Що можна було купити у повоєнній Вінниці? Дізналися зі спогадів Ніла Краса

Ви не повірите, але таким був головний вхід до Центрального ринку у Вінниці / Світлина з facebook-спільноти «Старі фото Вінниці»

• При плановій економіці в тодішньому СРСР, вінничани часто стикалися з дефіцитом.
• Він відчувався у всьому — одяг, взуття, меблі, посуд, свіжі овочі та фрукти тощо.
• Утім завжди можна було придбати спирт, а хліб люди з довколишніх сіл закуповували мішками.
• Що ще цікавого можна було придбати у післявоєнній Вінниці?

Про життя повоєнної Вінниці, розповідає у мемуарах «Моя Вінниця» Ніл Крас — під таким псевдонімом писав Соломон Вайнштейн, вінницький лікар, що мігрував до Німеччини. Вибрали з його мемуарів найцікавіше про вінницьку торгівлю за роки перших трьох післявоєнних п’ятирічок.

Газованка та хліб

У роки перших трьох п’ятирічок Ніл Крас був ще школярем. Розповів, що кишенькових грошей не мав. Зрідка отримував по кілька копійок, за які можна було придбати склянку газованої води.

У ті роки газованку продавали так, як сьогодні продають вінницьке мохіто та квас: з теліжок, які розташовані у різних місцях по вінницьких вулицях. Ціни були такими: без сиропу — одна копійка; з сиропом — три; з подвійним сиропом — п’ять копійок.

Та й виробництво «газованки» відбувалося просто на місці, згадує Ніл Крас.

«Теліжку підключали до водопроводу. Усередині візка знаходилася велика місткість для води, обкладена льодом. І також був металевий балон з вуглекислим газом, завдяки якому і робили газовану воду, — пише автор мемуарів. — На поверхні візка високі циліндри з сиропом. Дізнатися, якою була вода на смак і на градус — можна було хіба від інших покупців. Я ж жертвував копійку спочатку на звичайну воду. І якщо від холоду зводило зуби, а губи щипала вуглекислота, то розщедрювався ще на копійки, щоб купити воду з сиропом».

Сироп нерідко був розбавленим, а пізніше, як пише Ніл Крас, у місті з’явилися автомати з газованою водою. Проте проблема з «фальсифікованим сиропом» не вирішилася. Нерідко ці автомати просто «з’їдали» копійки, не видаючи нічого. Це було результатом махінацій механіків, що обслуговували ці механізми.

Хліб, розповідає Ніл Крас, після війни видавали за талонами. Але далі цей продукт стало отримати простіше:

«Тривале очікування привезення хліба та довгі черги відносно швидко змінилися можливістю купити хліб у кількості «скільки забажаєш» і навіть вибрати той чи інший сорт хліба», — пише автор мемуарів.

Його ціна була невеликою. При чому наш заповзятливий народ, порахувавши його вартість, часто заготовлював хліб на корм для худоби. Мовляв, корми дорожчі, та ще в дефіциті. Тому через ці причини часто люди з сіл приїжджали до Вінниці та закуповували хліб мішками.

Спирт всьому голова

Ніл Крас пише, що спирт у післявоєнній Вінниці був своєрідною валютою. А за якістю він був кращий за горілку, що тоді продавалася.

«У магазинах спирт не продавали. Але завдяки численним спиртзаводам у області та місті спирт завжди можна було купити у «необхідних людей». Існувало багато рецептів, що з тим спиртом потім робили, щоб отримати гарний міцний напій», — пише Ніл Крас.

Сам автор ділиться кількома рецептами «коньяків».

«Змішував спирт у рівних кількостях із виноградним соком. Або з вином «Букет Молдови», настояним на травах», — пише автор мемуарів. — Ще готували різноманітні лікери: спирт, цукровий сироп, пару крапель фруктової або рослинної есенції. Довести до кипіння. Охолодити. Розлити. Нічим не гірше від заводських лікерів».

Дефіцит відчувався у всьому

А от промтоварів завжди було мало, як і грошей у населення. Дефіцит відчувався майже у всьому: одяг, взуття, постільна білизна, меблі, кухонний посуд та багато іншого.

«Виручали комісійні магазини, товкучка (барахолка), останні лави на базарах (там продавалося не їстівне), — пише автор мемуарів. — Комісійний магазин був у Вінниці один з досить невеликою торговою площею. Сюди нерідко ходили, щоб просто подивитись на незвичайні одежки, взуття, радіоприймачі та магнітофони. Було відомо, що ціни там «кусаються». Завідував магазином багато років Побірський».

На барахолці ж продавалося виключно поношене, вживане та користоване.

«Якщо щось «викидали», то відразу вишикувалася довжелезна черга. А прямо до прилавка, розчищаючи собі дорогу милицями та матом, прямували інваліди війни. Вони мали право на позачергове обслуговування. І це право користувалися. Купували все, що можна було відразу біля магазину перепродати з націнкою», — пише Ніл Крас.

Про порядки продажу

У магазинах, пише автор мемуарів, усі товари перебували на недосяжних для покупців місцях. На полицях, розташованих за прилавком. 

«Між прилавком та полицями походжав продавець, який задовольняв прохання покупців показати той чи інший товар. Ну, як зараз у дорогих ювелірних магазинах. Знову ж таки — міра вимушена: крадіжка процвітала. Та й просто не знали в СРСР у ті роки іншого методу торгівлі», — пише Ніл Крас.

Попри те, що все було в дефіциті, вінничани мали змогу купити гарне взуття, одяг, пристойні електротовари чи поповнити запаси їжі на свята. Для цього користувалися загальновідомим правилом — більше шансів купити дефіцитне можна було в останні дні місяця або кварталу.

«Причина такого дивного очікування була найпростішою. Всі підприємства торгівлі мали плани продажу, що виражалися, перш за все, у грошових сумах (товарообіг). Як неодноразово говорилося, товарів хронічно бракувало. Місячні, квартальні премії працівників торгівлі постійно перебували у небезпеці, — пише Ніл Крас. — Тому тим магазинам, які вже виконали місячний (квартальний) план, в останні дні нічого з дефіцитного не «підкидали». Тим же, хто наторгував замало, допомагали. Якщо ж торговий працівник просто не справлявся зі справами, його тихо знімали та влаштовували на менш складне та менш «хлібне» місце».

Читайте також:

Про перукарів, артистів та відставних військових — життя повоєнної Вінниці описав у спогадах Ніл Крас

З чого складалася повоєнна Вінниця? Мікрорайони міста описав у спогадах Нил Крас

Три вінницьких заводи, які залишились тільки на фото — ДПЗ, «лампочка», Хімпром

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.