«Чоловік сидів і дивився, як горить його дружина та двоє синів» Про 14 справ, які передали в Гаагу

«Чоловік сидів і дивився, як горить його дружина та двоє синів» Про 14 справ, які передали в Гаагу
  • Вінничанка Ірина Ярошинська разом з командою вже пів року документує військові злочини росіян та збирає свідчення по всій Україні. Кожна історія — це смерть, сльози, розпач і жага помсти. Від Бучі і до Ізюму.
  • Наразі 14 справ українців вже передали до Міжнародного суду в Гаазі. Як проходить збір свідчень і чому серед них немає злочину росіян, який стався у Вінниці 14 липня і внаслідок якого загинуло 29 людей? 

Про відкриття розслідування ймовірних військових злочинів в Україні головний прокурор Міжнародного кримінального суду в Гаазі оголосив ще 28 лютого, на п‘ятий день повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Ще не було Бучі, Маріуполя, Краматорську та Оленівки, але у Європі вже зрозуміли, що йдеться про масштабний злочин проти людства і що росіяни мають бути покарані, як свого часу фашисти.

Пройде ще місяць і 29 березня десять європейських країн — Естонія, Німеччина, Латвія, Литва, Норвегія, Польща, Словаччина, Іспанія, Швеція та Україна — оголосять про свою готовність розслідувати військові злочини, пов‘язані з російським вторгненням в Україну.

А вже на початку квітня, до однієї з груп, яка документуватиме військові злочини та збиратиме свідчення увійде вінничанка Ірина Ярошинська. 

Відео дня

Ірина професійний журналіст з 32-річним стажем. І тут, так і хочеться написати, що у її творчому доробку… Але ні. Говоритимемо не про творчість, а про «кейси», протоколи, кожна стрічка яких волатиме про смерть, сльози, розпач і жагу помсти… 

— Ірино, розкажи про вашу команду, як ти «влаштувалась» на таку роботу? І наскільки складною вона виявилась? Зі стресом справляєшся?

— Ой, зі стресом не справляюсь. Іноді думаю, хто б це зробив замість мене. Можливо, хоч цього разу пронесе, ось відпочину і потім далі буду працювати. А роботу запропонувала колега зі столичного видання, з якоюсь колись працювали разом, як і решта. Шість осіб входять до нашої команди. Два журналісти, фахівець з SMM, оператор, монтажер і технічний співробітник, який забезпечує технічну складову. Ми працюємо з квітня 2022 року, саме тоді Київська та Чернігівська області були звільнені від рашистських окупантів і саме тоді світ побачив, скільки що вони полишили по собі.
На місце злочинів для збору свідчень одразу почали виїжджати слідчі прокуратури, правоохоронних органів. Вони зрозуміли, що не справляються з тим напливом історій, адже показання потрібно збирати дуже швидко, по гарячих слідах, адже докази мають властивість зникати, люди забувають деталі, пам‘ять щось стирає.
Коли слідчі побачили, що не справляються з цією роботою, то прийняли рішення залучати волонтерів — було таке оголошення з офісу Генерального прокурора про те, що запрошують журналістів, психологів, соціальних працівників, тобто тих, хто до війни працював з людьми та вміє спілкуватися, вміє себе тримати, поводити, вміє працювати з документами.

Ми пройшли короткострокове навчання по роботі з документами одразу почали виїжджати на місце та документувати злочини.

Протокол, який ми заповнюємо, складається з 25 питань, ми їх всі озвучуємо. Обов‘язково на початку ідентифікуємо людину, беремо паспортні дані, потім запитуємо у людини, чи вона добровільно дає всі ці свідчення.

І в кінці опитування обов‘язково ставимо запитання, чи вона дає згоду на використання отриманої нами інформації в міжнародних судах. 

Коли ми почали збирати інформацію, усі ці історії, ми зрозуміли, що про це має знати суспільство. Свідчення людей мають проходити не лише через суди та правоохоронні органи. Про ці всі жахіття має знати увесь світ, аби якомога швидше зупинити  цю страшну навалу. Тож працюємо за двома напрямами – документування та інформування.  Звичайно, ми запитуємо людину, чи вона погоджується, що матеріали будуть оприлюднені та використані у ЗМІ. Якщо людина погоджується, то ми також робимо сюжет з цього.

Таким чином у нас на сьогодні зібрано понад 100 задокументованих історій, які можуть бути використані для подальшого розгляду у суді.

— Наскільки я розумію, це лише підготовча робота…

— Саме так, є багато ланок, які мають пройти ці документи, перед тим як потрапити до Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Для цього є наші партнери у Києві — це адвокатська контора «Климчук та Парнетри». Там протоколи опрацьовують і готують саме точки зору юристів.

Ще одна ланка — це польська юридична адвокація Ordo Iuris. Саме польські адвокати передають документи до Міністерства юстиції Польщі та Міністерства внутрішньої безпеки Польщі. І тільки після цього справа передається до Міжнародного кримінального суду.

— Напевне, українцям ще раз варто подякувати Польщі, адже така допомога не менш важлива, ніж гуманітарна.

— Безумовно. Тим більше, що Польща одна із країн, яка визнала все, що коїться в Україні геноцидом, в той час, як інші держави були більш стримані в оцінці подій.

— Тобто це такий інший, більш масштабний злочин – геноцид.

— Саме так. 

— Сподіватимемося, що згодом росію можуть покарати і за геноцид і ваші опитувальники матимуть додаткову цінність і вартість. А щодо речових доказів? 

— У нас був лише один такий випадок – речовим доказом там була куля. Але військові злочини мають свою специфіку. По-перше, вони не мають строку давності, по-друге, правильно задокументовані воєнні злочини є підставою долучення до розгляду. 

Станом на початок серпня 14 таких справ ми вже передали до Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

— Розкажи про випадки, які найбільше запам‘ятались?

— Вони усі запам‘ятались.

— Ну тоді про перше документування.

— Наш перший герой 45-річний Олександр Чекмарьов, якого ми знайшли та історія якого облетіла усі засоби масової інформації. Чоловік у 2015 році з дружиною та старшим сином залишили Мар‘янку Донецької області через окупацію, і оселилися у Бучі. Тут у нього народився другий син. Шостого березня в родині прийняли рішення про евакуацію. Мали їхати кількома автівками – з сусідами та родиною брата. Той також свого часу переїхав до Бучі з Донеччини, але мешкав на іншому кінці міста. З братом Олександр мав зустрітися в умовленому місці, а ось із сусідами виїхали разом.

Та тільки повернули зі своєї вулиці на головну - зіткнулись з БТР. Олександр зупинив машину, в ній знаходилась його дружина Маргарита та двоє синів — 9-річний Матвій, і 4-річний Клим. Автівка була не затонована, на ній висіла біла ганчірка. Тож ніби усі заходи безпеки були…

БТР зупинився, кілька секунд тривала напружена тиша, потім пролунав постріл. 

— Тож поки цивільні чекали, що по дітях не гатитимуть, в БМП вставляли снаряд у гармату. Пишуть, що в БМП «капризний» механізм заряджання, тож робили це вручну…

— Олександр каже, що було таке враження, що стріляли прицільно…Чоловіка з відірваною ногою викинуло з машини. Він, долаючи біль і тягнучи роздроблену ногу, відповз до дерева... Пострілявши, рашисти поїхали далі… А чоловік сидів біля дерева і дивився, як горить його дружина і двоє синів.

В машині сусідів один чоловік загинув, а дві жінки отримали тяжкі поранення.  

Трохи оговтавшись, Олександр  подзвонив брату, щоб той забрав тіла рідних, щоб хоч поховати їх. Та до обгорілої автівки нікого не підпускали цілий тиждень.

Згодом один із сусідів постраждалого зміг таки забрати рештки  родини — хребет, череп  та кістки. Все це зібрав в покривало, і так у цьому покривалі усіх разом і поховав на подвір‘ї будинку, в якому колись мешкала родина. Це якраз навпроти Андріївської церкви в Бучі, на подвір‘ї якої правоохоронці знайшли величезну братську могилу. 

— Тобто про обставини смерті тих людей можуть так і не дізнатись…

— Хотілося б вірити, що кожен злочинець буде покараний… Але для розгляду справи у суді, потрібні свідчення. І тут таке замкнуте коло, це складно, як і для тих, хто проводить опитування, і для тих, хто пережив трагедію. Знаю колег, дуже класних журналістів, які виїхали до Європи та намагались там долучитись до роботи з потерпілими, але так і не змогли. Тобто постраждалі розповідають, але коли йдеться про документування, вони відмовляються.

Зазначу, існує великий ризик ретравматизації, тобто повторного переживання ситуації. Звичайно, кожен інтуїтивно захищає себе від стресу. Легше йдуть на спілкування екстраверти, інтроверти, як правило закриваються і переживають травму в собі.

До речі, ми обов‘язково пропонуємо допомогу, є група в Телеграм-каналі, туди можна написати. Наприклад: «Погано сплю після окупації». Хтось із психологів відписує: «Беру в роботу». Така анонімність сприяє тому, що людина може розкритись, більше розповісти…

— Але ж з Олександром ви зустрічались віч-на віч, ще й на камеру. Мужній чоловік. Якісь деталі розкажеш?

— Ми зустрічались в лікарні, в ОХМАТДИТІ, волонтери з Бучі вивезли його в Київ. Не було ніяких вмовлянь. Чоловік емоційно був закритий, він дуже добре тримався, але кілька разів плакав під час інтерв‘ю. Він розумів, що йому потрібно дати ці свідчення.

— Подальшу долю його знаєш?

— Так сьогодні він у Чехії, разом з родиною брата, у безпеці, уже вчиться ходити на протезі.

— А його справа передана до Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Хто буде визнаний винним у цій справі, чи вдалося встановити особи тих, хто стріляв в машину?

— У Міжнародному кримінальному суді позов йде до держави, тобто відповідачі – росія і путін. Як показує досвід справи розглядатимуться довго, іноді десятиріччями, передбачена і фінансова компенсація. Санкції, які введені проти росії, дають можливість акумулювати кошти, для виплати таких компенсацій.

Але спілкуючись з постраждалими, я розумію, що для них надзвичайно важливо правосуддя. Це дає можливість відновитися і повернути  жагу до життя і власне усе те, що надає сили жити. Щоб потерпілі люди не втрачали віру у справедливість.

— Ірино, теракт 14 липня у Вінниці вже увійшов у літопис злочинів рф. Хтось із постраждалих погодився на позов у Гаазі? (

— Ні. Коли я спілкувалась із свідками тих подій, навіть не з членами родин, а зі свідками, вони не готові були говорити.

Навіть фармацевтки із аптеки, які були найближче до епіцентру події, відмовились  спілкуватися. Сказали, що вже давали свідчення.

Хоча я впевнена, що всі ці історії, загальна кількість загиблих склала 28 осіб, змогли б лягти в основу кримінальних справ.

 — Над чим зараз працюєте?
— Зараз  щільно займаємось Енергодаром. Тому що є правдиві свідчення про те, що там відбуваються серйозні катування на станції. Працівники станції, вже близько 300 людей, пройшли через «підвали», деякі сидять досі. Ті, кого відпустили, одразу залишили окуповану територію.

Ці люди не можуть залишити місто та евакуюватися, тому що таких спеціалістів, які б забезпечували безпеку атомної станції, не має. Вони бувши в окупації, під дулами автоматів вимушені ходити на роботу.
Коли не дають їсти, не пускають в туалет, і вивозять, вдягають мішок на голову. Тобто психологічні тортури, людина не знає, що на неї чекає.
Більш детально розповім про цей кейс згодом, якщо буде цікаво.
І ось зовсім свіжі свічення, це Ізюм. 

— Тобто географія злочину для вас не важлива. Найголовніше, це людина, яка готова давати свідчення? Ви, наприклад, працюєте із переселенцями.

— Саме так. На Вінниччині знаходиться 142 тисячі українців, це і ті, хто переїхав на свою «малу батьківщину», і ті, хто ніколи не був на Поділлі. Звичайно, ми з ними працюємо.

Розповім про молоду жінку, яка повернулась з Маріуполя додому у Крижопільський район. Вона розповідала, як з двома дітками вибиралась з міста. Ії історія, точніше, історія її 8-річного сина увійшла у кейс психологічно постраждалих дітей.

Зазначу, що ми не працюємо із жертвами зґвалтування, та з дітьми, але завжди бувають винятки.

Історія я б сказала показова, класична. Підвал, очікування неминучої смерті. Знаєш, що мене вразило в цій історії найбільше?.. Жінка розповідала, що коли у підвал все прибували та прибували люди, і вона почала розуміти, що це мешканці з навколишніх будинків, які вже стерті з лиця землі і що їхній наступний. Коли вона зрозуміла це, то почала шукати трубу. Каже, думала, що коли їх завалить, щоб через цю трубу дихати.

— Це була, скоріше, соломинка надії…

— Напевне. Вона розповідала, що тільки спочатку люди спілкувались, а потім всі стали цуратися один одного. Підвал, темрява, відсутність зв‘язку. Одного дня вона побачила, що «сусід по підземеллю» тягне в машину ковдри, і вона зрозуміла, що поїде разом з ним.  Жінка накрила ковдрами малечу, розуміючи, що це їх не врятує їх від снарядів, але принаймні, вони не бачитимуть усього того жаху…

Їй вдалося врятуватись, але син нині приймає серйозні антидепресанти. Хоча, як на мене, жінка робила все можливе, що зберегти психічне здоров‘я дитини.

Вона розповідала, що у підвалі вони жили, як у фільмі «Життя прекрасне» (художній фільм про концтабір,-авт). Вона говорила малечі, що це гра: «Усі бігають у підвал, і ми побіжимо, що варити кашку на багатті, це цікаво, а бабахи — це салюти».

Хлопчики ніби включились у цю гру, але потім матір почула, як старший пояснює молодшому: «Наша мама нічого не розуміє, вона думає, що це хороші бабахи, а це погані бабахи».

Жінка також сказала, дуже добре, що у них була машина…

— Це був шанс на порятунок?

— Так. Знаєш, на початку роботи ми пройшли тренінг з психологом, як дихати, коли тебе накриває якась емоція. Дуже добре, що такі знання, але вони не рятують…

Зовсім недавно група Ірини виїхала до Ізюму. Ось як про це написала журналістка у своєму пабліку: 

«Дорогою – багато розстріляних і роздавлених цивільних автівок. У селах – спалені будинки без дахів. Покинуті блокпости з написом «лнр». Поряд – іржавіють горілі танки. Вони іржавіють дуже швидко. Кілька днів і – стають яскраво-помаранчевими

Літера Z – вона кругом. На яскраво-зелених зупинках громадського транспорту – величезні, червоні. На цивільних машинах, з усіх боків, на воротах, на асфальті…

Дорога в Ізюм нагадує дорогу в Бучу після окупації. А сам Ізюм – це Маріуполь в мініатюрі. В місті немає зв’язку, світла, води та газу.

Люди, які стоять в черзі за гуманітаркою, плачуть від щастя, коли бачать українських військових та журналістів.

— Нарешті ми вільні, і це піврічне пекло закінчилось! – кажуть вони, обіймаючи усіх, хто доїхав до них. З вільної України у звільнену Україну».


Авторка: Марія Паустовська

Читайте також: 
1. 
Зібрали усе про теракт у Вінниці 14 липня. Тут про жертви та збитки
2. Історія «Ювілейного» та площі Перемоги, які постраждали під час обстрілів. Краєзнавці показали старі фото

Слідкуйте за новинами Вінниці у Facebook, Telegram, Instagram, Viber та YouTube.

Коментарі (1)
  • Елена Лупина

    Тварюка розтріляти іі

10:00 Як ходить транспорт, де відключили світло та інше важливе за 26 листопада у Вінниці 08:31 На Вінниччині змінили погодинний графік: як виключатимуть світло 27 листопада 08:00 Сьогодні — апостола Пилипа. Історія, традиції та що не варто робити 27 листопада 21:00 Як скоротити споживання алкоголю: п'ять порад від МОЗ Від читача 18:52 «Гроші на оренду» від БФ «Карітас-Київ» 20:03 Вихідні і свята у грудні 2022: календар робочих і вихідних днів в Україні 19:57 Як під час голодоморів вінничани проводили свята. Уривок з книги Арсена Зінченка 19:08 «Прадіда репресували за пуд зерна». Віктор Бронюк поділився болючою історією своєї родини photo_camera 19:01 П'яний вінничанин побив жінку, зв'язав та всю ніч силоміць утримував вдома 18:01 «Навіть в часи голоду були люди і ті, кого складно людьми назвати...» Спогади про голодомор 17:17 До кінця року у Вінниці має з’явитися чотири нових тролейбуси VinLine. Яка вартість одного? 16:52 Підозрюють в угоні авто: допоможіть знайти Кирила Дерев'янка 15:21 У Вінниці світло вимикатимуть до опівночі. Водоканал каже про проблеми з водопостачанням 15:01 До магнітної бурі можна підготуватися: чого чекати у грудні? 14:55 Стартують чемпіонат та Кубок області з футзалу серед аматорських команд 14:14 Вінниця в Instagram. Кращі фото за 20-26 листопада 13:58 «ОСББ так-ні за 10 днів»: у Вінниці планують полегшити процес створення об'єднань 13:03 Чим харчуватися, якщо немає електрики та газу: даємо поради вінничанам 12:28 Банда «допомагала» ухилянтам переткнути кордон. За скільки вивозили чоловіків? 11:50 Ситуація у Вінниці 26 листопада: як ходить транспорт та де відключили світло
Дивитись ще keyboard_arrow_right
keyboard_arrow_up