Синій зошит смерті. Рафаловські зберегли прізвища 200 розстріляних євреїв

— Цим записам нема ціни, — каже директор музею Голокосту Леонід Трахтенберг Тамарі Рафаловській, яка передали в музей зошит батька

— Цей зошит один з найцінніших наших експонатів, — розповідає директор музею Голокосту у Вінниці Леонід Трахтенберг. — Якщо точніше, йому нема ціни, він безцінний. Ми могли б не знати цих імен.

Співрозмовник тримає у руках тоненький учнівський зошит з синьою обкладинкою, перегортає його сторінки.

— Невже тут є двісті прізвищ? — запитую у пана Леоніда.

Він звертає увагу на один із записів. У ньому два прізвища чоловіка і дружини — Звеняцький Шувер, балагула, це означає їздовий. І Звеняцька Рита.

— Розстріляли їх і їхніх четверо дітей, — зазначено у запису.

За словами директора музею, так само записано багато інших: чоловіка і дружини і кількість їхніх дітей.

Леонід Трахтенберг розповів хвилюючу історію того, яким чином зошит опинився у музеї. Пригдаймо її у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, який відзначається 27-го січня і був прийнятий на офіційному рівні Генеральною Асамблеєю ООН 1-го листопада 2005-го року.

Записували фронтовиків

У першій половині далеких 60-х років минулого століття у селі Китайгород Іллінецького району збирали експонати для сільського музею. З району надійшла команда встановити прізвища односельчан, які не повернулися з фронтів війни з гітлерівцями.

Директором школи тоді працював Сергій Рафаловський. Його не стало у 1996 році.

Він запропонував доповнити список розстріляними євреями, жителями їхнього села. У довоєнний час вони становили майже половину населення Китайгорода. Пропозиція директора школи не знайшла особливого схвалення. Хтось із сільських активістів сказав, що маємо зібрати інформацію про героїв війни. А чим таким відзначилися розстріляні євреї?

Незважаючи на це,  ті, хто розпитував в односельчан про фронтовиків, одночасно запитували прізвища євреїв, яких розстріляли гітлерівці. Рафаловський таки наполіг на своєму.

Коли отримали списки, цифри вразили кожного.

З війни не повернули 89, у селі розстріляли 250

На війні загинуло 89 жителів Китайгорода із 140, які воювали з гітлерівцями, Розстріляних євреїв — 200. І це тільки тих, кого згадали односельці через 20 років після війни. Ще 50 китайгородців, українців за національністю, загарбники розстріляли у селі.

Записи у зошиті робила вчителька англійської мови Ганна Рафаловська, двоюрідна сестра директора.

Понад 50 років аркуші у синій обкладинці пролежали спершу у шухляді письмового столу директора, а потім на книжковій полиці.

Понад п’ятдесят років у шухляді

У музей Голокосту у Вінниці зошит передала Тамара Рафаловська, донька директора школи. У свій час жінка закінчила кораблебудівний інститут у Миколаєві, працювала за спеціальністю у портовому місті Клайпеді, що в Естонії. Коли батька не стало, повернулася в Україну.

Чому зошит у 60-і роки не передали до музею?

— Добре, що не передали, — говорить Тамара Рафаловська. — Сільського музею так і не створили. Діє тільки шкільний. Причина в іншому. Казали, що це не на часі маю на увазі згадки про євреїв. Влада тоді розставляла інші пріоритети. Славили фронтовиків і забували про розстріляних мирних жителів.

Жінка каже, хто зараз згадає хоч кого-небудь з розстріляних мирних жителів їхнього села? Вшановували тих, хто був на війні, інших загиблих поіменно не згадували.

Одного разу пані Тамара приїхала в село до мами і взяла до рук синій зошит. Гортала сторінки, згадувала батька. Подумала: якщо вона не розповість про цих людей, їхні імена кануть в Лету.

— Я вирішила продовжити робити те, що розпочав тато, — розповідає пані Тамара. — Пішла до найстарших жителів села і попросила їх згадати євреїв, яких німці розстріляли. Мороз по спині йшов від тих розповідей.

Жорстокі «розваги» гітлерівців у Китайгороді

Яків Герасимчук згадував епізод, як німецькі солдати знущалися над євреями, влаштовуючи для себе «розваги». Одного разу зігнали їх у центр села і змусили бігати навколо будівлі. Хто опинявся у «хвості», тих били гумовими палицями або нагайками. Знесилених погнали до ставу. Але дивним способом: повзком навколішки. Самі реготали з цього. Загнали у воду. Наказали пірнути. Чия голова з’являлася над водою, той чув крик: «Команди випірнати не було!». За цим слідував постріл. У кого вцілили, того убили, інші захлиналися під водою.

Микола Ковальчук  згадував розповіді своєї матері про те, як євреїв гнали на розстріл. Місце для цього було у Дашеві. Це село понад десять кілометрів від Китайгорода. Малі діти йшли повільно, чим стримували рух колони. Нелюди вигадали , як їх позбутися. Хапали за ніжки, розмахували і голівкою ударяли об камінь.

Жінка розповідає, що записала також декілька епізодів про те, як дехто з її односельців рятував єврейських дітей. Григорій Бабіленко заховав у себе на обійсті єврейського хлопчика Якова. Катерина Білоконь врятувала  єврейку Рузю і трьох її діток. Для цього обрала схованку — яму під  піччю. Марія Войт вихопила з розстрільної колони хлопчика і сховала його у мішок.

Марія Гайдук зуміла уберегти двох єврейських дівчаток- сестричок.

Про всі ці епізоди Тамара Рафаловська розповіла у книзі про історію свого села «Наш Китайгород». Там же надрукувала прізвища євреїв-земляків, розстріляних німцями.

16-річна Марія була дуже скромна і тиха

У зошиті є епізод про розстріл місцевої дівчини українки за національністю.

Ось цей запис: «Куценко Марія Лукашівна, народилася 1928 року в Китайгороді, за національністю українка.

Була дуже скромною і тихою дівчиною.

22 січня 1942 року її розстріляв німець з пістолета.

Було це на складі Камяногірського цукрового заводу. Три кулі пронизали її голову. Їй було вбито по-звірськи у 16 років».

Кому передати список?

Жінка не знала, кому ж передати синій зошит. Допоміг випадок. Одного разу вона зайшла у бібліотеку при музеї Голокосту до знайомої бібліотекарки Наталії Радер. На той час пані Рафаловська працювала у бібліотеці педагогічного університету. До розмови долучився директор музею Леонід Трахтенберг.

— Коли пані Тамара розповіла про зошит, спершу не надав розповіді особливого значення, — згадує Леонід Трахтенберг. — У музеї є «Книга памяті», а також «Книга скорботи», де вписані, зокрема, імена жертв Голокосту. Цінність зошита зрозумів тоді, коли взяв його до рук і спів ставив записи з тими, що є у «Книзі пам’яті». Там тільки одне прізвище розстріляних євреїв з Китайгорода. Одне прізвище, але четверо людей. Сім’ю розстріляли. А в зошиті 200 розстріляних.  

Під час Міжнародної конференції з ушанування пам’яті жертв Голокосту до Вінниці навідалися поважні гості з різних країн. Вони також оглянули музей.

Режисер з Ізраїлю, який знімає фільми про Голокост, побачивши експонат, одразу сказав: «Цей зошит має бути у «Яд Вашемі», таким записам нема ціни!»

«Цей зошит буде зберігатися у музеї у Вінниці, — відповів Леонід Трахтенберг. — Тут проживає дочка тієї людини, яка зібрала і зберегла ці записи, ці прізвища».

Знищили майже 200 тисяч євреїв

За архівними документами, на Вінниччині у роки гітлерівської окупації було знищено майже 200 тисяч людей єврейської національності. Серед них — приблизно 55 тисяч депортованих бесарабських і руминських євреїв.

У Вінниці найбільше імен загиблих встановив військовий пенсіонер Борис Фельдман. Він записав 30 тисяч полеглих від рук гітлерівців і передав їхні прізвища у національний Меморіал пам’яті Голокосту і Героїзму «Яд Вашем».

 Під час перебування у Єрусалимі йому вручили пам’ятний знак за вшанування пам’яті загиблих євреїв. Бориса Фельдмана не стало у 2005 році.

— Кожну четверту неділю місяця він збирав у гот елі «Поділля» рідних загиблих і вони разом заповнювали Листи свідчень, такий документ вимагають у «Яд Вашемі» для підтвердження імен, — розповідає Леонід Трахтенберг. — Як працював Фельдман? Брав телефонний довідник, знаходив єврейські прізвища і телефонував. Дізнавався інформацію. Після того оформляв Листки свідчень. За власні кошти відправляв їх в Ізраїль, за свої кревні роздруковував списик на ксероксі. Ця людина, як і Сергій Рафаловський заслуговують на людську пам'ять.

Читайте також:

Охочих керувати Вінницею у 2000 році було 39. Переміг той, за кого агітував Гонгадзе

Соломонове рішення міськради. 30 років тому у Вінниці уперше підняли синьо-жовтий прапор

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.