«Спочатку шум, потім гаряче і тиша». Так розповів дружині у реанімації про ракетний удар Віталій Каблучко

«Спочатку шум, потім гаряче і тиша». Так розповів дружині у реанімації про ракетний удар Віталій Каблучко
Музикант та організатор концертів Віталій Каблучко
  • Пам’ятаєте фото, яке після ракетного удару 14 липня облетіло всі соцмережі? 
  • Як з автівки на фоні згарища прозорими силуетами відлітають людські душі.
  • За кермом цієї автівки був Вітя Поліщук — його поховали в суботу, 16 липня.
  • Поруч з водієм був Віталій Каблучко або, як його у Вінниці знають, — Vitalij VinRock — він в реанімації у важкому стані.

— Спочатку був сильний шум, потім дуже гаряче, потім неймовірна тиша. Я вибив скло ногами, виліз з автівки, відчинив водійські двері і пробував витягнути Вітю. Дуже кричав: «Допоможіть, будь ласка допоможіть», але мене ніхто не чув, ніхто не реагував. Я тягнув його, він був весь в крові але дихав. Потім підбіг поліцейський, потім я нічого не пам’ятаю...

Це шматки спогадів, якими музикант та організатор концертів Віталій Каблучко ділився з дружиною Тетяною в реанімації.

У Віталіка численні рвані та осколкові поранення, він переніс кілька операцій, стан важкий але стабільний. Вітю Поліщука поховали в суботу 16 липня.

Відео дня

Хлопці їхали на залізничний вокзал, зустрічали Олега Скрипку. Співак мав дати кілька благодійних концертів, для збору грошей дітям, що лікуються від війни в Охмадиті. Вони взяли в Будинку офіцерів апаратуру, але забули якийсь клятий столик, повернулись на п’ять хвилин, припаркувались біля Ювілейного, не встигли навіть з авто вийти, як прилетіло.

Чорний пакет, червоні кросівки

Таню Дроботун, дружину Віталіка Каблучко, я вперше побачила біля стійки реєстратури в лікарні швидкої допомоги. Вона шукала речі свого чоловіка. Їй радили звернутись до операційних санітарок. Згодом жінка зайшла до приймального відділення з чорним пакетом для сміття, в якому видно були червоні чоловічі кросівки, одяг. Вона з кимось розмовляла, казала що в кишенях навіть запальничка залишилась, все є і картки, і гроші, і документи.

Потім, коли ми познайомились, поговорили, Таня цей пакет пішла викидати і іронічно так, крізь гіркий сміх та сльози запропонувала: «Хочете подивитись, як виглядає одяг людини, що нехтує повітряною тривогою?».

Біля смітника на території лікарні Таня розв'язала пакет і почала діставати просочені кров’ю штани, спортивну кофту. Весь одяг наче лахміття, був мокрий, в частинках плоті, брудний, місцями поплавлений від вогню.

Коли Таня все це складала назад в пакет, повз проходила жіночка, скоріше за все медпрацівник, і сказала: «Куди це ви будете все це викидати, смітник не для цих цілей». Таня у відповідь: «Я в пакет все складу і акуратно зав'яжу, тут кров мого чоловіка, і на щастя жива кров».

Вони просто не чують дзвінок

Пам’ятаєте фото, яке після ракетного удару 14 липня облетіло всі соцмережі? На фоні чорного диму, уламків, скелету залізного літака, Ювілейного…, автівка з якої прозорими силуетами відлітають людські душі. От в цій автівці, що раніше була білим Мерседесом, знаходився чоловік Тані, Віталій разом з двома друзями.

Віталій Каблучко, або як його у Вінниці знають — Vitalij VinRock сидів на передньому пасажирському сидінні. На задньому сидінні знаходився звукорежисер Андрій Верниковський, його від смертельного удару врятували колонки та сабвуфер. За кермом Вітя Поліщук.

— Я вийшла з цієї автівки на 15 хвилин раніше, — розповідає Таня. — В центрі на Соборній біля Макдональдсу, бо забула ключі для домофону замовити. Хлопці поїхали далі, я сіла на лавку розмовляла по телефону з тіткою, про те що дощу немає, про те як воно буде з урожаєм, про війну, про життя. Раптом почула гуркіт, підняла голову, в небі летіло щось чорно-зелене, я в слухавку тітці кажу: «О, літачок». Бо справді і по звуку, і по вигляду було наче літак. Потім вибух, падаю на землю, кричу у слухавку: «В нас вибухи, але я жива». Скидаю дзвінок, набираю дітей, кричу доньці: «Негайно в бомбосховище». Чую, як поруч молодь між собою говорить: «Будинок офіцерів, Ювілейний». А там Віталік, чоловік. Я йому телефоную — у відповідь тиша.

На Соборній пробка, Таня заходить прямо в цю пробку і шарпає двері першої ліпшої машини. Чує клацання дверного замка, відчиняє, падає на сидіння, і каже водієві, щоб завіз її до Будинку офіцерів.

— Всю дорогу я дзвонила до Віталіка, водій всю дорогу дзвонив до своєї дружини, нам не відповідали, — згадує Таня. — В перервах між додзвонами ми заспокоювали одне одного, що все гаразд, що скоріше за все наші рідні люди просто не чують дзвінок. На проспекті Коцюбинського було чорно, страшно, людно. Я не знала, де шукати Віталіка, куди бігти, просто постійно набирала номер. Раптом на мій дзвінок відповідь, кричу в слухавку: «Віталік як ти», але чую, що голос не чоловіка: «Я лікар, ваш чоловік тяжко поранений, ми їдемо в лікарню, на Київську». Впала на коліна навпроти Роял Пабу, почала плакати. Знялась на ноги і пішла знову в колону машин, що стояли на дорозі. Знову шарпнула ручку, знову впала на сидіння, і кажу: «На Київську в лікарню».

Кругами по лікарні

— На Київській людей було місиво, лікарі реанімували безперервно, бачила, як вони постійно робили масаж серця, штучне дихання, — розповідає Таня. — Я оббігала всюди, довго не могла знайти Віталіка. Потім згадала, що за кермом Вітя сидів, зателефонувала нашому спільному другу, сказала, щоб приїхав. Ми з ним відкрили на телефоні фото, я чоловікове, друг — фото Віті. Так ходили з завіреними від жаху очима, з білим від шоку обличчям і серед цього хаосу запитували всіх про своїх. Раптом до мене підійшла медсестричка, чи може то була лікарка, не пам’ятаю, і каже: «Цей чорненький бородатий є, іди на впізнання».

Слово «впізнання», я сприймаю як — все кінець. Кажу: «Як впізнання, він живий». Мені сестричка: «Не переживай, впізнання, бо дуже забитий, забризканий кров'ю». Прийшла, дивлюсь лежить пластина з бинтів, просочена вже свіжою кров’ю, роздягнений, весь в осколках, весь червоний, весь обгорілий, але дихає. Запитую: «Легені як, він сам дихає чи на апараті?», кажуть: «Сам».

— Коли чоловік прийшов до тями, перше що спитав: «Де Вітя?», — розповідає Таня. — Я йому не одразу зізналась, вже наступного дня сказала, що Віті не стало. Він дуже плакав, і все примовляв, що дихання чув, що живий був, коли тягнув його…

Всім, всім, всім — дякую

В лікарні, коли Таня трохи оговталась, зрозуміла, що потрібно щось робити. Взяла блокнот, ручку і почала записувати імена та номера людей, яких вивозили з операційних.

— На випадок, раптом хтось би шукав своїх, — розповідає жінка. — Запитувала в лікарів, як звуть тих, кого вивозили на каталках, і записувала номери на ногах. В мого чоловіка теж всі ноги пописані маркером в номерах. Це щось суто лікарняне, вони фіксували щось тим самим.

Коли ми з Танею розмовляли, жінка на той час була добу на ногах, без сну, але з надією, і ще із величезною вдячністю до лікарів, які врятували життя Віталіка. До незнайомого водія джипа, який привіз її скривавленого чоловіка в лікарню. До водія автівки, який заспокоював її, і віз у напрямку Будинку офіцерів. До водія автівки, який заспокоював її, і віз на Київську в лікарню. Таня не знає і не пам'ятає облич цих людей, не пам'ятає, як виглядали авто, але дуже вдячна.   

 

Читайте також:

Мати загинула, син у реанімації. Збирають кошти на порятунок маленького Ромчика

Автоколону зустрічали на колінах. У останню путь провели волонтера Володимира Даценка «Бороду»

«Вона була золотою дівчинкою». Як Вінниця прощалася з 4-річною Лізою

Родичам загиблих ця інформація не потрібна. Вона для тих, хто пакує валізи тікати

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.

Коментарі

keyboard_arrow_up