Місяць війни ми на адреналіні, з новими звичками і поки що без депресій. Розмова з психіатром

Фото zmist.pl.ua

• Війна — епохальна подія. На щастя, трапляється рідко. Під час війни йде виражена переоцінка цінностей. Це коштує дорого і знижок не існує.
• Та в будь якому випадку буде позитивний результат, для кожного. Лише потрібно перестати існувати в режимі очікування, вважає психіатр Ольга Чайка.
• Ми запитали вінничан, які звички у них з'явилися за останні тижні, та записали їх розповіді на відео.

Тендітна, рудоволоса дівчина з блакитними очима вже тиждень мешкає у Вінниці. В двадцятих числах березня вона з дев’яти місячним сином і мамою на не дуже справні машині покинула Харків.

Дівчину звуть Ольга Чайка, вона лікар-психіатр. І як лікар, і як людина, що бачила війну на власні очі, Ольга вважає найдоцільнішим дійством на сьогодні — працювати.

— Нещодавно дивилась інтерв’ю главреда «Ехо Москви», і він сказав дуже страшну й дуже вірну річ: «Ми зараз живемо в параграфі історії», — розповідає Ольга. — Це дуже страшно, тому що ти не знаєш, що написано в кінці книжки. Але не потрібно чекати, доки на наших очах будуть перелистуватися сторінки, потрібно жити зараз.

До речі, про життя, вже місяць ми наче в іншому вимірі. Цей вимір створив нам нові звички та навички, в нас загострений зір та слух, ми звикли до сирен, до комендантських годин. Вже прийшла пора, щоб ці звички вкоренилися?

— Це скоріше не звички, а інстинкти самовиживання увімкнулися. І не можна говорити про якісь певний адаптивний період, тому що наша країна розшарована на «гарячій точці», «умовно спокійні території»...

Самі люди теж дуже відрізняються один від одного, а ще поділяються на тих, хто тільки-но видихнув — біженці з Маріуполя, Харкова, Чернігова... До речі, деякі з них кажуть, що взагалі зараз не чують звуків сирени у Вінниці, тому що не страшно.

Люди, які живуть у Вінниці й на щастя не чули не бачили, що робиться в гарячих точках, для них сирена — це стрес із молитвою в середині: «Боже, невже це може трапитися й зі мною?». Тобто неможливо всіх під один гребінець підвести. Єдине для всіх однакове — ми обнулились. Ми чистий папір.

Якщо говорити про обнулення, до якої стадії? Тобто людина може зараз написати нову особистість?

— Не про особистість мова. Просто все наше життя вибудовувалося на якихось планах, ну хоча б на найближчі рік-п’ять ми щось планували. У людей були звичні образи життя, ідеали, сприйняття світу, заняття. Цього вже немає й не буде. Ось це і є нуль.

Але особистість не зміниться, грубо кажучи, злий на доброго, на жаль, не перетвориться.

Обнулення до речі можна показати на самому банальному прикладі — піде в минуле інстаграм віха, коли всі фотографували свої сніданки, обіди і вечері. Підуть, скоріш за все, блогери, які могли заробити на купи-продай. Підуть у минуле інстаграмні картинки красивого життя. У людей сталася різка переоцінка цінностей. Вони зрозуміли, що за речі хапатись не варто. І гроші не настільки значущі, як соціальні зв’язки.

Наприклад, люди з грошима не можуть знайти квартиру у Львові, Вінниці, Хмельницькому. А люди, в яких грошей обмежена кількість, але є багато знайомих, навпаки — спокійно вирішують такі питання.

Зачепило «злий на доброго не зміниться». А раптом на хвилі патріотизму, на фоні болю від людських втрат станеться така глобальна переоцінка цінностей? Жила-була людина: боягуз, цинік, жадібний, злий. Але завдяки єднанню нації проти ворога, людина «скине» всі налаштуваня й запише собі нову особистість?

— На жаль, такого не буде. Наприклад, ви бачили кадри з Харківського вокзалу? Там тікала від війни велика кількість людей. І якби дійсно можна було говорити про глобальну переоцінку цінностей, то вперед пропускали би жінок із дітьми, людей похилого віку, але такого не було — була тиснява. Першочергово лізли чоловіки, не дивлячись на свій вік (не всі, звичайно), давили дітей і жінок. Звісно, це був стадний інстинкт, звісно, це був стан афекту і страху. Але незважаючи на єдність і патріотизм є люди, які за гроші хочуть перейти кордон, а є люди, які беруть гроші за те, щоби вивезти людей із гарячих точок, є люди, які під виглядом волонтерства збирають різноманітні товари, а потім перепродують їх.

Якщо життя не буде вже таким, як раніше, тоді й поняття нормальності теж змінилося?

— Звичайно. Наприклад Ізраїль, там люди живуть у перманентному воєнному стані, у них адаптовані будинки до війни, у них діти вчать основи виживання під час воєнних дій. Там люди перебули в бомбосховищі час чергових обстрілів, а потім пішли на роботу. Життя продовжується. Або взяти до прикладу Сирію, там теж перманентна війна, там теж люди пристосувались до реалій, але який рівень пристосування там? Ми можемо піти по шляху Сирії або ж Ізраїлю, і яким буде це життя, залежить від нас.

І до речі, ми вже знаємо, як відбуваються такі зміни норм. На прикладі з коронавірусом. Для всіх було дико — як це буде школа онлайн, як це доставка їжі, продуктів? Усі ці «Glovo», «Raketa», вони ж з’явилися кілька років тому, підлаштовуючись до вимог сучасності, до того всі ходили ніжками в ресторани та магазини.

Зараз воєнна сучасність буде вимагати таких самих змін. Люди будуть адаптуватись, так було у всі часи. І люди будуть жити, будуть народжувати, одружуватись, закохуватись, працювати, і все це під час війни.

Дійсність така, не варто чіплятись за минуле, чим раніше люди зрозуміють це, тим буде легше?

— Так, тим паче гостра реакція на стрес уже в усіх сталася. Незалежно від того, де ти мешкаєш, війна країну потрясла, когось більше, когось менше. Хтось стресанув від пробок на вулиці, хтось від того, що полки в магазинах пустують, хтось від того, що згоріли путівки на відпочинок, у когось нову квартиру розбомбили, а хтось втратив на війні близьку людину...

Незалежно від регіону, всюди загнувся бізнес, і цей процес буде тривати й надалі. У кожного свій стрес, у кожного своя нова реальність, усі вже постраждали.

Найголовніший меседж? Що потрібно робити?

— Потрібно починати жити й перестати сподіватись на те, що все заспокоїться й повернеться на круги своя. Потрібно взяти найгірший розклад подій і придумати план «Б». Дай Боже, що війна найближчим часом скінчиться, і всі люди знову почнуть налагоджувати свої життя.

Але ти зараз в цій точці й потрібно зрозуміти, якими навичками, здібностями ти володієш, як ти можеш їх застосувати, де ти можеш заробити гроші, і не розрахувати на допомогу від держави. Можливо, спочатку це буде щось на волонтерських засадах, але в подальшому — це все одно переросте в роботу.

Сидіти й чекати не варто, ти кожного разу проводжаєш захід сонця й зустрічаєш світанок, день йде. Але країна вже майже місяць знаходиться в очікуванні, ніхто не живе. Ми існуємо тільки новинами, та очікуваннями перемоги.

Ок, сьогодні перемоги не сталося, чекаємо завтра. Це особливо стосується тих, хто виїхав із гарячих точок. Потрібно розуміти, що ресурси не безмежні, і волонтери, звісно, неймовірні, але це не буде нескінченно. І не будуть постійно годувати біженців у Європі та здавати безкоштовно житло.

А як допомогти людині, яка боїться, страх сковує, апатія та виснаження, ти просто лежиш і нічого не можеш?

— Якщо ти знаходишся в бомбосховищі Харкова чи Маріуполя й нічого не можеш робити, і тебе сковує страх — нічого робити не потрібно. Перечікуй. Але якщо ми говоримо про умовно благополучні території, де в тебе за вікном їздять машини, люди працюють, що означає фраза — ти себе не можеш докупи скласти й підняти з ліжка?

Тут можна сказати лише про небажання, лінь. Так, ти зачинився від реальності, звернувся в позу ембріона і вичікуєш. Але це не про хворобу.

У всіх таке якесь хибне відчуття, що ось зараз ми як переможемо, як почнемо прибирати уламки, відбудовувати домівки, як повернемося до бізнесу. Ні, так не буде. Буде так — хто працював той і буде працювати, а хтось так і буде чекати натхнення.

А раптом панічні атаки почнуться, а раптом депресія або посттравматичний синдром?

— Не почнеться. Якщо торкнутися суто медичної теми, то посттравматичний синдром виникає через тривалий проміжок часу — місяці через три після початкових подій. Коли все закінчиться, або вийде на якусь стабільну фазу, тоді все попливе.

Тоді і тривожні розлади вискочать, і панічні атаки, і звісно постравматичні синдроми, от тоді ми будемо все це лікувати. А зараз лікувати нічого.

Зараз у нас такий рівень адреналіну, гормону, який виробляється у випадку небезпечної ситуації, він стимулює людину на те, щоби втекти від цієї ситуації. Зараз усі ми в стані втечі, адреналін усіх спонукає щось робити і бути максимально зібраними.

Читайте також:

Через тривогу «шматок у горло не лізе». Які можуть бути наслідки?

ІТ-армія не вбиває, але робить боляче. Розповідаємо, як вінничани в інтернеті воюють

Що робити, коли нудить від страху? Поради лікаря

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.