«Що нам робити з Санею? Не може оформити інвалідність». Продовження історії бійця-безхатька

Дрига залишився без заробітку: за поранення не заплатили, не пройшов комісію, бо у госпіталях карантин, через це не може оформити групу інвалідності

Уже рік минув, як Олександра Дригу забрали від «бомжів» на Бригантині у Вінниці. Допомогли добратися до села на Черкащину. Це Худоліївка Чигиринського району Там колись проживали бабуся й дідусь. До них у дитинстві він приїздив на канікули з Черкас. Місцеві пам’ятають його.

На жаль, батьки померли передчасно.

До мобілізації в АТО Олександр працював у Черкасах на одному з найбільших підприємств міста — об’єднанні «Азот». Служити потрапив у Нацгвардію. Після закінчення терміну мобілізації підписав контракт з 30-ю, а потім 72-ю бригадою. Ось що з ним сталося далі.

Здавалося, знесло половину голови

У зоні АТО Дрига опинився у 2016-му. Пройшов Мирне, Троїцьке, Гранітне, воював на Світлодарській дузі. Там його поранило і контузило. Посікло правий бік. Втратив слух на одне вухо. Він згадував, що обличчя настільки заніміло, здалося, знесло половину голови.

Каже, навіть запитував хлопців, що з головою, бо не відчуває її.  

Лікувався у Києві у шпиталі. Одного дня до них приїхав Порошенко, тоді він ще був президентом. Заходив у їхню палату. Помічники запитали, хто з них Дрига. Порошенко підійшов до ліжка Олександра і вручив медаль «Захисник Вітчизни».

Потім його направили на лікування до Вінниці у Військово-медичний клінічний центр, що на Коріатовичів. 

У Вінниці у нього вкрали документи і Дрига став бомжувати, ночував  у наметі на Бригантині.

Одного вечора на вулиці він попросив у незнайомого чоловіка грошей. Сказав, хоче купити білет, щоб добратися додому. Та зустріч стала для нього рятівною. Незнайомим виявився небайдужий  чоловік Вадим Павлов  У той момент він вийшов з Петроцентру. Саме там відбулася їхня зустріч.

Павлов розпитав, що сталося, чому просить грошей, хто він і звідки. Почуту у відповідь інформацію перевірив в інтернеті. Все, що говорив незнайомий, співпало.

Далі вони продовжили розмову у кафе. Манери поведінки Сані, так назвав себе чоловік, не видавали в ньому бомжа.

Вадим згадує, що вразила одна деталь. Під час їхньої розмови підійшла жінка. Теж попросила грошей. Дрига машинально запустив руку в кишеню і дістав останні мідяки, мовчки передав їх жінці.

Саме Павлов, разом з волонтером Ярославом Пашкевичем, а також з колишнім АТОвцем, а нині психологом Володимиром Скосогоренком, допомогли Сані добратися на Черкащину.

Перед тим поселили в готелі, повезли в лікарню, знайшли контакти сільського голови у селі, куди мав добратися Дрига. Підвезли на автовокзал. Потиснули руку з побажанням щасливої дороги.  

Рік минув відтоді. Що змінилося за цей час у житті Сані?

Не в кожної хазяйки так чисто, як у нього

За номером телефону, з яким торік розмовляли з Дригою, почути його голос не вдалося. «Абонент поза зоною досяжності», — постійно звучало у слухавці.

Зате відповів на дзвінок Роман Златковський. Торік він був сільським головою Худоліївки, куди Саня поїхав з Вінниці. Голова знайшов у селі хату, де поселився Дрига.

— У нас вже інший голова, — сказав Златковський. — Я  здав пост. Маю іншу роботу. Більше часу у Черкасах. З Дригою бачимося інколи. Він, як і раніше, в селі. Перебрався в інший будинок. Живе в хаті свого далекого родича.

Співрозмовник підказав номер телефону дружини родича. Жінку звати Людмила, її чоловіка — Анатолій.

— Батько Саші і мій чоловік, Анатолій, — двоюрідні брати, — каже пані Людмила. — Тата у Саші давно нема. Він так само, як і мама, помер передчасно. Ми, хоч і далекі родичі, але все одно рідня. Забрали Сашу з тієї хати, де він жив, бо у нас кращі умови. До того будинку, де він спочатку поселився, я боялася підходити, колись там дівчину убили, у мене страх від того дотепер.

Жінка уточнила, що у них є будинок, в якому ніхто не проживає. Він за три хати від їхнього помешкання. У її вимові відчувається черкаський діалект. Говорить щиро, не виставляючи те, що зробили гарну справу.

— Якось зустріла Сашу на вулиці, — продовжує пані Людмила. — Акуратний, одяг чистий, випраний. Думаю, як же йому так вдається справлятися в тих умовах. Без пральної машини, без холодильника. Поговорили. Прийшла додому і кажу чоловікові: «Забери його звідти, у нас же хата пуста, нехай живе, нехай не мучиться у тих хрущобах. Тут близько. Готую нам їсти і йому занесу. Ви знаєте, не в кожної хазяйки така чистота в домі, як у Саші. Скрізь підметено, вимито, випраний одяг розкладений по поличках. Якби не знала, що це він робить, думала б, що це справа жіночих рук. Але з цим у нього поки що не склалося».

«Ми вашій Вінниці чотири тисячі штрафів сплатили»

— Якби ж не ця гадюча горілка, я б сказала, що Саша — золотий чоловік, — продовжує пані Людмила. — Після повернення він працював на старому місті на «Азоті». Давній товариш взяв до себе. Недавно Сашу скоротили. Залишився без роботи.

При згадці про Вінницю пані Людмила підвищила голос: «Ми вашій Вінниці чотири тисяч сплатили! Уявляєте, які це гроші для нього!»

Жінка каже, що у Дриги на банківській карточці було 18 тисяч гривень. Про це він дізнався, коли поновив паспорт і банківську карточку. Але її одразу заблокували. Разом з ним жінка поїхала в район, у банку пояснили, що зроблено це за рішенням суду виконавчою службою. Там підняли документи і пояснили, що у Вінниці Дригу оштрафували на чотири тисячі гривень. Штраф не сплачений, тому не може зняти гроші.

— Вони зачитували, за що саме, — продовжує жінка. — Щось там було за порушення громадського порядку. Я думала про інше: як розблокувати картку. Заледве умовила, аби це зробили. Кажу, що ми заплатимо з цих грошей ті штрафи, тільки ж дайте можливість. Так і зробили. Отоді я вже взяла цього Сашу в оборот! Так відчитала його! Чотири тисячі віддати нізащо, ні про що!

Компенсацію за поранення не отримав

Найскладніше було поновити документи. Скільки разів довелося виїздити то в Чигирин, це їхній райцентр, то в Черкаси. Жінка каже, що найбільш байдужими виявилися ті, хто мав би сам у всьому допомагати атовцям. Мова йде про працівників військкомату.

— Шість разів, а може й більше, їздили до військкомату, — розповідає пані Людмила. — То вони зайняті, то нема спеціаліста, то ще якась причина. Аж поки не викричалася на начальника, поки не сказала, що викличу до них журналістів з газет, телебачення, доти діла не було. І то відновили тільки військовий квиток.

Посвідчення УБД  можна отримати тільки через СБУ. Так пояснили у військкоматі. Довелося ще й з цією організацією мати справу, надавати пояснення про місце поранення, як і коли це сталося.

Документ УБД видали у Києві у Нацгвардії. Бо після мобілізації потрапив саме в Нацгвардію, це було його перше місце служби в АТО.

«Пий сироватку!»

Пані Людмила тим часом задумується, як полікувати Дригу від «гадючої горілки».

Саша чоловік піддатливий. У нього добре серце. Співрозмовниця каже, він навіть під час запоїв ходить одягнений «як якийсь начальник». Одного разу вона згадала старий народний метод, як віднадити людину від горілки. Дуже простий. Чула від людей, що може допомогти сироватка.

— Принесла якось йому трилітрову банку сироватки, — каже жінка. — Розповіла, для чого все це. Вислухав. Запитую, чи зрозумів. Киває головою на знак згоди. Тоді пий!

Пити треба доти, доки не почнеться блювота. Запитую пані Людмилу, чи допомогло. У відповідь чую: «Не знаю, але точно скажу, що після того деякий час наш Саша відвертався від алкоголю. А потім все знову повернулося».

— Що нам робити з ним? Шкода дивитися, як чоловік пропадає. — Могли б махнути на все це рукою. Він що, мала дитина? Не можемо так зробити. Бачу в ньому нормальну людину з добрим серцем. Коли не п’є, зрозуміло. Як допомогти, щоб був таким завжди, на жаль, не знаємо.

Ні грошей, ні групи інвалідності

Олександрові Дризі ще мають виплатити компенсацію за поранення. Для цього йому треба пройти обстеження у військовому шпиталі. Отримати висновок військово-лікарської комісії. У військкоматі пояснили, що сам має шукати військовий лікувальний заклад. Пройти там військово-лікарську комісію, потім документи надати у військкомат. І вже тоді далі оформляти інші документи на виплату компенсації і встановлення групи інвалідності.

При цьому уточнили, в який би шпиталь він не подався — скрізь нині черги. Він сам у цьому пересвідчився. Подзвонив у Черкасах, а там відповіли, що з радістю прийняли б, але не можуть — карантин. Вибачилися. Порадили чекати.

— За що ж йому жити? — запитує пані Людмила.

Спочатку її захистив, а тоді познайомилися

У Дриги тепер інший номер телефону. І телефон інший. Той, що був раніше, вкрали. Так пояснила пані Людмила. На моє прохання, підказала, як дзвонити Сані.

Коли набрав його, абонент розмовляв. Довелося зачекати.

— Та це я з дівчиною з Черкас говорив, — каже Саня. — Давно знаю її. Ще коли служив, приїжджав додому, тоді й познайомилися. Як саме? Було діло. Треба було захистити від круте ликів, які липли до неї. Випили — і почали приставати. Я думав минути їх, щоб не мати пригод на свою голову. Бо знаю, що такі ситуації кінчаються у поліції. Я ж військовий, у відпустці. Потім пояснюй у частині, що не ти винен. Але пацани нагліли все більше. Вони й не думали відставати від дівчини. Ну, я й допоміг їм це зробити. Після того познайомилися. Вона працює за двох, бо брат сидить дома без роботи. Так само, як і я зараз. Про якісь плани говорити не доводиться.

У Вінниці «менти» поступили підло

Запитую Дригу, як згадує Вінницю. Каже, «менти» дуже підло поступили з ним. Стверджує, що не те, що не підписував, а навіть не бачив і не знав, що на нього складали протоколи. В результаті змушений був заплатити чотири тисячі гривень штрафу.

— За що? У виконавчій службі пояснили, що протоколи складені за порушення правил куріння у невстановлених місцях, — каже Саня. — Де це я таке робив? Хіба на Бригантині, на березі річки.

З поліцейськими у них були контакти. Каже, одного разу прийшли до їхнього намету на Бригантині, він бомжував зі ще одним чоловіком, і заставили йти з ними. Привели в одне місце і сказали, що треба переносити зрізані дерева. Обіцяли заплатити. Ми весь день робили. Ніхто й копійки не дав.

Іншого разу знов привели на роботу у відділення, що недалеко від автовокзалу. Сказали, маємо почистити від фарби решітки на вікнах і рами. Так само весь день працювали. Правда, тоді заплатили. Шофер виніс 80 гривень. Він просив їх замість грошей знайти документи, але...

Обікрали на вокзалі

Пригода з Дригою сталася у Вінниці у перший день його приїзду до міста. Точніше, приїхав він вночі.

— До ранку вирішив перечекати на вокзалі, — каже він. — На восьму годину мав бути у Військово-медичному центрі на Коріатовичів. Зі мною був рюкзак. Прив’язав його до ноги, щоб не вкрали. Заснув. Було це у приміщенні вокзалу. Я ж не один там сидів. Прокинувся, а рюкзака нема. Пішов заявити у поліцію. На мене подивилися і сказали йти звідти. Кажу, мене обікрали. Відповіли: «Будемо шукати».

Щоб заробити грошей, став читати оголошення. Треба було робітників на цегельний завод. Пішов туди попрацював, а з грішми сказали чекати. Дали трохи продуктів. Покинув. Потім якийсь чоловік шукав людей доглядати свиней. Десь за Вінницею утримує їх у мами на обійсті.

А тоді побачив на березі річки намет, підійшов і знайшов такого, як сам.

«У мене запої кратковрємєнні»

Не міг не запитати про запої. Саня відповів на це без роздумів: «Та вони в мене кратковрємєнні, буває, находить щось таке…» — «Що саме?» — запитую — «Та починаєш згадувати, що там було на Донбасі, то зразу хочеться випити зо п’ять стаканів. Після того дзвоню до Кузі, це чоловік, з яким служили і тоді вже до сліз…».

Кузя проживає у Білій Церкві. Саня каже, що той агітує його знов вертатися на службу.

— Хто мене візьме? — говорить Дрига. — У мене весь правий бік посічений осколками. М’язи на нозі перебиті. Мені б інвалідність оформити.

На день Незалежності атовцям давали преміальні. Саня про це дізнався пізно. Тому нічого не отримав. Кажу, щоб запитав зараз про це.

— Та вже минуло багато часу відтоді, — так мені відповів один чоловік.

Не практичний у житті мій співрозмовник. Говорить сором’язливо. Не вміє бути п ереконливим. Згадує, як під час роботи на "Азоті", відпрошувався у начальника, щоб лягти в госпіталь і пройти комісію. Той не відпустив. Дрига попросив свого товариша, щоб переговорив з начальником. "У мене нема ким його замінити", - така була відповідь. Якби тодівирішив це питання, то вже мав би довідку. Олександру уже 40. Навіть у телефонній розмові відчувається, що не вміє чоловік за себе постояти. Шкода його.

Порадив йому знайти організацію АТОвців у Черкасах. Може, там допоможуть з його проблемами.

Читайте також:

Що подарував засновник «пироговки» дружині генерала Брусилова? 43 історії про медиків Вінниці 

«Я буду калиту кусати!» — «А я по зубах кресати». Як у селі Павла Зіброва його друзі Андрія святкують

Фото поваленого пам’ятника Леніну у Вінниці показували в Аргентині. Згадаймо, як це було

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.