«Він повернеться, коли вилікує всіх поранених»: чотири роки не говорила донечці, що тато загинув
- Згадуємо військового хірурга зі Жмеринки старшого лейтенанта медичної служби Сергія Івахненка.
- Він загинув ще до того, як почалася велика війна, — 5 грудня 2019 – го. Йому назавжди 32!
- Чому на фронті Івахненку не довелося обирати позивний? Чиє ще ім’я з їхньої родини лікарів знають багато військових? Як майбутній хірург у дитинстві хотів оперувати… бджілку?
- Подробиці короткого, але яскравого, життя військового медика дізнався журналіст «20 хвилин».
Сергій Івахненко три рази звертався до ТЦК із заявою. Просився в АТО. Робив це наприкінці 2016-го — початку 2017-го року. На той час працював хірургом у Жмеринській центральній районній лікарні. Якраз тоді у його житті сталася ще одна подія. Хвилююча і важлива — дружина Наталія народила донечку. Назвали дівчинку Сашенькою.
Попри сімейні клопоти, які обступили молоде подружжя, Сергій продовжував добиватися підписання контракту. Це було непросте рішення: він розумів, що мав би бути поруч з дружиною, яка потребувала підтримки, але також усвідомлював, що його допомоги ще більше потребують пораненні в АТО.
Нарешті його заяву задовольнили. Сталося це у березні 2017-го. Місцем служби визначили 59-й мобільний військовий шпиталь. На той час заклад розташовувався у Сєвєродонецьку Луганської області.
До сліз болючими стали хвилини прощання: ніжно пригорнув дружину, взяв на руки їхню крихітку-принцесу…
Про ті дні нині з сумом згадують дружина пані Наталія, у якої дотепер душа кричить від розпачу. Крається від болю серце у батьків: матері пані Алли і батька Сергія. Тягар материнського горя дуже відчувався під час розмови з жінкою.
Автор дізнався, як згадують про хірурга його колеги по роботі зі Жмеринської лікарні. І не тільки вони.
—Ваш чоловік врятував мені життя, — розповіла одна з пацієнток дружині Сергія пані Наталії. — Якби не він, мене б уже не було на цьому світі.
Згадувала про це після його загибелі.
Хірург Сергій Івахненко міг би й нині рятувати людей. На жаль…
Ще в школі його називали «доктор» або «хірург»
Прошу Аллу Івахненко згадати про сина те, що найбільше зберігається у її серці. Неважливо, про який період життя йдеться. Жінці важко ділитися спогадами. Майже сім років вона несе важкий тягар материнського горя, живе з незагоєною раною, що не перестає боліти з того страшного дня — 5 грудня 2019-го. Після втрати сина її душа осиротіла, а серце огорнула чорна туга. У такому стані продовжують існувати батьки. Саме це слово промовила співрозмовниця і додала: «Без сина це не життя, а існування»
—Кажуть, що час лікує, — з сумом говорить пані Алла. — Це неправда. Нічого він не лікує. Рана не перестає боліти.
Вона починає згадувати про сина і не стримує сліз.
—Сергій дуже хотів бути лікарем, — розповідає співрозмовниця. — Не знаю, чому так, але це в ньому з самого дитинства. Про його мрію знали у школі. Його називали «доктор» або «хірург». Про це згадували однокласники, які приходили на похорон. Декого з них не впізнала. Такі вже солідні дядьки. Коли він прибув на службу у мобільний шпиталь, то йому не треба було придумувати позивний. Він уже мав його — «Хірург». Отак це прізвисько потягнулося за ним аж до останнього дня. Хотів стати хірургом і став ним. Можливо, смішно згадувати епізод з дитинства. Але якщо мрія збулася, то це тільки підтверджує, що дитина відчула свою майбутню професію ще змалку.
Пані Алла розповіла епізод з раннього дитинства сина.
—Якось чую, плаче мій Сергійко, — продовжує жінка. — Думаю, що сталося? Забігаю у спальню, а він тримає у руках бджілку. Крізь сльози каже, що хотів її пліпелювати. Ще й толком не міг розмовляти. То ми зрозуміли, що то його слово схоже на «оперувати». А бджілка його вкусила. Пізніше, коли став студентом Вінницького медичного університету, ми йому згадували той випадок. Казали, що то була твоя перша операція.
—Я так розумію, Сергійко рано почав говорити? — запитую співрозмовницю.
—Щоб ви зрозуміли, наведу такий приклад, — продовжує пані Алла. — У півтора рочки ми віддали його у дитсадок. Приходимо, нас зустріла вихователька. Як зазвичай, у таких випадках, почала говорити награно, перекручувати деякі слова, як це роблять діти. Сергійко тоді вчепився своїми ручками мене за ногу, послухав її і каже: «Мамо, чому вона плитволяється?».
З першої спроби Сергій не вступив до університету, незважаючи на те, що школу закінчив із золотою медаллю. Бюджетних місць виділяли дуже обмаль. Пішов проситися на роботу у лікарню. Працював санітаром. А вже наступного року витримав вступні випробування і став студентом. Одразу обрав для себе спеціальність «Хірургія». Інтернатуру проходив у нашій Жмеринській лікарні, залишився тут працювати.
У нашій родині багато лікарів, син мав з кого приклад брати
Дідусь і тезко Сергія Івахненка — Сергій Цюзь все життя працював у Жмеринській лікарні хірургом. Лікарем була і його бабуся Надія Горлова. Нині у лікарні рятують пацієнтів від хвороб дядько Сергія — Олександр Цюзь, він теж хірург, а його дружина пані Ірина завідувачка лабораторії.
Саме дідусь Сергій і дядько Олександр були першими наставниками молодого хірурга Івахненка. від них почув важливі поради, вони ділилися з ним своїм досвідом.
Але це ще не всі представники медичної династії їхньої родини. Тітка Сергія — Тетяна Верба трудиться у Жмеринській лікарні відновного лікування Найбільш відомим, особливо серед військових, є її чоловік — Андрій Верба. До війни він оперував у Військово-медичному клінічному центрі. Рятував військових у мобільному шпиталі. Хірург Верба першим в Україні здійснив операцію у польових умовах, тобто поза межами шпиталю. Найбільш унікальну операцію виконав у 2022 році: з грудної порожнини військового дістав нерозірвану гранату. Поруч з ним біля операційного столу знаходилися сапери. Андрій Верба удостоєний низки державних нагород, йому присвоєно звання Заслуженого лікаря України, захистив дисертацію доктора медичних наук, професор, військове звання — генерал-майор медичної служби. Жмеринські депутати присвоїли йому звання Почесного громадянина міста залізничників.. Донька Андрія Верби і її чоловік також працюють медиками.
—Ми всі багато зобов’язані моїй мамі, її звали Тамара Горлова, — розповідає Алла Івахненко. — Золоті медалі в родині, і Сергієва теж, це її заслуга. Вона допомагала готуватися до вступу в університет. Працювала учителем фізики й математики. Закінчила Одеський університет імені Мечнікова. Навчання для неї було святе. І такого ставлення вимагала від кожного з нас.
Він був сильним діагностом
У лікарні колеги казали, що Сергій Івахненко бачить хворобу наскрізь. Таких лікарів ще називають майстром точного діагнозу. Міг з першого погляду зрозуміти, що болить.
Так було в одному з випадків, про який Алла Івахненко дізналася уже після того, як сина не стало.
—Якось невістку зустріла жінка, яка у свій час приходила на прийом до Сергія, — говорить співрозмовниця. — Вона згадала, як тоді, на прийомі, син точно визначив діагноз її хвороби. Оглянув, уважно подивився, а тоді сказав: «Вам треба звернутися у спеціалізовану клініку у Вінницю. До того ж, маєте зробити це негайно!». Потім ще раз наголосив: «Негайно! Чуєте мене?». Пацієнтка дослухалася до поради.
—Я вашому чоловікові життям зобов’язана, — продовжила пацієнтка. — Якби тоді він терміново не направив мене до потрібних лікарів, мене б уже не було на світі. А так врятували! Бо спершу пропонували інше лікування.
«Бабусю, скинь чорну хустку»
Сашенька дуже чекала тата на свій день народження. 15 грудня 2019-го їй виповнилося три рочки. Мама говорила, що тато приїде її привітати. Як дитина чекала того дня!..
Але тато не приїхав.
—Боже, бачили б ви, як вона по хаті його шукала! — згадує ту ситуацію Алла Івахненко. — Дитина ще сподівалася, що він десь таки є. А потім настали страшні хвилини. Дівчинка почала кричати: «Ви ж мені обіцяли! Ви ж обіцяли, що таточко приїде! Мій дорогенький, мій любимий таточко, де він!?» Не можу передати наш стан з невісткою у ті хвилини. Це був просто жах. Про таке дуже важко згадувати. Вона так його чекала. Може, відчувала щось недобре своїм чуйним дитячим серденьком… До мене каже: «Бабусю, скинь цю чорну хустку, нащо ти її одягла, тобі в ній погано».
Її мама, щоб якось заспокоїти дитину, почала говорити, що тато приїде, коли вилікує усіх поранених.
В такому чеканні дитина жила наступні майже чотири роки. Весь цей час виглядала тата. А вже коли пішла до школи, тоді мама змушена була сказати правду. Не хотіла, аби донька побачила портрет тата у галереї Слави, що у вестибюлі Жмеринського ліцею №5. Нині Сашенька тут навчається, ходить тими коридорами, якими колись ходив її татусь. Тут вчилася також її мама, пані Наталія, а тепер працює учителькою англійської мови. І бабуся Алла випускниця п’ятої школи.
—Сашенька дуже розвинута дівчинка, — говорить про внучку пані Алла. — У неї гарно поставлений голос, гарна дикція. Вона декламує вірші. Бере участь у конкурсах. Вже й перемагала. Читає вірші Шевченка, озвучує поетичні рядки про наших оборонців. Тато б дуже гордився такою дитиною. Як він її любив! Не міг натішитися своєю кровинкою.
Телефон не повернули
Прошу пані Аллу показати фотографії сина Сергія з тих місць, де він рятував поранених. Вона розповідає, що, крім Сєвєродонецька, виконував завдання у Попасній, Щасті, Маріуполі, Луганську, Сватовому, Первомайську. Нагороджений нагрудними знаками «За військову доблесть» та «За зразкову службу». Мав військове звання старшого лейтенанта медичної служби.
—З військовими фотографіями сина вийшла неприємна історія, — з розчаруванням говорить жінка. — Знаю, світлини були у його телефоні. Сергій фотографувався у кожному місті, де виконував завдання. Але телефон нам не повернули. Скільки не просили, нічого не допомогло. Казали, що вкрали. Та в нього смартфон не такий крутий, щоб красти. Не вірю в це. Мабуть, є інша причина.
Останнім місцем служби їхнього сина став 61-й мобільний військовий шпиталь. Цей заклад знаходився у Маріуполі, підпорядковувався Військово-медичному клінічному центру Південного регіону в Одесі.
Згораю, світло даючи
У День вшанування пам’яті загиблих медиків, 10 липня 2026 року, на фасаді Жмеринської центральної районної лікарні встановили меморіальну дошку, присвячену Сергію Івахненку.
На ній є напис «Згораю, світло даючи». Це відомий вислів у перекладі з латинської мови. Його найчастіше використовують стосовно медиків. Цей образ порівнюють зі свічкою: вона світить іншим, але при цьому згорає сама.
—Життя сина мені уявляється, як яскравий спалах, — говорить Алла Івахненко. — Це ніби світло блискавки: спалахнуло — і згасло. Так мало прожив на світі! Скільки всього міг ще зробити! Скільком людям допоміг би своєю працею. Неспроста у Сергія був девіз: «Життя — понад усе!».
На відкритті пам’ятного знака медики Жмеринської лікарні згадували свого колегу найкращими словами. Говорили про його високу відповідальність у ставленні до роботи, до пацієнтів. Згадували про його людність. Їхні слова чула маленька дівчинка з дорослими очима. Донечка Сашенька, мабуть, чи не єдина, хто серцем вловлював кожне слово про дорого татуся.
Вічна слава Герою! Доземний уклін батькам, які виховали сина патріотом рідної землі.
Читайте також:
«Син занедужав після бойових травм, то я сіла на комбайн»: відома співачка збирає хліб
Дворкіс вибіг до воротаря: згадуємо, як донецькі втягнули Вінницю у скандал
«Ми побачили порожній і розорений Могилів»: знайшли 300-річні записи посла з Данії
«Зніми хрестик»: спогад про вінничанина, який водив трамвай, служив Богові, похований біля храму
Подякуй журналісту гривнею
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google
