«Все сподівався, що Серьожка виживе...» Майор поліції став солдатом й загинув, прикриваючи поранених

Сергій Коваль військовим до війни не був, та мав звання майора поліції / Усі фото в матеріалі з сайту АрміяInform

• Сергій Коваль, із героїчної загибелі якого сьогодні минає дев’ять днів, пішов воювати, як і переважна більшість українців, добровольцем.
• З першого дня широкомасштабного вторгнення долучився до добровольчого формування територіальної громади, але згодом зрозумів, що цього замало, і пішов служити до Збройних Сил України.
• Три місяці він боронив українську землю, і ось у бою під Бахмутом загинув, прикриваючи евакуацію поранених побратимів…

— Взагалі військовим до війни Сергій не був. Хоча носив і формений однострій, і погони. Навіть звання мав, щоправда — не військове, а спеціальне, майора поліції, — розповідає кореспондент АрміяInform Олексій Тригуб. На сайті Міноборони він опублікував історію майора поліції, що став солдатом ЗСУ й загинув, прикриваючи поранених. Далі цитуємо його публікацію. 

Корінний вінничанин, у дитинстві Сергій Коваль займався боксом. Згодом, вже закінчуючи економічний факультет Вінницького торговельно-економічного інституту Державного торговельно-економічного університету, вирішив піти служити до органів внутрішніх справ. Економічна освіта дозволяла здібному молодому фахівцю орієнтуватися в економічних питаннях, а відтак, після здобуття ще однієї вищої освіти, боротися з економічною злочинністю. Життєрадісний та веселий, надійний друг та товариш, зразковий сім’янин, дбайливий люблячий батько, — це все про Сергія.

Отож, другим вишем для Сергія стала Національна Академія внутрішніх справ, і відтоді офіцер служив в управлінні по боротьбі з економічною злочинністю (зараз — Департамент захисту економіки Національної поліції України) управління МВС України у Вінницькій області. Створив сім’ю, разом із дружиною Альоною виховував сина Богдана, якому зараз 16 років, і донечку Аріну, якій минуло вісім. Кілька років тому звільнився з органів внутрішніх справ і започаткував власну справу. Невеличку, проте успішну. Але 24 лютого лиховісного 22-го року чоловік покинув її, долучившись до ДФТГ. Паралельно Сергій зайнявся волонтерською діяльністю, допомагав армії.

Та до кінця року чоловік зрозумів, що війна надто затягнулася. Вже сім’я встигла повернутися з Німеччини, куди мусила тікати від ракетних обстрілів, які, на жаль, не оминули й цілком тилову й мирну Вінницю. А ворог все не відступав, усе прагнув знищити Україну й захопити якомога більше української землі. Тож у грудні Сергій Коваль, зваживши всі «за» та «проти», пішов до місцевого територіального центру комплектування та соціальної підтримки, заявивши про своє бажання служити у Збройних Силах України та захищати незалежність та територіальну цілісність України на передових рубежах.

23 грудня він був призваний і відправився на підготовку. Потім було Гуляйполе, а через місяць підрозділ окремої мотопіхотної бригади, до якого потрапив служити солдат Сергій Коваль, було перекинуто на найгарячіший напрямок, бахмутський.

Про бої під Бахмутом докладніше журналістові АрміяІnform розповів побратим і напарник Сергія, із яким вони за три місяці бойової роботи стали справжніми друзями, якщо не сказати більше — братами.

— Під час проходження підготовки ми потрапили з Сергієм до однієї кімнати, знайшли спільну мову, — згадує молодший сержант Денис. — Тому, коли після прибуття на позиції нам сказали розбитися на двійки, а саме двійкою нам відтоді доводилося діяти у бою, ані я, ані Сергій не замислювалися над тим, аби шукати напарника — ми вже були ними.

Денис, на відміну від Сергія, хоч і був на дев’ять років молодшим, але вже мав досвід і військової служби, і участі у бойових діях, адже свого часу відслужив строкову службу, а у 2014-2015 роках воював у районі проведення АТО. Тож чоловіки доповнювали один одного: один — своїм бойовим, інший — життєвим досвідом. Двійка Сергій — Денис швидко пройшла бойове хрещення й діяла у бойових умовах злагоджено та чітко.

Якось, згадує Денис, протягом п’яти днів вони стояли у селі Берхівка неподалік Бахмута. Ствольною та реактивною артилерією, мінометами різних калібрів та вогнем із танків орки вибили наших із позицій. Ніч провели на голій землі, під снігом та постійним артилерійським обстрілом, що не вщухав. Та на ранок козаки відбили свої позиції. Втім, успіх був недовгим, адже дорога вже була перерізана, тож підвезти боєкомплект хлопцям уже не могли. Вони трималися ще три доби, поки не скінчилися боєприпаси, і змушені були відійти. Йти під обстрілами тоді довелося 15 кілометрів…

Якраз напередодні, зайнявши позицію, хлопці взяли у полон молодого, років 25-ти, орка — не росіянина, мешканця якоїсь із глибинок мордору. Вночі він обійшов позицію нашої двійки та встановив розтяжки на їхньому шляху відходу. Та тепер, наткнувшись на українців, зрозумів, що втекти не вдасться, тому скинув автомат, аби залишитися нехай і у полоні, але — живим. Полонений зізнався й розповів про розтяжки, тож хлопці зняли їх, і згодом саме цим шляхом їм довелося відходити.

Трохи пізніше, коли чоловік уже воював під Бахмутом, його дружина Альона написала вірш, сповнений болю та сподівання.

Життя іде, а час стоїть,
Для мене він спинився.
Радіють діти, хтось смішить,
А ти «ТАМ» опинився.

Дзвінок — і серце в метушні,
З страхом хапаю трубку.
«Алло, алло, ти лиш скажи,
Скажи «це я, голубко!»

Війна, війна і знов війна,
Лунає звідусюди.
Завмерло серце і — стіна.
Ви схаменіться, люди!

Нехай повернуться до нас
Кохані, милі, любі.
Забудемо слово ми «війна»
Й чекати більш не будем.

Та, на жаль, каже сьогодні Альона Коваль, нічого вже більше не буде…

Загинув Сергій теж на бахмутському напрямку, але — в іншому місці. Надвечір, розповідає Денис, їх завели на позицію.

— Десь година дев’ята-десята була — годинника на руці я не мав, а телефони були вимкнені, — пояснює молодший сержант.

Цілу ніч по позиції працював ворожий міномет, до того ж — мінами із шрапнеллю, дуже підступна штука… Згодом — звичайними осколковими мінами 120-го калібру. Хлопці зайняли окопи, з яких вночі, аби вижити під шквальним мінометним вогнем, відійшов інший підрозділ.

— Коли ми заступили, нам передали розряджений тепловізор, а без нього — ніяк, — розповідає Денис. — Тож я пішов було до сусідньої позиції по кабель та павербанк. Але щойно відійшов — приліт. Бачу: пряме влучання у наш окоп…

Хлопець побіг назад. Переконався, що всі встигли укритися у бліндажі, але раптом зрозумів, що не бачить серед хлопців Сергія. Побратими пояснили, що він залишився нагорі — прикривати. Незабаром до бліндажа спустився і Сергій. Денис перевів дихання й заспокоївся. Та було зарано…

— Тоді нагору вийшов і я — спостерігати й чекати на машину евакуації поранених. Зазвичай відразу після артилерійського чи мінометного обстрілу на штурм ідуть групи піхоти противника, тому й необхідно спостереження під час обстрілу, — пояснює Денис. — «Трьохсотих» після першого прильоту двоє було, і обоє — важкі, один — надто…

За пораненими прилетів, а не приїхав американський «хемвей». Тільки завантажили хлопців — знову приліт. Сергій встиг укритися у бліндажі, а ще один побратим — не встиг. Чотири осколки в нього влучило — важкий…

— Затягнули його у бліндаж, — завершує свою сумну розповідь молодший сержант. — Сергій тим часом ззовні спостерігає, прикриває. Тільки обстріл наче вщух, і ми винесли з бліндажа поранених, чекаючи на «коробочку» — БМП, як навколо знову почали розриватися міни… Летить «коробочка». Винесли трьох чи чотирьох «трьохсотих», вже точно зараз не скажу, все, як у тумані… Іще пікап підскочив — теж за пораненими. Двох ми завантажили в «беемпешку», одного — у пікап. І тут — знову вибух. Бачу — хтось упав… Кричу: «Не їдьте, ще «трьохсотий»!» Обертаюся, а це — Серьожка … Думав, осколки, але потім бачу: ні, шрапнель… Всього братку посікло…

Закривавленого Сергія Коваля евакуювали миттєво. Завантажували, ще був при свідомості. Але — три кілометри по бездоріжжю він вже не витримав… Потім хлопцям медики сказали, що цих клятих «дротиків», шрапнелі, в його тіло ввійшло багато, штуки зо три в шоломі застрягли, витримав, та смертельним виявилося поранення в шию…

— Це зранку було, — каже Денис. — Десь о пів на шосту у нас були перші поранені, а Сергій — то вже, певно, година десята була… Ще до другої дня я перебував на позиції, все сподівався, що Серьожка виживе, але, коли повернувся в підрозділ, хлопці сказали, що немає більше Серьожки…

На похорон до далекої Вінниці Денис поїхав не сам. Каже, через те, що воювали завжди двійками, ще з самого початку обмінялися номерами телефонів дружин, аби, у разі чогось, телефонувати, заспокоювати. Відповідно, і дружинам продиктували номери одна одної. Вони й почали спілкуватися, тож Денисова Яна просто не могла не поїхати на похорон побратима свого чоловіка. Поїхала з подружжям і ще одна молода жінка — дружина земляка Сергія, бійця з-під Калинівки, якого командир відпустити не зміг…

25 березня у Вінниці прощалися з колишнім майором поліції, який назавжди залишився солдатом Збройних Сил України, 43-річним Сергієм Ковалем. Кількасот людей прийшло до головного міського храму, Спасо-Преображенського кафедрального собору Православної Церкви України, аби провести в останню путь загиблого героя. Тут були всі, хто знав, любив, поважав та цінував Сергія. Окремим гуртом — сивочолі добровольці з ДФТГ, які колись служили з ним у міліції та поліції, а згодом вдягнули піксельні однострої у громаді. Море живих квітів, здебільшого — синіх та жовтих кольорів, і — море сліз, немовби мовчазний стогін на всю Соборну вулицю…

Поховали Сергія Коваля під залпи останнього салюту на Алеї Героїв міського кладовища у Сабарові… 







Читайте також: 

«Місце в строю мого брата тепер моє». Диригентка оркестру Повітряних сил пішла служити на передову

«Вставай, почалася війна!» Спогади вінничан про день повномасштабного вторгнення

Якщо не можеш повпливати на ситуацію, впливай на себе. Як? Прості поради на складний час

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.