Соляна істерика — це історична травма і гастрономічний колапс. Люди просто захищають психіку і дім

• Щоби створити таку собі «ілюзію комфорту», люди панічно скуповують те, що начебто може зникнути — наприклад, сіль.
• Історики і психологи кажуть: така поведінка нам дісталась у спадок та завдяки режиму перманентного дефіциту.
• Але якщо придивитись до нашої кухні, нічого дивного немає в тому, що господині панічно запасаються сіллю.

— Сьогодні за дві години тону солі продала. Люди розбирають її, як востаннє, — таку розмову, почула на Привокзальному ринку від продавчині круп, моя мама.

Солі вона так і не купила. У магазині біля дому сіль була морська й дивна, з назвою «Смачна сіль». Звичну кам’яну розібрали одразу, як тільки вона потрапила на прилавок.

А от наша Ольга Бобрусь (журналістка «20 хвилин» — прим. авт.) через дефіцит кам’яної солі стала філателістом. Суто випадково, як пише вона.

«Послала брата за сіллю. Солі немає. Кажу: подивись, може, марка є. Забрала останню». Тепер Ольга хизується маркою з руськім кораблем, за якою теж неабиякий ажіотаж, але поки що без солі.

Це якась історична травма?

Через війну зупинилось підприємство «Артемсіль» і хоча в міській раді кажуть, що запаси є і вони великі — паніка наше все. У магазинах знову почали масово скуповувати сіль. У деяких — її вже давно немає.
Чому ми у разі якоїсь напасті скуповуємо сіль? Про це запитали в Наталії Жмуд, кандидата історичних наук, доцента кафедри історії та культури України, факультету історії, етнології і права вінницького педуніверситету. І пані Наталія вважає, що історичне підгрунтня тут дійсно має місце.

— Бо наша історія — це суцільні трагедії, візьміть лише 20 століття, — говорить Наталія Жмут. — Перша світова війна, Національно-визвольна революція 1917-1922 років, колективізація, Голодомор, Друга світова війна, дефіцит 70-60-х років, розвал Радянського Союзу й голодні 90-ті тощо. Люди ніколи не могли розслабитись і почати жити нормально, не кажучи — комфортно. Тому це тотальний страх залишитися напризволяще, а звідси — на генному рівні потреба максимально убезпечити себе. Створити таку собі «ілюзію комфорту».

І етнограф Вінницького національного педагогічного університету Катерина Пірус каже, що у нашого народу неймовірно тяжкий досвід виживання.

— Ми пережили не один геноцид, який влаштувала нам Росія, три Голодомори…, тому недовіра до влади та невпевненість у майбутньому з нами надовго, — говорить Катерина Пірус. — Сьогодні знову геноцид українського народу, Росія прийшла війною. Не дивно, що люди скуповують про запас основне. Також думаю, посилює страх людей історії голодного Маріуполя, окупованих територій та інші приклади, те, що відбувається прямо зараз…

Якщо забудемо, нам нагадають

Відомий у Вінниці історик Олександр Федоришен відносно соляного питання порадив звернутись до соціологів — психологів, тому що це дуже специфічна галузь, щоби коментувати з точки зору історичної травми. Ми так і зробили.

За словами вінницького психолога Валерія Андросова, ця травма буде актуальна ще багато років, тому що ми кожні 15-20 років мали ситуацію — дефіцит або обмеження.

— В той час, коли західні країни, повільно але впевнено розвивали економіку, у нас завершився радянський союз із чергами, дефіцитами, — говорить психолог. — Тільки-но ми про це забули, доля підкидає нам випадки, коли це знову актуально.
Тобто необхідність стояти в чергах, і запасатися прозапас для нас є способом виживання. Психіка добре пам’ятає недавні події, а якщо не пам’ятає, то мама-бабуся нагадає. Не дає нам історія виховати покоління, яке не знало б дефіциту і повного комфортного життя.

Усе набагато практичніше

За словами вінничанки Олени Павлової, спеціалізованого гіда з гастрономічним нахилом, масова істерія навколо кам’яної солі має доволі логічне пояснення і причину.

— Найпростіша — засолки, які починаються із середини червня і тривають по вересень місяць, зав’язані на оцій темній солі, — говорить Олена Павлова. — Тому що всі пам’ятають пропорції саме цієї солі на літр води. А для решти рецептів доведеться все перелаштовувати. Тобто, якщо скажімо брати замість кам’яної солі на літр води столову ложку солі «Екстра», то це будуть абсолютно різні пропорції. Тому в людей паніка.

Як каже гастрогід, солити страву — це одне діло, ти її солиш, ти її куштуєш, і, так би мовити, контролюєш процес.

— А якщо в тебе, наприклад, у рецепті пропорції: столова ложка солі на літр води, на три літри огірків, ну як, наприклад, мене вчили, і ти складаєш ті огірки, і знаєш, що розчиняєш, і знаєш, що воно є добре, — розповідає пані Олена. — А «Екстра» — вона зовсім по-іншому працює, йодованою ж сіллю взагалі не можна консервувати. Так само всі технологічні карти, вони замішані якраз на цій солі. І коли в мене зараз пекарський цех просто стає, реально, бо немає цієї солі. І йодована тут теж не підходить, тому що її не можна термально обробляти, вона втрачає всі свої властивості. Як тут не панікувати?

Історично так склалося

— Якби ми були прив’язані до морської солі, усе було б по іншому, але в нас її просто не було, і перші два-три тисячоліття ми добували сіль у тому ж Рівному, з тих же соляних озер та виступів солі…, і в нас була малосольна їжа, — розповідає Олена Павлова. — Те що ми колись робили закваски й засолки — усе було методом тика. А коли все почалось консервуватися в банках, треба було вивести процентаж і цей процентаж передавався з покоління в покоління. І зав’язаний він був на цій солі, яку ми сьогодні знаємо як кам’яну.

Далі, за словами пані Олени, з’явилася сіль «Екстра», сіль йодована, сіль морська тощо. Усе це добре, але для того, щоби тим усім користуватись, треба повністю змінити рецептуру. Для того щоби змінити рецептуру, рік, як мінімум, потрібно витратити на експерименти. А зараз, на експерименти ні в кого немає часу. Усі хочуть зробити максимальну кількість заготовок, і для того, щоб воно все не позривало, — в істериці скуповують сіль.

— І потрібно розуміти, що мова тут не лише про консервацію, тут і заготівля м’яса, і виробництво тушкованок, ковбас, хліба, і в жодному рецепті я не бачила використання солі «Екстра», наприклад. Всюди сіра кам’яна сіль, — говорить Олена Павлова. — Хоча цю сіль можуть ввозити з Угорщини, Польщі, Литви, Латвії, де є соляні залежі, і де видобувають цю сіру сіль.

Сіль — частина нашого фольклору

Ще з Чорноморсько-Дунайської доби велику пошану в людей має сіль. На темі солі зав'язана не лише вся гастрономічна рецептура, але й рецептура побуту, взаємин з людьми, з чудесами, з вірою. Про що свідчать купа прислів’їв, приказок, висловів. Наприклад:

• «Немає долі без солі» — символізує життєві випробування.
• «Бочку солі з’їси, заким чоловіка пізнаєш» — випробування на вірність і дружбу.

Сіль часто вживається під час ритуальних обрядів, бо «сіль — свята річ». Хлібом — сіллю благословляють засватаних, а потім пошлюблених, а ще нову синову хату. Кладуть хліб-сіль на стіл у Святвечір. Зустрічають хлібом-сіллю на ознаку великої пошани, у побуті дякують за хліб, за сіль.

Сіль поважають ще й тому, що вона нібито охороняє від чарів. Новонародженому кладуть у постіль сіль «від уроків». Охоронною є формула: «Сіль тобі в очі на чотири ночі!». Великодня освячена сіль дуже допомагає худобі, тому таку сіль підмішують до корму.

Існує повір’я, і не лише в нашого народу: «Сіль розсипати — сваритися з кимось (плакати через якусь невдачу)». Ознакою давнього жертвоприношення є звичай: «Щоби вогонь довше тримався, сиплють у нього сіль». А ще сіль то ознака гострого розуму, гумору — який може бути й «пересоленим». І на останок — еліту народу (апостолів) Христос назвав сіллю землі.
 

Читайте також:

Допомагатимуть розпочати життя заново. У Вінниці відкрили хаб для переселенців «Я — Маріуполь»

«Україна та українці»: відвідайте онлайн-виставку давніх світлин в музеї Гончара

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.