«Коли чую, що Герої не вмирають, хочу кричати на весь світ»: чому мати полеглого сина просить не говорити цю фразу?

• Хвилюючі дописи Матері, яка втратила на війні сина, передають думки і почуття багатьох з тих, хто сумує за рідними.
• Як жінка зберігає пам’ять про дорогу серцю дитину?

Слова згорьованої матері — Альони Клименюк з Уланова Хмільницького району — печуть вогнем. Вони про дорогу дитину, синочка Руслана. Сміливий воїн-доброволець загинув на бойовій позиції 22 березня 2023 року на Донеччині. Її дописи також про кожного з нас. Усі ми живемо у час війни, тільки не усіх вона однаково зачепила своїм чорним крилом. Прочитайте, як це жити без сина. Відчуйте, що на серці у таких людей. «Нас таких уже багато», — говорить жінка, маючи на увазі тих, хто втратив на війні найдорожчих..

«Смерть не прикрити гаслами»

—Я — мати, яка поховала свого сина, — читаємо допис Альони Клименюк у Фейсбуці. — Я бачила, як його тіло опустили до могили. Я торкалася його холодних рук. Я стояла над свіжою землею й намагалася не знепритомніти від болю, що розривав душу на шматки.

І коли я чую: «Герої не вмирають!» — хочу закричати так, щоб почули всі: «Люди! Мій син помер. Він не прийде! Не усміхнеться! Не обійме! Не матиме своїх дітей! Не буде більше жити!!!

То скажіть мені — як він не вмирає?!

Він вмер. І частина мене померла з ним».

Жінка каже, що слова «Герої не вмирають» для неї, як розпечений батіг по свіжій рані.

—Це не підтримка, — пише пані Альона. — Це знецінення горя. Це намагання прикрити справжню смерть красивим гаслом, щоб легше було жити тим, хто не втратив. Не повторюйте це бездумно. Не кричіть ці фрази у лице тим, чия душа щодня плаче.

Пам’ятайте: перш ніж щось сказати, відчуйте, що це може значити для матері, яка більше ніколи не побачить свого сина живим.

Це не єдиний допис про сина, про війну, про власні переживання пані Альони. Своїм болем матері хочеться поділитися з усім світом. Розділене горе це половина горя — твердить народна мудрість. Чи так це насправді?..

«Необережне слово розсипає мене на мільйони шматочків»

—Текст про який піде мова далі, не мій, він потрапив мені на очі випадково, —пише Альона Клименюк. — Хто написав ці слова не знаю, але вони досить точно передають мої  відчуття.

—Поруч із нами — люди, чиє життя зруйнувала війна. Вони живуть серед нас, але несуть у собі невидимий біль. Їх можна легко ранити — словом, поглядом, байдужістю. Часто нам кажуть: «не звертай уваги», «тримайся», «будь мудріша».

Та, мабуть, варто вчити не нас, як тримати удар, а вчити суспільство бути людяним, обережним і толерантним.

Моя душа — як картина з пазлів: зібрана з уламків болю, втрат і боротьби.

Іноді я цільна. А іноді — одне необережне слово розсипає мене на мільйон шматочків.

Зібрати себе знову — потребує тиші, тепла і величезних зусиль.

Будьмо обережні одне з одним. Ми не знаємо, яка битва триває всередині того, хто мовчки сидить поруч.

Втрата близької душі — це не мить. Це тривалий шлях… Крізь темряву, крізь пекучий біль, який не знає меж. Смуток накриває раптово — як несподівана хвиля в тихому морі. Лише здається, що серце заспокоїлося — і знову накочує.

Кожен ранок починається з тяжкого усвідомлення: людини більше немає…

І та сама пустка, що боліла вчора, знову пронизує до кісток, як уперше.

Скорбота не зникає. Ми просто поступово вчимося жити поряд з нею. Вона йде поруч, стає постійною твоєю супутницею: і вдень, і ще сильніше вночі.

Ми не втрачаємо один раз. Ми втрачаємо знову і знову: коли згадуємо знайомі слова, сміх, запах, коли шукаємо погляд, що вже не зустріне наш, коли тіло пам’ятає тепло іншого тіла, якого більше немає…

Альона Клименюк робить такий висновок із прочитаного: горе проживається здебільшого однаково.

—Нас багато і з кожним днем все більше, — каже вона. — Прикро, що оточуючі не завжди тактовні і толерантні. Не за себе прикро (я даю собі ради), а за інших, кому так само болить.

Думаю, соціуму треба вчитись, як сприймати вищеописану категорію людей, інакше ми «поз'їдаємо» одне одного: словами, вчинками, неделікатними зауваженнями, плітками, байдужістю або навіть надмірною увагою.

Прочитайте ще один допис, ще один крик від болю втрати  

«Нас таких уже багато»

—Їду вранці, спокійна, врівноважена, з якимось планами на день і раптом краєм ока вихопила... Русіка. Мого Русіка, синочка! — пише Альона Клименюк. —Постава, стрижка, хода. Розум каже: «Це не він! Його нема!», а тіло зреагувало тремтінням, терпкістю в голові, рясними сльозами, браком кисню в грудях, написала жінка на своїй сторінці у Фейсбуці.

Після прочитання цих слів — сльози в очах.

—Дякую добрим людям, тобі, Світланко, що надала мені допомогу, — йдеться далі в дописі. — Що це було? Це — не істерика. Це любов, що не має куди подітись, і біль, що ніколи не відпускає повністю.

Моє серце на мить повірило, що він тут… Це не божевілля. Це — глибока травма, яку неможливо просто «пережити» за два роки. Та й узагалі — чи можна пережити втрату дитини? Це не шрам, це — діра. І душа не хоче з цим змиритись.

Така реакція — нормальна. Хвороблива, але нормальна для матері, яка втратила. Це не ознака слабкості, не те, чого треба соромитись.

Це любов, яка не має виходу — і тому б’ється всередині, як пташка в клітці.

Я жива. А мій син живе в мені! Обіймаю всіх, хто сумує за втраченими рідними.

Пані Альона пояснила, для чого вона це написала.

—Ділюся пережитим не для співчуття чи жалості, не для того, щоб привернути увагу до себе, — пояснює жінка, яка пережила велике горе. — Це мені не потрібно. Пишу для того, щоб люди мали розуміння, як живуть і що відчувають ті, хто втратили своїх рідних , щоб усвідомили, що нас, таких вже багато і тому можна сказати, що в нашому соціумі з’явилась нова, інша категорія людей.

А я — лиш одна з них.

Ніколи раніше не писала віршів

На сторінці Альони Клименюк у Фейсбуці є немало поетичних рядків. Жінка пише гарні вірші. Їх професійний зміст оцінили в обласній організації Національної спілки письменників України.

Нині там готують до друку книгу поезій Альони Клименюк. Крім вірші, у виданні буде розповідь про сина Руслана.

До друку видання підготував знаний поет, автор багатьох книг поезії Михайло Каменюк, який раніше багато років керував обласною письменницькою організацією.

Книга пані Альони уже передана до друку, повідомив Михайло Каменюк журналісту «20 хвилин». Після її виходу у світ організуємо презентацію видання в Уланові для земляків авторки. Хочеться, аби читачі відчули трепет, яким сповнені рядки жінки, яка після пережитого великого горя, почала писати.

Журналіст «20 хвилин» запитав пані Альону, чи писала вона раніше вірші?

—Ні, — відповіла вона. — Та й я не філолог. Це сталося після втрати сина. Не знаю, звідки беруться ці рядки. Одне можу сказати майже всі вони — про мого Русланчика.

Один з віршів Альони Клименюк на спомин про сина написана пісня. Послухати її можна за цим посиланням. Слова і музика настільки щирі і проникливі, що хочеться слухати не один раз.

Згадкою про сина є ще одна справа його матері і батька: вони придбали бус і передали його волонтерам, аби ті мали можливість доправляти на фронт допомогу нашим захисникам. На авто є напис із згадкою про Героя.

Жодної нагороди відважному штурмовику

Коли сина не стало, його рідні створили петицію на ім’я глави держави просили присвоїти воїну звання Героя України. Як відомо, для розгляду петиції необхідно зібрати 25 тисяч підписів. Насправді документ підтримали ще більше людей.

Не тільки звання Героя, а жодної нагороди держава не дала відважному воїну. Нагадаємо, Руслан Клименюк воював у штурмовій групі 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Зрозуміло, що бійці такого підрозділу не відсиджувалися десь подалі від лінії фронту. Виконували бойові завдання на гарячих ділянках фронту, але…

Втім, для батьків, для рідних, побратимів Руслан був і залишається народним Героєм. Вічна слава таким, як боєць Клименюк! Завдяки їм вдалося зупинити російську орду.  Доземний уклін батькам, які виховали сина патріотом рідної землі. Коли почалася війна, він без роздумів став у стрій.

Читайте також:

«Поверніть хоч кісточки сина, щоб можна поховати»: чому батько військового викликав поліцію до прокуратури

«У неї син загинув на війні, вона допомагає чужому»: як українка рятує пораненого з Колумбії

АРМА шукає інвестора для розвитку санаторію «Хмільник»

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.