«Мамо, візьміть собі дитину»: у пам’ять про полеглого сина батьки взяли під опіку хлопчика і дівчинку

• Воїн «Сталевого кордону» Владислав Каспрук з позивним «Каспер» був єдиною дитиною у батьків.
• Він шість днів не дожив до своїх 24 років: загинув на Сумщині.  
• Про що хлопець просив батьків під час відпустки і з чим нині звертається його мама до небайдужих людей?

— Мамо, візьміть собі дитину, ви з татом ще молоді, виховаєте, — говорив Владислав Каспрук батькам, коли повертався з відпустки до своїх побратимів.

Хлопець був єдиною дитиною у батьків.

— Не знаю, чому він так сказав, — розповідає із сумом в голосі мама хлопця Оксана Олійник. — Після того, як Влада не стало, ми виконали його прохання. Взяли з дитячого будинку двох дітей — хлопчика і дівчинку, братика і сестричку.

Про цей хвилюючий епізод журналіст «20 хвилин» дізнався під час розмови з  мамою полеглого воїна Оксаною Олійник. Що ще почув від згорьованої жінки, яка втратила на війні сина.

Малі запитують, коли прийде Влад?

Старший сержант штурмового підрозділу «Сталевий кордон» Владислав Каспрук загинув 16 червня 2025-го, а вже восени того ж року його батьки почали з’ясовувати, як можна усиновити дитину. Про таке їх просив син під час своєї останньої відпустки. Вони не могли не виконати його волю. Нагадуємо, Влад був єдиною їхньою дитиною.

Процедура усиновлення непроста. Одна з вимог — це навчання батьків.

— Ми пройшли навчання восени, у жовтні, чи листопаді, — каже пані Оксана. — А вже у січні нам зробили подарунок: зателефонували, скинули фотографії двох дітей і повідомили, що можемо приїхати познайомитися з ними. Попередили, що малюки — братик і сестричка, між ними один рік різниці у віці. Приблизно два тижні тому привезли їх додому. Коли ми з вами розмовляємо, то це перший день, як діти пішли у дитячий садок. Дівчинці першого березня буде п’ять років, а хлопчику першого квітня —  шість років. Починаємо готуватися до школи. Дітки потребують уваги. Вони росли у неблагополучній сім’ї. Є певні порушення з мовленням. Ми з чоловіком справляємося. З хлопчиком віршик вивчили. Дівчинка більш спритна, а її брат спокійніший. Але нічого. Дивляться мені на телефон і запитують: «Це Владік? А де він?»  Розповідаю, що це їхній старший брат. Його з нами нема, але він все бачить.

— Чи складно було взяти дітей? Ви їх опікуни, чи усиновителі?

— Поки що оформили опікунство, а далі будемо усиновлювати, — уточнює пані Оксана. — Коли готували документи, нам сказали, що все вирішиться не скоро,  люди дуже довго чекають у черзі. Хіба, може, щось вистрелить. Я відповіла: «Вистрелить, я знаю, що вистрелить. Так воно й сталося».

Не знаю, чому Влад хотів, щоб у нього був брат чи сестра? Коли він це сказав, я йому тоді відповіла: «Влад, у нас є ти, наш син, навіщо нам когось брати?». Пам’ятаю, ще сказала, що ми хочемо внуків побачити, доглядати за ними, в школу водити. Трьох внуків хотіли б… Але все сталося по-іншому.

— Влад ще не мав своєї сім’ї?

— Ні, він не був одружений, — продовжує пані Оксана. — Дружив з дівчиною. Планували одружитися… Але він сказав: «Мамо, візьміть собі дитину». Взяли, щоб для когось жити.

«Сину, ти занадто добрий»

Син у нас був добрий, всім допомагав. Навіть незнайомим людям, чи дітям. Біля нього постійно крутилися малюки. Він їх брав у машину, щоб проїхалися, а потім пригощав морозивом, цукерками. Бувало, когось одного візьме на руки, а інші кричать: «І мене! І я хочу!». За ним діти по п’ятах ходили. Він коли загинув, то діти плакали за ним. Я це бачила особисто. У друга Влада є сестра, а в неї діти, які його знали. Вона не могла їх заспокоїти: малі плакали і плакали.

Згадую ще один випадок. Якось їдемо в машині, по дорозі бачить, як дід сіно розвантажує. Зупиняється, каже, я зараз. Побіг, взяв вила, швидко справився, потиснув дідові руку і поспішив до машини. Каже, треба ж допомогти людині. Бачили, йому це важко. Запитуємо, ти його знаєш. Відповідає: «Звідки можу знати?».

— Допомогти людині для Влада було святою справою, — продовжує розповідь мама хлопця. — Бувало, ще до війни, приїде додому, а через хвилину-другу, вже біжить. Когось треба підвезти, комусь щось допомогти. Не раз у таких випадках говорила йому: «Влад, ти можеш зі мною трохи побути?». — «Мамо, я повернуся, тоді посидимо, поговоримо», — чула від нього у відповідь.

Робив усе безкорисливо, з душею. Міг останнє віддати, бо вважав, що комусь треба більше, ніж йому. Не було в нього такого, щоб когось надурити, чи ще щось таке вдіяти. Не раз казала йому: «Сину, ти занадто добрий». Він тільки усміхався на це.

Не раз думаю: є люди, які прожили на світі 80 років, а дехто ще більше, але не залишили такого сліду, таких спогадів про себе, як це зробив наш син. А йому було тільки 23!

Виконував завдання на гарячих ділянках фронту

Ще до початку великої війни Владислав Каспрук підписав контракт з Могилів-Подільським прикордонним загоном імені Героя України В’ячеслава Семенова.

Через два роки почалося повномасштабне вторгнення росіян на нашу землю. Невдовзі після того Владислав змінив місце служби.

У 2023-му  у Держприкордонслужбі створили новий підрозділ — 15-й прикордонний загін «Сталевий кордон». Каспруку запропонували поповнити ряди «сталевих» воїнів. Пояснили, що це штурмовий підрозділ. Його сформували для ведення бойових дій на найбільш гарячих ділянках фронту.

Владислав погодився стати «сталевим» прикордонником.

— Я його дуже просила, Влад, не підписуй ніяких контрактів, я тебе дуже прошу, — каже мама військового пані Оксана. — Він підписав. Знала, що він це зробить. Знала, що не дослухається до мого прохання. Каже, мам, це у мене така робота, в тебе своя робота, а в мене своя. Каже, я дуже хочу людям допомагати. Хочу рятувати людей. І він рятував. Він був водієм, вивозив «двохсотих» і «трьохсотих» з небезпечних місць. Вже після того, як сина не стало, його побратими розповідали, в яких гарячих точках він побував Донецька область, Харківська, Суми. Його поважали і любили побратими, він був душею компанії. Казали, якщо з нами «Каспер», все буде добре. Він за кермом почувався дуже упевнено. З дитинства навчився керувати машиною. Хлопці розказували, що хотіли їхати з «Каспером», бо знали, коли він за кермом, все буде чітко. 

16 червня 2025-го  Владислав віз хлопців на позицію. У машині їх було п’ятеро. Всі надягли каски, «броніки» і тоді запала тиша.  Їхали тихо, сміялися, жартували. Раптом пролунав вибух. Наїхали на вибуховий пристрій. Двоє загинули, один з них Владислав, троє — поранені.

За його котом їздили на Сумщину

Це ж наскільки треба любити тварин, щоб навіть під час бойових дій, не переставати піклуватися про них! Саме так робив Владислав Каспрук.

Змалку не обминав бездомних котів і собак. Це ще один штрих до портрета нашого земляка.

— Після похорону нам повідомили побратими Владислава, що у них залишився його кіт, — розповідає Оксана Олійник. — Запитували, чи не маємо бажання його забрати. Ми без роздумів вирішили їхати у далеку дорогу. Хотілося мати поруч з собою тваринку, якої торкалися руки сина. Знали про кота від сина. Він розповідав про нього, казав, що кличка Хитрий цілком відповідає котярі.

Кіт виявився не тільки хитрим на ділі,  а й дуже активним. Поки призвичаївся до нас, виявляв характер, у приміщенні поводився агресивно. Можливо, тому, що раніше проживав там, де гримлять вибухи. З часом заспокоївся. Хитрий відчув увагу, гарне ставлення і став лагідніший.

— А з Харківщини маємо собаку без однієї лапи, — продовжує пані Оксана. — Нею також опікувався Владислав, як і котом.  Я не раз кажу, що Владислав зробив усе, аби я не мала часу на плачі, погані думки. Завантажив клопотами по самі вуха: діти, кіт, собака…

Серце пані Оксани зігрівають ще одні спогади про сина. Владислав після закінчення Барського коледжу транспорту і будівництва поступив на навчання у Кам’янець-Подільський національний університет. Став студентом факультету фізичного виховання. У цьому ж виші навчалася його мама. Вона опановувала непросту спеціальність «Олігофренопедагогіка», що передбачає роботі з дітьми з певними вадами.

— Так,  ми разом навчалися у Кам’янці-Подільському, — каже жінка. — Бувало, разом їздили на сесію, Підтримували один одного під час іспитів. Хвилювалися: мама за сина, а син — за маму. Прикро, що Влад дійшов тільки до бакалавра. Продовжувати навчання завадила війна. Навчання залишилися ля мене дуже пам’ятними часами.

 Петицію писала крізь сльози

Оксані Олійник, мамі Владислава Каспрука, важко змиритися з думкою, що її сина нема серед нас Щодня згадує про нього. У пам’яті оживають найменші дрібниці про її Влада.  Подумки розмовляє з ним. Згадує їхні розмови. Вкотре задумується над тим, що син міг ще дотепер залишатися вдома: його однолітків не мобілізують.

«Якщо він знав, що буде воювати у найбільш гарячих ділянках фронту, і свідомо погодився йти у «Сталевий кордон», то Владислав уже Герой!» — такі думки неодноразово виникали в голові матері.

Під час однієї з безсонних ночей вона вирішила добиватися, щоб держава відзначила сина.

Вона взялася писати петицію на ім’я глави держави про присвоєння Владиславу Каспруку звання Героя України.

— Знаю, що він для мене герой, —  говорить жінка. — Він герой для своїх друзів, він герой для побратимів, він герой для всієї родини, але, звичайно, хочеться, щоб все було підтримано на державному рівні. Розумію, що ніякі нагороди не замінять дитину, що ніхто мені його не поверне. Ця петиція,  можна сказати, формальність, але пам’ять має жити. Таких дітей маємо пам’ятати, маємо розповідати про них, щоб не забули, за що вони віддали свої молоді життя.

Спершу на нагородження Владислава подало командування його частини. Скинули мені скинули листа з текстом подання. Попередили, що це буде не скоро. Бо таких подань багато. Я не раз задумувалася над петицією, але  дуже довго вагалася. Вісім місяців минуло після загибелі Влада, коли взялася писати. Моя колежанка про роботі, вчителька підтримувала. Але писала я сама. Мені це було непросто робити.  Це було морально важко. Переписувала текст, добирала нові слова. Якби розповідала про дитину своїми словами, це була б набагато краща розповідь за текст у петиції. Але ж це офіційний документ.

Нині Оксана Олійник звертається до небайдужих з проханням підтримати її, точніше, не її, а сина Владислава Каспрука. Підтримати того, хто у дуже молодому віці став до лав оборонців країни, а коли почалася велика війна, погодився виконувати завдання у тих місцях, де точилися запеклі бойові дії. Не будьмо байдужими до тих, хто віддав за нас найдорожче — своє молоде життя. Кожен підпис — це пам'ять про хороброго оборонця країни і просто щиру людину.

Ось посилання на петицію.
 

Читайте також:

«Знаю, хто вбив тата». Син Героя Небесної Сотні став військовим льотчиком

Один втік, другого обміняли: як «беркутівці» не потрапили у в'язницю за вбивства вінничан на Майдані

«Коли почалася війна, ми прибули у частину з дитиною на руках»: історія подружжя гвардійців

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.