Гвардієць з Калинівки врятував на Донбасі вівчарку, поранену гранатою

На службу Глухалюків — Івана, Романа та Наталію — проводжає їхня вірна чотирилапа подруга вівчарка. Фото Миколи Коваля

Недавно, під час відзначення Дня сім’ї, побратими Калинівського окремого полку спецпризначення Нацгвардії України вітали родину Глуханюків. Троє її представників є гвардійцями. Ще у 1999-му прийшов на службу глава сімейства пан Іван. Два роки тому у стрій стала дружина Наталія, бухгалтер за фахом. З початку нинішнього року контракт на три роки підписав старший син Роман, випускник технічного коледжу, який заочно здобуває освіту у технічному університеті.

Про сімейну династію гвардійців розповів 20minut.ua прес-офіцер полку капітан Микола Коваль. За його словами, можливість служити у полку мала ще одна представниця сімейства — вівчарка. Чому цього не сталося, дізналися від її господаря. Спершу Іван Глуханюк сам пропонував кінологам собаку. Йому відмовили. Пізніше вже він не захотів віддавати на службу чотирилапу подругу.

З цією вівчаркою у нього особлива історія.

«Ергедешкою» назвали неспроста

Влітку 2014-го гвардійці з Калинівки брали участь у звільненні Лисичанська. Під час одного із завдань «прочісували» район приватного сектора на околиці міста. В одному з будинків з вибитими вікнами промайнула тінь. Глуханюк зайняв місце біля вікна. Інші увірвалися всередину. В цей час у вікні з’явилася голова собаки.

— Це була вівчарка, — розповідає Іван. — Знаю, бо ми теж мали вдома собаку такої породи. Я виріс з нею. Вибратися через вікно собаці було складно. Спершу не розумів чому не може вистрибнути. Вирішив допомогти. Одразу відчув щось мокре на руці. Побачив кров на лівій лапі. Тим часом хлопці вийшли з будинку. Не виявили жодної душі. Ми рушили далі. Ніколи було думати про собаку. Місто ще утримували сепаратисти із заїжджими озброєними «помічниками».

У той час гвардієць ще не знав, яке продовження матиме історія з собакою.

Після завдання загін повернувся до автобусів. І тут Глуханюк знову побачив вівчарку. Обережно ступаючи на ліву лапу, вона одразу підійшла до нього, Стала горнутися до ніг.

— Я не міг її залишити, — говорить військовий. — Собака так благально дивилася, як то буває дивляться люди, коли хочуть переконати іншого поглядом очей. У неї дотепер такий погляд. Хоч бери, та не заглядай їй в очі!

Уже по дорозі на базу гвардійці оглянули лапу собаки і виявили залишки осколків від ручної гранати РГД.

— Як в тебе кличуть? — запитав хтось жартома, погладжуючи голову тварини. — Мовчиш? Якщо поранило ергедешкою, значить, тобі судилося таке ім’я.

Ще не доїхали до місця призначення, а кличка «Ергедешка» уже «прилипла» до вівчарки. Серед військових був кінолог. З його допомогою лапу обробили, перебинтували. Він же назвав приблизний вік, Сказав, що вівчарці не більше восьми місяців. Нагадаю, йдеться про літо 2014-го.Собаку нагодували. За словами співрозмовника, було видно, що вона до того довго залишалася голодною. Ще два місяці після того випадку  гвардійці залишалися на Донбасі.

Іван Глуханюк звернув увагу: щоразу після повернення із завдання Ергедешка» знаходила його серед інших бійців і ходила слідом, як мовиться, по п’ятах. Ніби дякувала за те, що допоміг вибратися з будинку.

— Я запитав нашого кінолога, чи може він забрати вівчарку в частину, — продовжує Глуханюк. — Той сказав, ні, поки що собак у частині вистачає. Тоді я подзвонив додому.

Найбільше злякали вибухи в Калинівці

— Одного разу  Іван зателефонував з АТО і сказав, що треба порадитися, — каже дружина Глуханюка пані Наталія. — Розповів про собаку. Запитав, чи можна забрати її до нас додому. Я запитала синів, що вони скажуть на це. Роману на той час було 16, Діма ще молодший. Показала фото, яке Іван надіслав на телефон. Хлопці, як побачили, зраділи, що тато повернеться не сам. Їхні радісні вигуки Іван почув у телефонній слухавці. Все зрозумів без слів.

Жінка згадує перші дні, коли у домі з’явилася вівчарка. Іван тоді  не встиг навіть вольєр зробити. Знову повернувся на Донбас. У Глуханюків приватний будинок. Для собаки виділили місце в коридорі. За словами Наталії, тварина поводилася надзвичайно сумирно, як кажуть, нижче води, тихше трави. А як боялася різких звуків!

— Бувало, впаде кришка від каструлі, а вона зіщулиться і вся тремтить, — розповідає пані Наталія. — Причому, цей страх не минув дотепер. Хоча, зрозуміло, реагує на все не так боязко, як попервах. Коли в Калинівці на арсеналі вибухали склади, собаку доводилося заспокоювати більше, ніж дітей.

У 2014 і 2015-му Іван Глуханюк немало часу провів на Сході. Вівчарка сумувала. Коли він  з’являвся, не відходила від господаря.

— Тату, що це за кличка у собаки, язик можна зламати, поки скажеш «Ердегешка», — сказав одного разу молодший син Діма. — Давай, по-іншому назвемо.

Батько погодився з дитиною. Трохи подумав — і запропонував нову кличку: Герда. Зберіг всі літери з попереднього імені, але вимовляти стало простіше і слово значно коротше. Коли сини запитують, як називали собаку з самого початку, батько радить їм дізнатися про це у неї самої.

Крім страху різких звуків, Герда проявляє ще одну фобію — боїться, аби її знову не покинули одну. Мабуть, пам’ятається ситуація, коли її поранену покинули у будинку.

— Тільки бачить, що ми готуємося в дорогу,  перша застрибує у машину і звідти її вже ніяк не виженеш, — говорить Наталія. — Щоправда, тепер трохи призвичаїлася, зрозуміла, що ніхто її не збирається покинути одну. У неї є свій килимок. Коли ми беремо його в машину, мало не пританцьовує. Знає, що її теж візьмуть з собою

Одного разу кінолог частини поцікавився в Глуханюка, як там вівчарка. А потім запропонував віддати на службу. Чоловік не погодився. Каже, шість років тому  ще міг на таке зважитися. Тепер уже ні. Каже, на її долю достатньо випало тривог на Донбасі.

Щоранку Герда проводжає господарів на службу. До всіх ластиться, доторкнеться. А вже приблизно з 16-ї години сидить біля воріт. Чекає. Знає, що приблизно о шостій вечора повернуться господарі.

— Наша мама проживає у сусідньому будинку, — каже пані Наталія. — Це вона звернула увагу. Вона нам розповіла, як Герда нас чекає…

Служать тато, мама й син

Не тільки Іван Глуханюк служить у Калинівському полку Нацгвардії. Він прийшов у полк ще у 1999-му. Звільняв від сепаратистів Лисичанськ. Був у числі тих, хто вибивав їх з Харківської облдержадміністрації. Пройшов також Слов’янськ, Дебальцеве. За бої у захисті цього міста удостоєний нагороди.

Три роки тому Івана приємно здивувала дружина — сказала, що теж хоче йти на службу. Чого хоче жінка… У 2018-му пані Наталія, вона бухгалтер за фахом, підписала з НГУ 3-річний контракт. Пройшла курс молодого бійця і стала у стрій.

Старший син Роман закінчив навчання у Вінницькому технічному коледжі, отримав спеціальність електромеханіка. Закінчив курси водіїв.

— Тату й мамо, як ви дивитися на те, якщо я теж попрошуся на службу? — сказав одного разу він. — Взагалі мрію стати офіцером.

У січні нинішнього року Роман також підписав контракт. Якщо стане офіцером, то матиме вище звання, ніж у батька, який служить старшим прапорщиком, і в мами, вона молодший сержант. Якщо відправлять у район ООС, жінка каже, що не раз задумувалася над цим. Морально підготувала себе до такого відрядження. Роман теж знає, що може, доведеться виконувати завдання на Донбасі.

— А де нині просто? — каже з цього приводу глава сімейства. — наш молодший син Діма вже говорить, що після школи теж буде проситися у гвардійці.

Читайте також:

«Сашу, можливо, застрелив снайпер ФСБ». Ще один вінничанин загинув на Донбасі 

Пересидів два місяці. Як прокуратура звільняла з тюрми засудженого

Першими прийшли батько й син. Чому не всі музеї Вінниці відчинили двері? 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.