«Я здійснила свою давню мрію — переїхала у Вінницю»: що вразило нову жительку у нашому місті?

• Після декількох місяців проживання у Вінниці нова мешканка поділилася враженнями від нашого міста.
• Багато доглянутих жінок, багато активностей, культура ввічливості і культ домашніх тварин — але не це стало найбільшим відкриттям. А що?
• Втім, для неї місто — не тільки адреса будинку, де живе людина.  Вона мислить по-іншому. Як саме?

Її звати Марія Пилипчук. Допис пані Марії у Фейсбуці привернув увагу тим, що написала про Вінницю. Поділилася враженнями, яке справило на неї наше місто після переїзду на постійне проживання. Написала цікаво. З’ясувалося, так само цікаво читати не тільки те, що нова вінничанка пише про наше місто. Відчувається, вона сама цікава. Кожен її допис — це проникнення в глибини душі людини, заторкнення тонких рухів того потаємного, чого очима не побачиш. Втім, що про це говорити, — треба читати. Поки що — про Вінницю.

«О! Яка доглянута пані!»

«Я переїхала сюди кілька місяців тому і, здається, тільки зараз починаю розуміти місто не як турист, а як людина, яка тут живе, — читаємо у дописі Марії Пилипчук. — Перше, що я зрозуміла: район має величезне значення.

Район тут для мене майже як маленьке місто всередині міста. У ньому є своя інфраструктура, свої ціни на послуги, свої заклади, свої маршрути і навіть якась маленька автономія.

Я при переїзді вибирала район дуже прагматично: щоб недалеко був садок, транспорт, школи. Насправді хотіла жити на масиві, бо колись там жила, але потім зрозуміла, що є нюанси, про які дізнаєшся тільки тоді, коли починаєш тут жити.

Друге, що мене дуже здивувало, це собаки.

Не бездомні собаки. Навпаки.

Тут якийсь справжній культ домашніх тварин. Величезна кількість ветеринарних аптек, зоомагазинів, грумерів, собак у закладах і просто людей, які гуляють зі своїми улюбленцями.

У Козятині я такого не бачила. Там собака все-таки переважно собака.

А тут іноді складається враження, що собака це дитина, тільки лайт-версія і трохи з шерстю.

Третє це кількість активностей.

Фудфести, ярмарки, фестивалі тварин, букфести, просто якісь міські події…

Кожні вихідні щось відбувається.

Я вже за це літо втретє бачу анонс «Файної здибанки» і кожного разу думаю: ви серйозно? У вас тут що, вихідних більше, ніж у інших містах?

Четверте мене дуже здивувала зовнішність людей.

Я майже не бачу жінок, які кудись пруть з торбами, втомлені, розпатлані й у першому, що потрапило під руку.

Можливо, це особливість саме мого району.

Але дуже багато жінок тут просто доглянуті. Хороше волосся, одяг, легкий приємний аромат.

Знаєте, як раніше йде якась пані, і ти автоматично звертаєш увагу: «О, яка доглянута жінка».

А тут ти перестаєш звертати увагу, бо це просто норма.

І найцікавіше, що ти автоматично починаєш робити так само.

Не для того, щоб комусь щось довести.

Не «подивіться на мене».

А просто: «Я люблю себе. І це нормально».

Від чого шок у шоці?

«А ще мене дуже здивували люди, — йдеться далі у дописі. — Я зустрічала тут різних: і замкнутих, і добрих, і просто абсолютно звичайних людей.

Але загалом мені дуже відчувається культура ввічливості.

Кожного разу, коли я заходжу в трамвай і немає місця, хтось поступається ним для маленької дитини.

При цьому дітей у громадському транспорті в наш час я бачу не так багато. Більшість або в садках, або їздять машинами.

Але найбільше мене дивують діти.

Мені здається, тут культура спілкування дітей із дорослими на якомусь іншому рівні.

Відчувається повага до старших, але при цьому вона не виглядає вимушеною.

І ще діти тут якимось магічним чином дуже легко йдуть на контакт.

Вони можуть підійти до тебе, щось запитати, щось розказати, ніби ви знайомі все життя.

Для мене це взагалі шок у шоці.

Нещодавно в басейні Ніка почала гратися з маленькою Євою та її старшою сестрою, яка вже десь підліткового віку.

І ця дівчинка запропонувала покатати Ніку біля мене, щоб я могла трохи відпочити.

При цьому ще сказала, що буде обережною і залишатиметься біля мене.

У мене очі були не те що квадратні. Вони вилетіли з орбіт.

І що найсмішніше: це тут не якийсь унікальний випадок.

Таке трапляється постійно.

Навіть сусіди. Якщо вони мене знають, то посміхаються, вітаються, розмовляють дуже привітно.

А я стою і думаю: «Так. А де підступ?»

Яке відкриття найцікавіше?

«Мабуть, найцікавіше відкриття Вінниці для мене навіть не в транспорті, цінах чи кількості фестивалів, — читаємо наприкінці у дописі. — А в тому, що іноді люди можуть просто бути добрими. Без прихованої причини.

І, здається, мені ще доведеться до цього звикнути.

Бо коли ти звик шукати небезпеку навіть там, де люди просто посміхаються, нормальне ставлення спочатку теж виглядає підозрілим.

Ось це мене вразило».

Насамкінець авторка допису запитує інших переселенців, що їх здивувало вас у Вінниці? Можливо, вони теж мають свої спостереження і готові ними поділитися?

Хто вона, нова вінничанка?

На своїй сторінці у Фейсбуці пані Марія коротко розповіла, хто вона і чим займається у житті.

«Десять років тому я закінчила у Вінниці університет, — пише вона. — Хоча за професією не працювала. Чимало років мого життя були присвячені роботі у банківській сфері: кредити, позики, постійне спілкування з різними людьми. Мабуть, саме звідси ростуть ноги моєї цікавості до психології.

Після втрати батьків (батька не стало 20 років тому, а мами — у 2021-му), моє життя змінилося назавжди. Деякий час продовжувала справу мами: утримувала її магазинчик, поки не настав час декрету і усвідомлення того, наче це робота не твоя і будинок не твій.

Тоді вирішила йти за покликом серця.

Чим займаюся зараз? Я майстриня ручних виробів, створюю віночки, бантики, прикраси для дітей і дорослих, вкладаючи у кожен виріб тепло свого серця.

Бути мамою-одиначкою і встигати 300 справ за день — це ще той квест! Він вимагає сил і навичок, дисципліни. Але у мене правило просте: хочеш гарно жити — працюй! Хочеш втілювати мрії — працюй, втілюй і живи!

Що робить мене щасливою? Це — творчість та створення прикрас. А ще —читання книг і психологія, догляд за шкірою та тілом.

Щаслива, коли проводжу час з донечкою Нікою. Ігри з нею, її сміх то велика радість для нас обох. Тішать також прості домашні ритуали: готування та затишок. Такий мій реальний шлях, мої рішення, кроки, робота, побут, їжа, книги — усе те, чим живу».

Місто, в якому хочеться жити

Пані Марія назвала Вінницю містом, в якому хочеться жити. Приємно вразили її роздуми про життя людини у місті. Не тільки у Вінниці. Ось що вона написала з цього приводу.

«Я останнім часом багато думаю про міста, — читаємо її допис у Фейсбуці. —

Не тільки про те, де зручніше жити, який район обрати, де садочок, транспорт, магазини чи парк. А про те, яке відчуття дає місто людині. Бо, врешті, місто створюють не будинки. Місто створює можливість дитині бігати босоніж біля фонтану. Мамі сісти поруч і просто дивитися, як її дитина радіє воді.

Людям зустрічатися на вулицях, гуляти, розмовляти, сміятися.

Місто стає живим тоді, коли його простір починають використовувати не тільки для того, щоб кудись дістатися. Коли в ньому хочеться бути.

Мені подобається думка, що міста мають бути не просто зручними. Вони мають бути людяними. Щоб дитині було де бігати. Щоб літній людині було де посидіти. Щоб мамі з маленькою дитиною було куди вийти з дому. Щоб підліткам було де зустрічатися. Щоб дорослі могли просто пройтися ввечері, не маючи жодної важливої справи. Щоб у місті залишалося місце для життя, а не тільки для машин, роботи й побуту.

І, мабуть, саме з таких маленьких моментів і народжується прив’язаність до міста.

Не обов’язково в той момент, коли ти дивишся на красиву будівлю.

Іноді ти просто бачиш, як твоя дитина сміється біля фонтану, і думаєш:

«Ось заради таких моментів і хочеться мати дім».

А потім розумієш, що дім — це не лише квартира за певною адресою.

Дім — це ще й місто, яке дозволяє тобі жити своє життя.

І люди, які роблять його таким».

Читайте також:

«Мене аж рве від обурення!» Як працівник вишу поліції реєстрував торгову марку «На щиті» — евакуація полеглих

«Син занедужав після бойових травм, то я сіла на комбайн»: відома співачка збирає хліб

«Він повернеться, коли вилікує всіх поранених»: чотири роки не говорила донечці, що тато загинув

«Коли розкопали могили, живі упізнали сотні людей»: як у москві перебрехали вінницьку трагедію

 

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у  Google