить моїх сліз!» — зізнається молода жінка.


Читайте також:

«Все сподівався, що Серьожка виживе...» Майор поліції став солдатом й загинув, прикриваючи поранених

Він захищав наше небо. У Вінниці відкрили стелу загиблому льотчику Сергію Пархоменко

Що може зіпсувати відпустку для військового? Про ситуації в мирному житті, які роздратують

На Вінниччині у пам'ять про загиблого нацгвардійця відкрили дошку пошани

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.

Коментарі (24)
  • Лидия Данченко

    Вічна та світла пам'ять нашим ГЕРОЯМ🕯️
  • Євгенія Матвеєва

    Спочивайте з Богом в Царстві небесному,  дорогі наші герої , дуже важка втрата для близьких, держави і народу її.
  • Тетяна Рибченко

    СВІТЛА ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЯМ СЛАВА
  • Александр Оболоник

    Вічна Пам'ять Героям

keyboard_arrow_up