«Одне влучання і все — мами й тата нема». Хлопець написав книгу, як «шахед» вбив рідних людей

• Його батьки загинули у будинку, який зруйнував «шахед», він один вижив.
• Книгу про трагедію своєї сім’ї «Незламний. Історія, що заряджає на життя» написав Віталій Остапенко.
• Він веде блог у соціальних мережах, де ділиться роздумами, як триматися у найважчі хвилини.
• Що спонукає його не здаватися після пережитого горя й отриманих травм?

— Одне влучання і все: мами й тата нема, хата в руїнах, а я — живий. І я говорю за себе, за них, за всіх. Це не вигадана історія. Це реальність. Я вижив для того, щоб написати про це. Ця книга не про жалі. Вона про біль і пекло, через яке пройшов я. Також вона про надію і Перемогу, про трансформацію людини.

Наведені вище слова — сказані Віталієм Остапенком. Журналісту «20 хвилин» приємно було спілкуватися з ним. Хлопець вразив жагою до життя. Неспроста назвав книгу «Незламний. Історія, що заряджає на життя».

Після отриманих травм він піднявся з інвалідного візка і заново навчився ходити. Праву руку не вдалося відновити повністю, тому довелося навчитися писати лівою. Він справді незламний!

Важливо ще одне: Віталій мотивує інших. Переконує, щоб не опускали руки навіть у складних ситуаціях.

— Я втратив все — маму, тата, будинок, але не зламався, — каже Остапенко.

Чому він так піклується про інших, хто опинився у складній ситуації? Чим ділиться з ними? З якими проблемами стикається?

Набирає текст лівою, бо права не працює

Його книга читається легко. «Щоб так написати, треба мати талант», — кажу співрозмовнику. Запитую, чи раніше писав щось. Він говорить, що у нього є один-єдиний вірш. Поетичні рядки з’явилися у відповідь на трагедію, яка вразила не тільки його одного.

— Пригадуєте ситуацію, коли люди зібралися після похорону військового, — розповідає співрозмовник. — Було це в одній з областей, не пригадую, де саме. Вони сиділи у кафе, згадували про полеглого на війні. І в цей час у приміщення прилетіла ракета. Хтось повідомив окупантам, що там люди. Майже всі загинули.

Ця страшна подія перевернула душу мого співрозмовника. Рядки самі просилися на папір. Так народився вірш. Він є у книзі. Весь інший текст подано у формі розповіді.

Під час розмови Віталій декілька разів наголошував: «Я розповів про трагедію нашої сім’ї не для того, щоб мене пожаліли, зовсім ні, у мене інша мета — мотивувати людей не здаватися за будь-яких складних умов, за будь-яких обставин». Він нагадує, що у кожного з нас є велика внутрішня сила. Якщо її мобілізувати, можна багато-чого досягти. Саме для цього Остапенко розповів свою історію, щоб підтримати інших людей. Він власним прикладом демонструє, як це триматися на світі після пережитої страшної трагедії.  

Слухав його і раптом спало на думку: як же він писав, коли права рука перестала бути робочою?

— Текст набирав на телефоні у нотатках, — говорить Віталій. — Робив це лівою рукою. Так надрукував матеріал на 40 сторінок книги.

«Незламний» має 20 розділів. Окремі з них одразу мотивують уже самою назвою. Саме так сприймаються заголовки розділів: «Якщо ти на межі —прочитай це», «Біль, що стає силою»,  «Слово, яке може змінити життя», «Повернення до себе», «Для тебе, хто читає це зараз». Промовистою є назва останнього розділу: «Не кінець, а початок».

Віталій щиро радіє, коли йому телефонують або пишуть ті, хто дякує за підтримку. Зізнається, що переосмислив свою місію у житті.

— До війни я мріяв, як і більшість з нас, — говорить він. — Після школи поступив в інститут, отримав диплом землевпорядника, хотів мати гарну роботу, влаштувати особисте життя. Після пережитої трагедії відчув, що моя місія на землі зовсім інша — допомагати людям, змінювати світ на краще, а це можливо тоді, коли добрішими стануть люди.

Незламних не зламати

Для того, щоб більше спілкуватися з людьми, Віталій Остапенко веде блог в Інстаграмі. Короткі відео поширює також на сторінці у Фейсбуці. Його відео також можна дивитися у Тік-Тоці.

Кожне з таких повідомлень бере за живе, проникає у душу. Здавалося б, говорить про прості речі, а хочеться слухати. Приємний, спокійний голос з нотками смутку ще більше привертає увагу до роздумів.

— Живи! Не виживай. Живи не потім, а просто зараз. Без пауз і меж. Якщо ти це читаєш, ти вже стаєш сильніший, — це один з фрагментів з відеоблогу.

— Вставай! Навіть якщо впав Вставай не для всіх, для себе. Бо світ не чекає слабких, бо твій шанс він сьогодні, — ще одне повідомлення.

На одному з відео видно як літають метелики. Блогер Остапенко так коментує побачене: «Ти бачиш цих метеликів. Вони літають, куди хочуть. Їм байдуже, що про них скажуть, чи подумають. Вони просто летять. Так і ти. Життя не чекає ідеального моменту. Життя це зараза, кожен день. Або ти піднімешся, або згаснеш. Ти можеш сидіти й чекати, а можеш піднятися і йти, щоб все змінити. Будуть втрати, буде біль. Але треба йти крок за кроком, через біль, через втрати… Сильними не народжуються, ними стають. Ти сильніший, ніж думаєш про себе».

Ось як відгукнулася на його відеоблоги і книгу «Незламний» землячка Віталія пані Галина:

«Незламний — це птах Фенікс. Тебе клята війна намагалась знищити, спалити, відібрати життя. Ти втратив рідних, домівку, та не втратив себе. Ти, як птах Фенікс, відродився з руїн, з фізичного та морального болю, з попелища. Ти народився вдруге. Розправив молоді крила і готовий до злету в нове життя. Щасливого Тобі майбутнього. Незламних не зламати, а ти дійсно Незламний».

Після виходу книги Віталія запросили у рідну школу на зустріч з учнями. Після спілкування йому говорили, що почуті думки багатьох наштовхнули на роздуми про життя, його цінності. Автору книги дякували за щиру розмову.

Коли везли в операційну, Богдан йшов поруч і тримав за руку

Віталій Остапенко надзвичайно цінує дружбу. Цій темі він присвятив два розділи у книзі. Один з них називається «Друзі, які пішли, та друзі, які залишилися». На моє уточнення, чи є такі, що пішли, він відповів без роздумів: «Звичайно, є». Із зрозумілих причин прізвищ не називає.

Ще один розділ має назву «Друзі, які стали братами». Автор цієї статті цілком упевнений, що серед тих, хто став братом, є Богдан Стецюра. Віталій багато розповідав про нього.

— Коли мене везли на операцію, Богдан йшов поруч і постійно тримав за руку, — розповідає Остапенко. — Те само робив в операційній. Аж поки наркоз не приспав. Знаєте, я дотепер відчуваю дотик його руки у ті хвилини. Яку силу має душевне тепло у складні хвилини.

Богдан Стецюра працює медбратом в обласній лікарні імені Пирогова. Так уточнив мій співрозмовник. Раніше вони не були знайомі. Познайомилися під час лікування Остапенка. Віталій переніс три операції після того, як його вивели з коми. Ті хвилини для нього були дуже важкі. Каже, нічого не пам’ятав, не впізнавав навіть бабусю й дідуся. Дякувати лікарям, з часом пам'ять відновилася.

Саме тоді йому найбільше допоміг Богдан. З’ясувалося, що він також родом з колишнього Немирівського району.

— Богдан виявився настільки доброю людиною, що навіть коли мене виписали з лікарні провідував мене вдома, — говорить Віталій. — Здається, не було такого вихідного дня, коли б він не заїхав до нас, я після лікарні проживаю у будинку бабусі й дідуся у тому ж селі, де жив з батьками, це село Подільське. Ми стали не просто друзями. Називаю його братом.  

Пенсію призначили 2,3 тисячі гривень...

Віталія Остапенка визнали людиною з інвалідністю другої групи внаслідок війни. Каже, виплачують дві тисячі триста гривень. Коли він запитав, як зможе прожити на такі гроші, йому порадили докупити пенсію.

Пояснили, що треба доплатити 20 тисяч гривень, тоді пенсію перерахують і виплати стануть більші, говорить співрозмовник. Але наскільки більші, не повідомили. Купувати пенсію я не можу, навіть якби хотів це зробити, бо таких грошей у мене нема.

З компенсацією за зруйноване житло теж нічого втішного тне може сказати.

На телефоні у нього є повідомлення про житловий сертифікат. Отримав його 5 березня 2025 року. Каже, почав шукати квартиру. Знайшов, але з виплатою коштів не поспішали. Їх дотепер не отримав. На всі звернення на «гарячу лінію» отримує відповідь, що він перебуває у черзі.

Отримав також відповідь на своє звернення на електронну пошту. «Ви подали заяву, чекайте рішення…», така суть листа.

— Якби не бабуся й дідусь, де б я зараз жив? — говорить Віталій.

Встановив пам’ятний знак на могилі батьків

Інколи він навідується до батьківського будинку. Його руїни відлякують. Не тільки тим, на що перетворився їх 2-поверховий дім. Страшно усвідомлювати, що там загинули мама й тато.

— Ми зуміли поставити пам’ятник на могилі мами й тата, — говорить Віталій і показує фото. — Це не просто камінь. Це знак вічної любові, шани й болю.

У День матері він зробив запис в соцмережі: «Сьогодні День матері, а я не можу обійняти свою матусю. Її життя забрала війна. Вона забрала у мене найдорожче, але не забрала силу. Мамо, я завжди з тобою. Для тих, хто святкує, цінуйте. Для тих, хто сумує, я з вами».

13 березня 2024 року Віталію Остапенку виповнилося 26! Він повернувся з роботи, працював менеджером на СТО. Вдома за столом зібралися мама, тато, прийшли бабуся з дідусем. Після вечері бабуся й дідусь пішли до себе. Батьки лягли спати. Віталій заглянув до них, побажав тихої ночі. На жаль, та ніч стала фатальною: ворожий шахед влучив у їхній будинок. Батьки загинули під руїнами 2-поверхової будівлі. Сина вдалося врятувати. З чисельними травмами доправили до лікарні. Він перебував у комі. Про трагедію у селі Подільське ми розповідали раніше, читайте за посиланням. Журналісти сайту "20 хвилин" також розповідали про прощання з батьками Віталія, дізналися про останні слова його мами: "Де моя дитина?" - сказала вона. Про це читайте за посиланням. 
 

Читайте також:

«Тротил вибухнув у руці»: історія вінничанина, який 30 років тому врятував десятьох дівчаток

«Раз, два, три — стрибаємо!»: як дружина військового створила басейн для малят

За пів року — 437 звернень: що відомо про скарги на викрадення людей працівниками ТЦК на Вінниччині?

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.