«Тротил вибухнув у руці»: історія вінничанина, який 30 років тому врятував десятьох дівчаток

• Тридцять років тому студент Вінницького педінституту Максим Царенко врятував дітей у Криму, а сам втратив руку й око.
• Що сталося 22 червня 1995-го у дитячому таборі відпочинку у Євпаторії?
• Про той жахливий випадок Максим Царенко згадав у розмові з журналістом «20 хвилин».

—Моє нічне чергування закінчувалося о шостій ранку, — згадує Максим Царенко. — О п’ятій тридцять я обходив територію табору, побачив біля спального корпусу хлопця, який намагався запалити якийсь предмет. Одразу рушив до нього.

У червні 1995-го Максим Царенко, на той час студент третього курсу історичного факультету Вінницького педінституту проходив літню практику у дитячому таборі відпочинку «Червоні вітрила», що у Євпаторії.

—Юнак закинув щось у кімнату через відчинений балкон і став тікати, — продовжує розповідь пан Максим. — Залишився слід від диму. У мене було два варіанти: наздоганяти його або забратися в кімнату і з’ясувати, що туди залетіло. У приміщенні спали діти. Це була спальня дівчаток.

Він швидко піднявся на балкон і зайшов у кімнату. Побачив, як на здвоєному ліжку щось диміло. У кімнаті знаходилося десятеро дівчат, віком від восьми до 16-ти років. Це були діти з України, Білорусі і росії. Ніхто з них на той момент не прокинувся, ранковий сон у дітей міцний і солодкий. До вибуху тротилу залишалися лічені секунди.

Тротилова шашка лежала між двома дітьми

Максим одразу зрозумів, що на дитячому ліжку димить тротилова шашка. Він знав, як швидко згорає шнур: за секунду — один сантиметр. Скільки часу залишалося до вибуху, визначити не було можливості: шнур мав обгортку. До яких жахливих наслідків може призвести вибух тротилу, це також добре усвідомлював студент.

 —Звідки тобі все це відомо? — запитую співрозмовника. — Адже про таке навряд чи навчають на історичному факультеті.

—У нас у школі вчителем початкової військової підготовки працював колишній військовий сапер, — говорить пан Максим. — Звали його Анатолій Левчук. Я навчався у вінницькій школі №4. Пам’ятаю його пораду: забудьте про підручник, я вас вчитиму по армійських настановах. Більше будете знати.. Він справді дав нам гарні знання. Як виглядає тротилова шашка, я пам’ятав ще зі школи. Саме такий предмет побачив на ліжку у спальній кімнаті дитячого табору,  

Царенко схопив шашку і кинувся до балконних дверей. Йому не вистачило якоїсь секунди.  Тротил вибухнув в руці за крок до виходу на балкон.

—Вибух був схожий на хлопок, — продовжує розповідь пан Максим. — Я побачив вирвану долоню правої руки, мені заліпило одне око, перестав на нього бачити. Відчув, як уламки капсули поранили також ліву руку, частина з них дотепер залишаються у моєму тілі. Дехто з дітей прокинувся, у кімнаті стояв дим. Заспокоїв їх. Вони дивилися переляканими очима на мої травми. Вийшов у коридор, покликав завідувачку відділенням. Сам пішов до медпункту. У табір викликали швидку і мене доправили до міської лікарні у Євпаторії.

Максим згадує двох своїх однокурсників, які підтримали його у ті хвилини.

Тарас Беднарчик і Анатолій Войнаровський, як і він, працювали тоді у таборі у ролі вожатих. Обидва нині знані науковці.

—Вони були поруч зі мною в лікарні, — говорить співрозмовник. — Без їхньої підтримки не міг би справитися. У перші дні не міг користуватися не тільки правою, а й лівою рукою.

Після двох тижнів перебування у міській лікарні Євпаторії медики повідомили, що потрібна спеціалізована медична допомога.

Дві ампутації протягом доби

Царенка доправили до Києва, спершу в Інститут імені Шалімова. Як каже співрозмовник, там встановлювали прояви некрозу шкіри. Звідти перевели до Інституту травматології та ортопедії.

—Спершу лікарі не говорили, що будуть ампутувати частину руки, —продовжує пан Максим. — За це образився на них. Пригадую, говорили, що потрібна перев’язка. Дивлюся, лікарі готуються до операції. Звернув увагу, що в одного з них навіть руки тремтіли.

Максим розповів, що переніс дві операції з ампутації. Під час однієї відрізали 10 сантиметрів руки, під час другої — ще сім.  Загалом його руку оперували тричі.

—Після третьої операції один лежав у палаті, приходив до тями, — згадує співрозмовник. — У цей час зайшли двоє у білих халатах, З їхнього вигляду можна було здогадатися, що  обидва є світилами медицини. Дослухався до їхньої розмови. Раптом один з них каже: «Я ж вам говорив, професоре, що не може пацієнт протягом доби витримати дві операції під загальним наркозом». Коли я тихенько привітався з ними, обличчя обох раптом зблідли і стали схожі на стіну. Зрозумів, що ці поважні мужі говорили про мене.

Врятувати око також не вдалося. Встановили діагноз: травматична катаракта. Оперували в одній з приватних клінік Києва. Каже, кришталик замінили невдало. Сумно говорити, але повністю втратив зір на одне око.

Хто вчинив підпал?

Запитую Максима, чи відомо йому, хто закинув тротилову шашку у приміщення, де спали діти?

—Продовження тієї історії дізнався пізніше від директора табору Леоніда Гайворонюка, — розповідає співрозмовник. — Пан Леонід наш земляк, вінничанин. Він говорив, що перед судом постав 17-річний хлопець. На суді озвучили інформацію, що в нього раніше уже було три судимості.

Максим поцікавився, чому його не покликали на суд? Адже він був безпосереднім очевидцем того, що сталося. Зрештою, міг упізнати того, хто скоїв страшний злочин.

—Так вирішили ті, хто проводив розслідування і передавав матеріали до суду, —сказав на це директор табору.

—Підозрюю, що насправді судили іншого злочинця, — говорить пан Максим. —Знайшли, мабуть, цапа відбувайла.

Співрозмовник нагадує, що на той час у Криму склалася напружена ситуація. У березні того ж року півострів отримав статус автономії у складі української держави.  Але дискусії щодо обсягу автономії тривали. Тоді ж гостро стояло питання розподілу Чорноморського флоту між Україною і росією. Кримські татари добивалися повернення їм втраченої землі. Якби у дитячому таборі постраждали діти, росіяни мали б привід для звинувачення нашої держави, відповідальних передали б до суду, про судовий процес інформували б не тільки у російських ЗМІ…

Перший живий лицар Зірки "За мужність"

За врятування дітей студента Максима Царенка нагородили Зіркою «За мужність». Нагороду вручали у Києві. На вшанування Максим їздив разом з батьками.

Отримував Зірку з рук тодішнього глави держави Леоніда Кучми. Під час церемонії нагородження не обійшлося без курйозу. Зірка «За мужність» значилася під №2. Наш земляк став першим, хто отримував її при житті. Процедура передбачала протокольне фото. Треба було закріпити нагороду на лацкані піджака. Але як це зробити, якщо орден зроблений для закріплення на гвинті? Почалася суєта. Мама Максима дістала з сумочки маленькі ножиці. Ними зробили дірку на костюмі. Тоді вже вчепили нагороду.

Як каже Максим, його ситуація стала підказкою на майбутнє: наступні такі нагороди роблять з кріпленням на шпильці.

Щоб надалі не дірявити одяг, Царенко замовив для себе муляж (дублікат) Зірки «За мужність». Каже, клопотів дісталося!..  Треба було писати звернення посадовцям у Київ, контактувати з Монетним двором, зрештою, оплатити роботу. Загалом витратив понад 5,5 тисячі гривень.

—Я б не робив цього, але бувають випадки, коли наш брат, журналіст, просить начепити нагороду для фото, — каже пан Максим. — Незручно відмовити і не хочеться піджак псувати. Саме тому замовив муляж.

Не тільки пише лівою — стріляє з однієї руки

—Тодішньому президенту маю подякувати за те, що розпорядився, аби держава оплатила виготовлення протеза, — говорить співрозмовник. — Робили протез у Німеччині. Наскільки якісним був виріб, що користувався ним упродовж 28 років.

Поїздку у Німеччину згадує у зв’язку зі ще одним випадком. Виготовляли протез у військовому шпиталі. Дві примірки, плюс робота, огляд лікаря — на все потрібен час. Пацієнти шпиталю використовували його для реабілітації і опанування нових навиків.

Максим згадує, як йому запропонували вчитися лівою рукою вишивати і малювати. Каже, спробував, але ця робота не дужа прийшлася до душі. Хоча все одно навчився і малюванню, і вишиванню. Вдома показував своїм, як це робити однією рукою.

Під час спілкування з німцями дізнався, що таких, як він, хто втратив кінцівку, навчають користуватися легкою стрілецькою зброєю.

—Я звернувся до керівництва шпиталю, щоб дозволи й мені опанувати навики стрільби, — розповідає Максим. — Там заперечили: «Найн!», тобто «Ні!».

Попри це, наш студент таки навчився стріляти з пістолета й автомата там же, у німецькому шпиталі. Як це вдалося? Каже, він роз’яснив керівництву шпиталю, що вони отримують від нашої держави щодень по 600 німецьких марок. Такими були витрати. Після цього німці порадилися і, врешті-решт, дали добро на заняття. Щоправда, попередили: сертифікат йому не видадуть. Він йому і не потрібен. Була ще одна умова: не розповідати, що пройшов такий курс реабілітації під керівництвом німецьких військових. Заняття з ним проводили  індивідуально.

Отримав диплом з відзнакою

На четвертому курсі студент Царенко зіткнувся з проблемою: як конспектувати лекції, курсові, а потім як писати дипломну, коли на правій руці у нього — протез.

Викладачі сказали, що готові вислухати його усну розповідь на захисті диплома. Але він написав дипломну роботу. Як?

—По-перше, я навчився писати лівою рукою, і не тільки писати, багато іншої роботи виконую так само, — говорить співрозмовник. — По-друге, є друкарська машинка. На ній надрукував дипломну.

Після закінчення інституту вступив на навчання в аспірантуру.

Розробив емблему на літак Героя України Майбороди

Царенко ще зі школи цікавиться геральдикою. Нині він є членом Українського геральдичного товариства. До того ж, активним, бо багато досліджує геральдичні знаки. Навряд чи у Вінниці є ще хтось, хто так детально знає інформацію про нагороди, як Максим Царенко! Друкує роботи з цієї тематики. Його залучали до робочої групи з реформування державних символів. Розробляв знаки для військових підрозділів. Є автором прапора 9-го окремого мотопіхотного батальйону, символіки сіл Дорожне та Юзвин, низки громадських об’єднань. Разом із Валерієм Ляховим розробив емблему для екіпажу іменного літака «Дмитро Майборода».

Керує Вінницькою філією військово-історичного клубу «Під знаком Орла», який відтворює історію Війська Польського. Досвід військово-історичної реконструкції стає в нагоді й у волонтерстві: так, 2022 року, маючи довідники та настанови 1940-х років видання, допомагав нашим воякам, які отримували західну стрілецьку зброю з інструкціями на нідерландській, португальській, французькій мовах оперативно адаптувати їх до потреб бійців. До цієї роботи залучив дружину Олену та сина Максима. За це вони були відзначені подяками підрозділів Сил оборони. 

Продовжує співпрацювати з однодумцем — керівником і засновником ВГО «Країна» Олександром Соповим, який є автором 16 проектів державних нагород України. Каже, що пан Сопов не тільки визнаний фахівець, він —великий патріот.

Знадобилися пану Максиму навики гаптування, яких навчили його у Німеччині. Він виготовив однією рукою репліки погонів хорунжого штабу 4-го армійського корпусу та погону юнацької 3-ї піхотної школи Української Держави (1918 рік).

Читайте також:

«Страшно до могили підійти»: що не так на центральному кладовищі Калинівки?

«Раз, два, три — стрибаємо!»: як дружина військового створила басейн для малят

Укрзалізниця запускає додаткові поїзди до Одеси та Львова з зупинками у Вінниці

 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.