«Я буду калиту кусати!» —«А я по зубах кресати». Як у селі Павла Зіброва його друзі Андрія святкують

Внук Михальченків Володя як не старався, а до калити так і не добрався

—На Андрія йдемо до бабусі Ліди калиту кусати, — так кажуть внуки і внучки Лідії Михальченко. Їх у неї четверо — двоє хлопчиків і стільки ж дівчаток.

Це їхня бабуся запровадила таку традицію — збиратися всім разом на Андрія і таке свято влаштовувати, щоб хата ходором ходила від веселощів. Уже зо п’ять років так святкують. Діти пані Лідії і її чоловіка Миколи Івановича проживають у тому ж с елі, що і батьки — Червоне Немирівського району. У них дві доньки — старша Наталія, молодша Тетяна. Два зяті — Олександр і Олег. Четверо внуків: у Наталії й Олександра двоє дівчаток, у Тетяни й Олега двоє хлопчиків.

Танець з коцюбою і рогачами

Коляду традиційно випікає молодша донька Тетяна. Вона вчителює у місцевій школі, закінчила педагогічний університет імені Коцюбинського. Микола Іванович прилаштовує калиту до лутки у міжкімнатних дверях. Потім тільки регулює висоту: для дітей опускає нижче, для дорослих вище.

—Ми робимо свято таким, яким пам’ятаю його зі свого дитинства, — каже Лідія Іванівна. — Ніби зараз бачу бабусю. Вона танцює зайонса, так у нас називають танець з коцюбою і рогачами у руках. Так ось, бабуся переставляє ногу через коцюбу, як махне тією підтячкою!.. Ми всі сміємося, і вона усміхнулася. Хто має кусати калиту, сміятися не повинен. Якщо не стримає сміх, дістане ганчіркою по зубах.

Так ось, бабуся усміхнулася, а дід стоїть з ганчіркою. Я мала захвилювалася. Думаю, невже й справді зараз дасть бабусі по зубах? Чекаю, що ж то буде. Аж лячно якось. А він так легенько тією ганчіркою провів коло обличчя, по-моєму, навіть не торкнувся бабусі. Он як все пам’ятається з дитинства! Так само, як і слова, які тоді говорили.

Діалог між панами Калитовським і Коцюбовським

—Я приїхав калиту кусати!

—А я буду по зубах кресати!

—А я вкушу!

—А я вкрешу!

Це такий діалог між паном Калитовським і паном Коцюбовським. «Ці слова у нас повторюють всі і дорослі, й діти.

Знають їх навіть два наймолодші внуки, Олексій, якому вісім років, і молодший Володя, йому 26 грудня буде шість рочків, — каже Лідія Іванівна. — Як я колись запам’ятала все це змалечку, так і вони, може, з часом своїм дітям розкажуть, як калиту треба святкувати. Ми і зайонса танцюємо. Коли хтось з коцюбою і рогачами, всі інші приспівують, прплескують в долоні. Має ж бути в родині якась традиція. У нас вона ось така ».

Вареники з сюрпризом

Якщо справа доньки  Тетяни готувати калиту, то її матуся обов’язково варить вареники. З різною начинкою — капустою, картоплею, капустою з грибами, сиром. Крім вареників, на стіл подає гриби. Це у них «коронна» страва.

Як тільки у лісі з’явиться ряст, Микола Іванович уже заглядає під кущі і дерева. За словами співрозмовниці, її чоловік такий затятий грибник, що іншого такого не знає у селі. Ще подає на стіл на Андрія запечену рибу.

Традиційно пані Лідія готує страву, яку називає рулька. Пояснює, що це свиняча ніжка. Спершу її варить. Потім приправляє різними спеціям і запікає. «Язика можна проковтнути — настільки смачно!». Деякі з вареників у господині із сюрпризом. Кладе всередину щось незвичне для начинки. Наприклад, трохи сирого рису, чи квасолину, теж тверду.

Кому такий вареник попадеться, той має підійти до столу і дістати завдання. Воно записане на маленькому папірці, який лежить у скрученому вигляді. Цей момент сімейного свята викликає чи не найбільше сміху.

Цього разу зятеві Олегу випало надто почесне завдання — зробити масаж тещі. Ото вже чоловік старався! Аж на обличчі зашарівся. Воно й не дивно, скільки пар очей дивилися, чи вправно все робить…

Завдання традиційно вигадує внучка Дарія. У нинішньому році на її адресу випало чи не найбільше вітань. Дівчина захистила диплом бакалавра у Вінницькому аграрному університеті. І хлопця зустріла. Разом закінчували навчання, разом отримували дипломи. У родині сподіваються, можливо, й далі підуть разом дорогою життя.

Мамо, нащо тобі все це?

Інколи донечки Лідії Іванівни запитують її: «Мамо, для чого тобі вся ця заморока?».

—Я ж здичавію, якщо сидітиму, склавши руки, — каже жінка. — Все життя працювала з людьми, тому не можу без людей, без спілкування. На самодіяльність ходжу. Разом з донькою співаємо у місцевому ансамблі. Люблю, коли гості на поріг. Можу, наприклад, листоношу запросити на вареники. У мене завжди у холодильники є щось напохваті. Вареники з морозилки кинула на окріп — і через декілька хвилин страва парує на столі.

Нинішньої осені у неї були незвичайні гості. Святі отці з Одеси їхали у Лядівський скельний монастир. Віз їх своїм бусом знайомий Михальченків. Перед виїздом у дорогу запитав пані Лідію, чи вона не проти, якщо у них зупиняться на перепочинок. Жінка без роздумів відповіла, що чекає. Тим більше, що такої делегації, їхало шестеро святих отців, у неї вдома ще не було. Їхнє село на трасі. Нікуди звертати не треба. Тому й попросив знайомий зустріти. Були дні посту. Для батюшок приготувала пісні страви. Дякували, вихваляли хазяйку. Трохи відпочили.

—На прощання дружно у шість голосів  заспівали  «Многая лєта», — говорить пані Лідія. — Здавалося, на все село було чути!

Може, Зібров прочитає, як його чекають

Михальченки все не дочекається, коли так само можна буде почути у своїй оселі ще один дзвінкий голос — їхнього земляка Павла Зіброва.  

«Мама Павла Анна Кириліввна і моя мама возили нас з Павлом у Київ, — розповідає пані Лідія. — Пашу на вокал, на прослуховування, а мене в художню студію на малювання. Анна Кирилівна викладала російську мову, була в мене класним керівником. Дуже гарно ставилася до нас усіх. Це вона наполягла, щоб мама показала моє вміння столичним митцям».

 —Раніше, коли Павло приїжджав з концертами у Вінницю, то всі його виступи закінчувалися у нашому Червоному,  — згадує Лідія Іванівна. — Все село збиралося і до ранку співали разом з ним. Досхочу насолоджувалися балачками. Раділи з того, що маємо такий талант. Старший брат Павла Володя теж дуже талановитий. Хлопці народилися талановитими.

Нині у селі вже нікого не залишилося з їхньої рідні. Двоюрідна сестра Людмила живе в Немирові. Маму Павло забрав до себе. Вона там похована. На сільському цвинтарі у Червоному могила бабусі Павла, маминої мами. А хата їхня стоїть. Чекає, коли хлопці навідаються.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.