Микола Лаврик єдиний у Могилеві-Подільському захисник Донецького аеропорту (ДАП). Напередодні вшанування пам’яті кіборгів йому телефонував Роман Смішний з Вінниці. Каже, Роман теж пройшов ДАП.
— Запитав, як здоров’я, — розповідає Микола. — Я поцікавився, як він почуває себе. Поговорили трохи про життя-буття. Ось і все. Ніяких вшанувань, чи премій від влади — нічого такого не було.
З Миколою Лавриком журналіст познайомився у 2017 році під час судового засідання. Вінницький обласний апеляційний суд розглядав його позовну заяву. Чоловік просив скасувати рішення суду першої інстанції. Могилів-Подільський міський суд ухвалив рішення про засудження Лаврика до трьох років позбавлення волі. Його звинуватили у… крадіжці державного прапора.
Бійця, який за державу проливав кров, ризикував життям у боях в ДАП, засудили за крадіжку прапора (!?).
На суді пан Микола говорив: «Прапор я не крав, а рятував. Судити треба тих, хто виявив неповагу до символу нашої держави».
Лаврик проживає у Могилеві-Подільському. У той день разом з товаришами їздили у село Бандишівка. При в’їзді у село звернув увагу, що біля стели з написом «Бандишівка» зігнутий флагшток. На ньому вицвілий, обдертий прапор. Однією частиною знамено торкалося землі.
«Кажу хлопцям, що на Донбасі хлопці помирають за наш прапор, а тут нема кому підняти із землі», — ці слова звучали з його вуст на суді.
Підняти флагшток виявилося непросто. Та й часу на це у них не було. Він зняв прапор, дома привів до ладу, обрізав обшарпані кінці, виправ і почепив біля будинку. А сільський голова подав це як крадіжку, написав заяву в поліцію — і ось результат: суддя Тетяна Лисенко ухвалила покарати учасника АТО трьома роками тюрми. Апеляційний суд скасував це рішення.
— Пізніше сільський голова просив у мене вибачення, — згадує нині ті події пан Микола. — Казав, що його змусили це зробити. Нині у нас нормальні стосунки. Для мене важливо було залишитися на волі, а все інше… На війні ще не таке пережив.
Перший раз їхню групу відправили у ДАП розпочалася дев’ятого листопада 2014-го. Лаврик захищав тоді старий термінал до 30 листопада. Виходили з терміналу на МТЛБ. Це багатоцільовий тягач. Микола згадує, що десь на середині шляху машина зупинилася, двигун вмер. Каже, тут кожна секунда на вагу золота, бо ж все прострілюється, а ми стали мішенню для сепарів. Добре, що не надовго.
Друга ротація почалася у грудні, 15 числа і тривала до 30-го, вийшли за день до Нового 2015-го.
— Коли хтось цікавиться другою ротацією, кажу, краще не питайте, соромно говорити, — розповідає Лаврик. — Заходили через сучу територію. Була тоді домовленість. Знаю, що домовлявся про це з сепарами один з наших заступників комбата. Коли хлопці дізналися, що він при зустрічі подав Моторолі руку, почали ігнорувати його. Зрештою, офіцер звільнився від нас, перейшов в інший підрозділ. Там теж у нього не склалося, бо щось «накосячив» і загинули підлеглі. Так говорили між собою хлопці. У них зброя у руках, і ми з автоматами, а в мене ще й синьо-жовта стрічка.
Сучу територію Микола називає окуповану частину. Саме через неї тоді заходили в аеропорт, щоб змінити побратимів. Каже під’їхали на двох вантажівках — Урал, чи КамАЗ, не пригадує. Загалом нараховувалося трохи більше двадцяти військових. Всім сказали вийти, вишикуватися.
Попереду стояв сеарський БТР, у полі виднілися два кулеметні «гнізда», одне зліва, друге праворуч. У них автомати напоготові і ми зі зброєю в руках. Чоловік розповідає, що сепари забралися у кузова машин, обнишпорили все. Заборонили завозити будь-яку зброю, крім автоматів. Спочатку говорили, що не дозволять навіть «рожка» з набоями. Зрештою, наші бійці мали право взяти по одному «рожку».
— У мене було два, — розповідає співрозмовник. — Обмотав їх в одне ціле. Зробив це жовто-блакитною стрічкою. Моторола походжав перед нами, як той гусак. Рука в нього була перев’язана. Було видно, що мою стрічку він готовий зубами вирвати. Обстановка була така, ніби йдеш по мінному полі. Нерви напружені, як тетява. Вони могли здати у будь-кого. Що було б далі, не складно передбачити. Після того, як нас оглянули з ніг до голови, як обнишпорили машини, ми знов забралися в кузова і поїхали далі. Їхній БТР спершу супроводжував нашу техніку, а потім зупинився.
Кіборг називає таку домовленість великою ганьбою.
З 24-х бійців його 93-ї бригади, які захищали старий термінал, загинули 14. Був період, коли вони залишилися без води і без їди. Воду зливали з каналізаційних труб. Труби були не металеві, а вже із сучасних матеріалів. Розрізали і набирали решту рідини, що залишилася. Каже, вона смердюча, густого рижого кольору.
—Док додавав якусь пігулку і казав, що можна пити, — продовжує Микола. — Де ж можна, як від нього верне?.. Був випадок, коли представники ОБСЄ втрутилися і тоді нам доставили трохи їди і води. Доставили як? Знову таки через сучу територію. Одного з наших залишили в заручниках, а з нашими сів сепар.
Він згадує, що один з листопадових боїв тривав протягом двох діб. Микола служив на посаді оператора-навідника БИП-2. Але в аеропорту довелося стріляти з різної зброї.
— Навіть з «дашки» довелося стріляти, — каже він. — Так хлопці називають між собою кулемет ДШК.
Третє, найважче поранення він дістав у червні 2015-го на позиції «Зеніт», що біля аеропорта. Каже, так прилупило, що сім місяців валявся по лікарнях. Спочатку доставили у Дніпро, після відправили в Одесу. Там продовжив лікування. Нарешті лікарі сказали своє остаточне слово: надалі служити він не може. На підставі документів військово-лікарської комісії оформили другу групу інвалідності.
Однак до побратимів він продовжує їздити. Тільки тепер уже в ролі волонтера.
Разом із земляком Олександром Сарабуном створили громадську організацію «Патріоти України». Олександр пройшов Іловайськ, втратив ногу. Після лікування знов повернувся на службу. Про бійця на протезі багато говорили і писали тоді. Нині допомагає тим, хто на передовій у ролі волонтера. Його обрали депутатом Могилів-Подільської міськради. Він керівник ГО «Патріоти України», Лаврик у нього заступник.
Налагодили контакт з волонтерами з сусідньої Чернівецької області. Звідти родом дружина колишнього натовця Максима Городинського. Коли Максим був у гостях, завуч тамтешньої школи Валерій Самусь запросив його виступити перед учнями. Чоловік покликав з собою побратимів — Лаврика і Сарабуна.
Та зустріч поклала початок подальшим контактам між «Патріотами України» і педколективом школи та патріотами села.
Валерій Самусь через сина допоміг коштами на придбання «буса». Так почали доставляти допомогу на передову. Збирають її серед земляків у Могилеві і в селі Чернівецької області.
Машина старенька, але їде. Потім везуть на Схід. У лютому планують першу у нинішньому році поїздку.
Читайте також:
«Сепарів вибили за 17 хвилин». Аваков видав книгу, в якій розповідає про «Ягуар» з Калинівки
Як вінничанин їздив з Донецька у Європу. Фрагмент життя в окупації зі слів очевидця
«А дехто не вірив…» Президенти двох країн говорили про міст через Дністер у Ямполі
Слідкуйте за новинами Вінниці у Facebook, Telegram, Instagram, Viber та YouTube.
№ 8 від 24 лютого 2021
Читати номер
Торон Туй
Ivan Tykhoniuk
Читач48 reply Ivan Tykhoniuk
Читач48 reply Читач48