Розповідь розвідника. Кримчанин Іса Акаєв про звірства рашистів, участь в боях та звільнені села

Фото учасників батальйону «Крим» з фб-сторінки Іси Акаєва

• Іса Акаєв у 2014 році залишив окупований півострів та вирушив на Донбас, захищати Україну в складі добровольчого батальйону «Крим».
• Після участі у бойових діях він разом із сім'єю — дружиною та дев’ятьма дітьми — облаштувався у Вінницькій області. Зажив мирним життям.
• Проте повномасштабний напад росії знову змусив Ісу Акаєва взятися за зброю і піти на «нуль». 
• Чоловік кілька тижнів провів у боях на Житомирській трасі та був одним із перших, хто входив у розташовані вздовж неї села, що пережили окупацію.

Кримчанин-мусульманин про розвідку, жахіття Мотижина та місяць Рамадан, який несе перемогу. Подаємо скорочену версію інтерв’ю, яке взяли в Іси Акаєва та опублікували на НВ.

«Знали про початок війни за кілька днів»

— Як ви зустріли перший день війни?

— Ми задовго до початку припускали, що почнеться війна. Десь за пару-трійку місяців уже відбувалось бойове узгодження: виїжджали на стрільби, виходили до лісу.

А потім керівництво Головного управління розвідки (ГУР), безпосередньо та людина, яка нами курирувала, сказала: треба терміново приїхати до Києва. І пояснив: незабаром розпочнеться вторгнення. Це було буквально за кілька днів до початку війни.

У Києві я зустрівся з нашим куратором, і він запропонував терміново хлопців збирати — мовляв, сьогодні вночі все почнеться. Ми зібралися. Видзвонили решту. Але це почалося не вночі, а десь під ранок.

— О 5.00 були ракетні удари.

— Так. Нам зателефонували, сказали, щоби ми під'їхали до одного з мостів — там могла пройти танкова колона. Ми розібрали автомати, потім нам дали ручні протитанкові гранатомети, кулемети. Але перші два-три дні все відбувалося далеко від нас.

Тому нас перекинули у район Макарова (на захід від Києва по Житомирській трасі), на той бік. І ми готувалися зустрічати їх у дорозі. Коротше, решту часу ми практично пробули в цьому районі.

— Яка вам ніч запам’яталася?

— Остання перед війною, коли ми не знали, буде чи не буде. Але щойно почалися вибухи, ми всі зрозуміли. Можливо трохи цинічно це звучить, але ми тоді заспокоїлися та усвідомили, що все нормально, треба працювати.

У батальйоні є і військові, і цивільні люди

— Скільки вас було до війни у батальйоні «Крим»?

— На початку група була невелика — людей 15. Зараз нас десь близько 40. Слава Богу, нас не меншає, а тільки більше.

— А хто ці люди, чим займалися до війни?

— Всі різні. Є серед нас і вчителі, і механізатори, будівельники, економісти. Якщо говорити про військових, то серед нас один комісований по здоров’ю офіцер, який побував у АТО — його тяжко поранило, він поновився, але його в регулярні частини не беруть. А другий, колишній військовий, за віком у ЗСУ вже не підходить.

Решта — цивільних спеціальностей. Серед нас кавказьких хлопців вистачає. У нас чеченці є, кабардинці. І, звісно, українці.

— Вашим завданням були якісь точкові удари, робота, як у диверсійно-розвідувальної групи (ДРГ)?

— Так. В основному ми займалися розвідкою, наведенням артилерії, авіації по колонах супротивника та місцях скупчення. І наносили такі невеликі точкові удари, тому що в нас і сил не було, щоб можна було жорстко по них вдарити.

Наприклад, десь відбилися 1−2 танки чи БМП, чи якась машина, — ми й нападали на них. Вся робота переважно йшла вночі. А вдень ми відсипались.

Про окупацію на Київщині

— Як ви заходили до Мотижина (село на захід від Києва)?

— Після роботи артилерії до населеного пункту заходили розвідники та зачищали його. Разом із розвідниками пішли й ми, — трьома невеликими колонами увійшли до села близько другої години ночі. Окупанти вже побігли, відступили без бою.

Багато місцевих стали виходити з будинків, зустрічати нас. Вони плакали, раділи, дякували. Ми вибачалися, що так довго не могли їх звільнити.

— Там виявили масові поховання.

— Так. Наші хлопці у розвідці виявили: йшли лісосмугою, перевіряли — чи залишився хтось із росіян? І один із бійців помітив, що з землі стирчить кисть. Підійшов, почав ногою розгрібати та побачив тіло. І потім почали потихеньку розкопувати, виявили трупи людей. Багато людей були зі зв’язаними руками.

— Скільки Мотижин був під окупацією?

— Рівно місяць. Окупанти їздили вулицями села, просто стріляли по хатах. Припустимо, десь щось трапилося — танк підірвали чи когось убили, російські солдати заходили до будь-якої оселі, витягували людину і розстрілювали.

Окупанти просто знущалися. Вони українців за людей не сприймають. Ті, у кого могли взяти майно, тих грабували. Допустимо, там була сім'я сільського голови — жінка з чоловіком із дітьми [сім'я Сухенко, членів якої — Ольгу, її чоловіка Ігоря та сина Олександра — окупанти вбили]. Вони намагалися взяти з них гроші, закатували до смерті. Вони страшною смертю померли.

Між путіним і росіянами — кругова порука

— Зараз місяць Рамадан розпочався, а ви — релігійна людина. І для вас важливо дотримуватися посту. Але йде війна.

— Знаєте, мусульмани найбільші перемоги свої в історії здобули саме у місяць Рамадан. У місяць Рамадан, коли людина постить, вона менше грішить. Я не скажу, що вона абсолютно стає такою чистою та праведною. Але, принаймні, багато речей вона залишає. І ось ця чесність до Всевишнього та праведність, піст допомагають перемогти ворога.

Бо чим більше гріхів чинить твій ворог, і що менше їх чиниш ти, то більше Господь відкриває тобі можливостей перемогти. Сьогоднішня війна — це не війна між одним народом та іншим, а війна між класичним добром та класичним злом.

Адже путін не з Марса з’явився. Його народ народив, виховав, дав владу та вседозволеність. Народ виконує будь-які його забаганки. А він робить те, чого вони хочуть. Кругова порука.

Раніше, нагадаємо, ми склали перелік перевірених оголошень про воєнні потреби Вінниці.

Читайте також:

«Не я сина привела у волонтерство, а він мене». Про 15-річного хлопця, що не сидить без діла

Пава з Мастер Шефа: «У Вінниці добре, спокійно. Але я так хочу додому»

Все, що я можу сказати російською — идите на**й». Вінничанка Влада Седан звернулася до росіян

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.