«У полон я не здамся, там мене не шукай»: одна частина тіла Героя у Харкові, друга — у Кривому Розі

• Коли почалася війна, родина Казьміруків з Бара пішла у військкомат: батько, мама і двоє братів, один з яких — Вадим.
• Два роки Вадим Казьмірук значився у списках зниклих безвісти.
• Розповідаємо ще одну жахливу історію війни, запам’ятайте ім’я воїна, який загинув за нас, два роки його родина жила надією… 

Дружина загиблого воїна Вадима Казьмірука Аліна чекає на повернення тіла чоловіка для поховання. Це неймовірно боляче! Дуже страшно дізнатися про втрату рідної людини. У ситуації з Вадимом Казьміруком чаша горя переповнена через вінця. Уявіть ситуацію: частина його тіла знаходиться у морзі у Харкові, інші фрагменти — у Кривому Розі.

— У нас є підтвердження, є результати ДНК, є зв’язок з частиною — Вадим загинув, — говорить Аліна, не стримуючи сліз. — Загинув, захищаючи свою сім’ю, свою державу, але дякувати, що він повертається додому, повертається  «на щиті». Будемо мати до кого прийти, біля кого посидіти, з ким поговорити, поділитися усім тим, чим хочемо поділитися — я, наші діти, його батьки,

У Вадима й Аліни двоє діток: синові Остапу дев’ять років, донечці Марійці — п’ять.

— Мамо, а я зможу побачити останній раз тата? — запитав син, він більше знає тата, ніж сестричка, бо старший, у нього більше спогадів про нього.

— А я розумію, що навіть цієї можливості в дитини не буде, — говорить жінка. — Кажу: Остап, тата ми не зможемо побачити, лише на фотографії. Його фотографія це наша пам’ять. Тато тепер у нас тільки у серденьках...

Аліна обережно попередила дітей: «Якщо вам страшно чи сумно, можете не бути на похороні, це ваше право». Ще не закінчила фразу, як синочок і донечка мало не в один голос вигукнули: «Ми будемо всі разом — з тобою і з татом».

Журналіст «20 хвилин» попросив пані Аліну поділитися спогадами про чоловіка: яким він був, чим запам’ятався. Слухав розповідь жінки і вкотре переконувався: на цій страшній війні гине цвіт нашої нації. Вадим Казьмірук став однією з тих зламаних квітучих «гілок» рідної землі. Щоб ворог не завоював її, боронив до останнього подиху.

Розповідь згорьованої жінки не можна слухати без хвилювання. Раз-по-раз сльози мимоволі ставали в очах. 

Сім’єю пішли у військкомат

— У той ранок, 24 лютого, коли почалася війна, ми, як і багато людей, спершу не знали, що робити, що воно буде далі, — розповідає Аліна Казьмірук. — Взяли мінімально речей і поїхали до свекрів, у них приватний будинок, розуміючи, що будемо там залишатися. Батьки Вадима того ж ранку пішли у військкомат, сказали: «Беріть нас куди треба».  Їх не взяли одразу. Вони повернулися додому, взяли тушонки, інші продукти і сказали, що їдуть комусь допомагати. Додому повернулися серед ночі. З самого ранку сказали, що знов їдуть у військкомат, там будуть визначати завдання.
І щоб ви розуміли, сім’я — тато, мама і двоє синів — 25-го числа всі були у військкоматі й сказали: «Ми готові йти воювати, кажіть куди». У Вадима є ще брат Артем.

Їм відповіли, що не можуть взяти одразу всіх чотирьох із сім’ї. Навіть якщо ви підете всі четверо, разом не будете, вас розкидають по різних підрозділах. Постановили взяти тата і Артема. Мамі Вадима сказали, щоб залишалася вдома. Те само порадили Вадиму. Військові казали, що у тебе двоє малих дітей, не поспішай. Тато з братом пішли служити у 170 батальйон 120-ї бригади Тероборони.

Ми думали, як уберегти дітей. Багато людей виїжджали за кордон. Я теж поїхала. Разом зі своєю двоюрідною сестрою, у неї троє дітей. Вирушили в дорогу 5 березня 2022 року, але протрималися недовго — у травні повернулися, Чому? Бо морально було дуже важко.

«Не можу бути вдома, коли тато з Артемом на війні»

— Вадим міг  залишитися вдома, бо в нього були на це підстави, — продовжує розповідь його дружина Аліна. — Якраз у травні почало відновлювати роботу підприємство, де він працював. Як тільки ми з дітьми повернулися з Польщі, він сказав: «Я не можу бути вдома, коли тато з Артемом там». Ми його відмовляли, але він наполягав на своєму. Казав, що не може сидіти вдома просто так. Навіть у військкоматі йому говорили, щоб подумав про малих дітей. Але він вирішив по-своєму.

1 липня 2022 року він пішов. Його направили на навчання у Житомир. Він скидав фото, був заряджений, вірив, що все буде добре, що їх навчать і вони виженуть кацапів з нашої землі, повернуть своє.

Навчання тривало приблизно два місяці. На початку вересня сказав, що виїжджають, але не знає куди. Коли з’явиться можливість, повідомить. 6 вересня ми святкували день народження Остапа вдома. Саме в той вечір був від нього дзвінок. Сказав, що у нього перший виїзд. Попередив, що деякий час може не бути зв’язку.

Ми тоді ще не розуміли, що таке «виїзд». Проходить день, два, три, а зв’язку немає. Ми з мамою Вадима одна одну запитуємо: дзвонив — не дзвонив?

Я пам’ятаю той день. Субота, на вулиці сирість. Я з дітьми вийшла прогулятися. І тут приходить смс з невідомого номера. Там написано: «Грузин — 200, хтось поранений. З Вадимом все добре».

Замість «грузин» прочитала «груз 200»

— У перший момент я прочитала не «грузин», а «груз 200», і внизу слово «Вадим», згадує співрозмовниця. — Мене просто паралізувало. Лише з четвертого-п’ятого разу збагнула, що написано «З Вадимом все добре». Того ж вечора, десь о 6–7, він подзвонив: «Я живий. Зараз нема можливості говорити, подзвоню завтра». Я почала плакати, сльози котилися градом. Тоді вони були на Харківщині. Вадим воював у 80-й десантно-штурмовій бригаді. Звільняли область від кацапів. Після визволення їх перекинули на межу Луганської і Донецької областей.

Його мама три рази їздила до нього з волонтерською групою — возили хлопцям вареники, голубці, заготовки до борщу, домашню їжу. У листопаді 2022 року ми поїхали до нього на день народження — 25 листопада. Нам дозволили побути лише годину, бо ситуація була непроста. Привезли домашню їжу, йому дуже до смаку «шуба», наготували багато. Це була наша перша зустріч після того, як він пішов воювати.

У грудні був приліт. Вадима контузило, осколком припекло плече. Його госпіталізували. Батьки їздили до нього у Краматорськ. Під кінець грудня 2022-го їхню бригаду вивели на доукомплектування у Житомир. Новий рік і Різдво ми зустріли без нього.

Сюрприз: то був найкращий вечір за час розлуки

— Коли бригада перебувала у Житомирі на доукомплектуванні, батьки Вадима вирішили зробити нам з дітьми сюрприз, і їм це вдалося, — продовжує розповідь Аліна. — 18 січня ми були у моєї бабусі з дідусем. По телефону казала Вадимові: «Може, мама з татом заїдуть у Житомир і заберуть тебе на день?». А він уже знав, що їде додому, просто мовчав.

Коли ми з дітьми були у моєї мами, вона раптом каже: «Хтось пробіг за вікном». Після того у хату вбігає Вадим. У військовій формі, з букетом троянд. Я — в сльози. Він каже: «Є ще сюрприз для дітей». Вибіг на вулицю і приніс величезного ведмедя для Марусі. Потім свекор заніс великий «автомат» для Остапа. Діти не тямили себе від щастя.

То був найкращий вечір за весь час розлуки. Йому дали дев’ять днів відпустки разом із дорогою. Ті дні ми були весь час і скрізь разом. А потім настав момент — йому потрібно було повертатися в Житомир.

Стояв за хлопців горою, а вони за нього

Аліна Казьмірук згадує про зустрічі з чоловіком у Житомирі і Миколаєві. Вони були короткі, але пам’ятатиме їх все своє життя.

Каже, у березні 2023-го Вадим Казьмірук у складі сформованої нової 82-ї бригади їздив на навчання у Німеччину. Він служив на посаді командира штурмового відділення. Одного разу сказав, що для нього головне не зірки на пагонах, а люди. Тому від вищих посад відмовлявся. Це так зачепило за живе. Зрозуміла, що він не прагнув кар’єри, а просто чесно виконував свою роботу.

— З Німеччини вони знову повернулися у Житомир. Поки там перебували, ми їздили до нього на кожен вихідний. Після того їх переправили у Миколаїв. У квітні я на два дні їздила до нього. Ми гуляли містом. На диво, не було термінових дзвінків. Ми раділи зустрічі. Щоправда, боляче було дивитися на сліди руйнувань від обстрілів російських нелюдів.

На Миколаївщині у бригади відбувалося бойове злагодження.  Вадим розповідав, що його підлеглими були чоловіки різного віку — дехто старший за нього на 20 років. Та всі вони слухали його беззаперечно. Коли його запитували, як йому це вдається, він казав, що все просто: «Я з ними на одному рівні, не ставлю себе вище за них». Хлопці завжди захищали його, а він — їх. Горою стояли одне за одного.

«Хлопцям все віддам, а командирам  — нічого»

— Пам’ятаю випадок, коли мама привезла Вадиму харчів, овочі, продукти. Сказала, щоб трохи вділив вищим командирам. Але він відмовився.  Говорив мамі, що хлопцям віддасть все до останнього, а командуванню — нічого. І пояснив причину, розповів, як інколи вони ставляться до людей.

До початку червня бригада перебувала на Миколаївщині 2023 року, а потім вирушили на Запорізький напрямок.

— Пригадую, на початку серпня Вадим сказав: скоро тут буде зашквар. Вони готувалися до регулярних бойових виходів. Перший  з них був 16 серпня. Після повернення із завдання Вадим був приголомшений ставленням командування до людей. Так і сказав: вони просто не бережуть людей. Це було одне із тих зізнань, після якого він запитав: «Чому все так? Чому людське життя — ніщо?» Після того виходу їм дали перепочити днів на 8-10. У нього був пригнічений стан. Каже, ти не повіриш, я так хочу додому, хочу до вас, що готовий йти у СЗЧ. Хай що хочуть роблять, але я настільки втомився, що більше нема сил. І тут йому пообіцяли відпустку. Сказали так: йдеш на ще один вихід, і тоді поїдеш у відпустку на 15 днів.

Останній зв’язок

— 28 серпня ми з ним розмовляли, хотілося б сказати крайній раз, але то був останній раз, — говорить дружина полеглого Героя. — Вадим сказав, що готуються йти на завдання. Ти маєш розуміти, що не буде зв’язку, повернемося — подзвоню. Все буде добре. Слова були заспокійливі.  Ми тоді поговорили з ним всі — свекруха, діти. Він поцілував нас усіх. Ми побажали божої опіки. Він сказав, що треба збиратися. На тому розмова закінчилася.

У той же день, 28 числа, ближче до ночі написав, що вирушаємо, цілую, люблю, все буде добре.  Я відповіла: нехай тебе береже Господь, ми тебе теж усі любимо. Чекаємо дзвінка.

Минуло два дні, розумію, що хтось має вийти на зв’язок. Йшла третя доба, як Вадим пішов на завдання і тут я отримую голосове повідомлення від його побратима: «Вадим не повернувся з позиції, на цей час він у статусі 500, тобто безвісти зниклий. Дзвоніть, питайте, дізнавайтеся». У мене в моменті почалася істерика, нерозуміння,

«Ви шукаєте одного, а ми — тисячі»

— Настав вересень, коли йому обіцяли відпустку. Шостого числа у нашого Остапа день народження і Вадим мав на ньому бути. Коли з ним обговорювали, як будемо відзначати, я казала, що так не хочу нічого робити, бо тебе нема. Якось не до того, але ж діти хочуть свята. Він порадив замовити свято у дитячій кімнаті. Я до останнього відтягувала організацію святкування. Думала, він приїде, разом будемо все робити. Але крізь біль, сльози, замовила дитячу кімнату.

В той день до мене телефонує свекор і запитує, чи можу відлучитися з роботи. Він приїхав за мною. Ми їдемо, він не каже куди, мовчимо в машині. Я починаю розуміти, що щось не так. Приїжджаємо до нього, а в них вдома представник ТЦК. І в той день, 6 вересня, вручає повідомлення про те, що Вадим офіційно вважається безвісти зниклим з 30 серпня 2023 року. Тобто вже офіційно підтвердили це.

Коли це почула, здавалося, земля йде з-під ніг. На роботу уже не повернулася. Поїхали у поліцію, написали заяву, відкрили кримінальне провадження. А увечері я мала бути на святі дитини. Попри весь свій біль і розпач, розуміла, що моя дитина заслуговує на радість, на сміх і на свій день народження.

З того моменту почалися сім кіл пекла. Скрізь нам говорили: чекайте. А це очікування не тільки найдовше, а й найважче. Коли у січні 2024-го вдалося записатися на прийом у Координаційний штаб, поїхали у Київ, а нам кажуть: «Ваш чоловік зник пів року, а це зовсім мало часу, ви повинні розуміти, що ви шукаєте одного, а ми — тисячі». Логічно розумієш, що це так, але хотілося отримати інформацію скоріше. Щодня шукали у різних мережах, вдивлялися у кожну виставлену фотографію...

Жодного вагання за ці два роки не було в тому, що Вадим живий, весь віра залишалася в серці. Вірилося, що він у полоні, що знайдеться. Раптом станеться. Але якоюсь частинкою розуму усвідомлювала, що полону може не бути.

Вадим завжди говорив: «Знай, у полон я не здамся, у полоні можеш мене не шукати. Якщо у мене буде п’ять гранат для кацапів, то одну з них залишу для себе. Якщо буде можливість відправити на той світ декілька, то я це зроблю». Ці слова не дають спокою дотепер. Бо одному Богу відомо, що сталося того дня на полі бою.

Знайдено жетон

— День 26 березня 2025 року запам’ятався дзвінком від слідчої поліції, — згадує Аліна. — Вона повідомила, що серед тіл, які доставили, в одному з мішків знайдено жетон Вадима. При цьому вона попередила, що сам по собі жетон нічого не значить, він міг відчепитися, загубитися. Просила не робити передчасних висновків. Сказала, що потрібно дочекатися результатів ДНК.

Знов у чеканні минали дні, тижні, місяці. Ти думаєш, можливо, дійсно той жетон загубився, а Вадим без нього десь там у полоні, живий.

У липні нам повідомили, що є попередній збіг по ДНК. Навіть після цих слів ми все одно не вірили у співпадіння. Минув серпень і нам повідомили, що дослідження проведено у повній мірі і є збіг по ДНК. Тут же попереджають, що  зроблять ще додаткові дослідження, щоб бути точно упевненими у результаті, адже в наявності є не все тіло, а тільки фрагменти.

Дзвінок з Харкова і Кривого Рога

— У вересні я з донькою перебувала у лікарні, дитина захворіла, — говорить співрозмовниця. — У той день мені потрібно було вийти у поліклініку, я залишила дитину на медиків. У цей час мені телефонують і кажуть, що це із Харківського слідчого комітету. А далі повідомляють, що у є збіг на 99,9  по молекулярному ДНК. Висловлюють співчуття. Кажуть, на жаль, реальність така, що чоловік загинув.

Через два тижні після того нам повідомили, що у Кривому Розі є також збіг по нашому ДНК. Виявляється, там теж був пакет з фрагментами тіла Вадима. Ми так розуміємо, що мішок був пізніше відкритий і пізніше досліджували, ніж у Харкові. Розуміємо, що тіло знаходиться у двох моргах різних міст. І нам тепер треба чекати підтвердження з другого міста. Знов запускається процес очікування і можливо, знаєте, якоїсь віри в те, що скажуть, вибачте, ми помилилися. На жаль, надходить підтвердження, що результати співпадають. Частина решток чоловіка у Харкові, інша частина у Кривому Розі.

Коли почали витікати чутки про його загибель, я сказала: далі нема чого зволікати з повідомленням про загибель Вадима. У нас є підтвердження, є результати ДНК, є зв’язок з частиною, тому маємо констатувати сам факт: Вадим віддав своє життя, захищаючи свою сім’ю, свою державу, він повертається додому «на щиті».

Міська рада виставляє повідомлення тільки по сповіщенню ТЦК, а нам треба самим це зробити. Перед тим повідомила дітей, щоб вони почули це від мами, а не від когось на вулиці.

— Така ось виходить історія, — каже наприкінці розмови Аліна Казьмірук. —Тепер очікуємо повернення тіла додому, щоб провести його з шаною, честю і вдячністю. Вдячністю за наш спокій, за наші прекрасні роки, які прожили разом, за наших двох прекрасних дітей, за можливість любити, кохати і бути коханою з вдячністю за все. Щоразу, коли говорила з дітьми, казала їм,  що з татом нема зв’язку, щоб не тривожити їх зайвий раз. При цьому повторювала, що наш татусь завжди у нас в серденьку. Він — наш Герой у нашій пам’яті, любові, вдячності до того всього, що у нас було.

Редакція RIA/20хвилин висловлює вдячність пані Аліні за щиру розповідь про чоловіка. Доземний  уклін батькам Вадима Казьмірука, які виховали сина великим патріотом. Сумуємо разом з ними у зв’язку з важкою втратою. Вічна пам’ять і вічна слава Герою сміливому воїну — Вадиму Казьміруку.
 

Читайте також:

«Якщо загину, пофарбуй мені ірокез»: пропозицію коханій зробив на Говерлі і пішов на війну

«Дайте хоча б сім годин світла»: онкохвора просить енергетиків врятувати ліки за 90 тисяч гривень

«Чув, що їх викрала міліція»: колишній голова Гайсина розповів, як зникли скульптури сфінксів

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.