«Говорітє по-русскі?»: у Болгарії журналіст чув російську менше, ніж у Вінниці

• Журналіст «20 хвилин»/RIA ділиться враженнями від почутого у Болгарії — чи багато болгар розмовляють нав’язаною їм чужою мовою, а також порівнює ситуацію з російською у Вінниці.

Понад два тижні автор публікації провів у Болгарії. Спілкувався з болгарами на вулицях, у магазинах, транспорті.  Враження однозначне: місцеві у переважній більшості не розуміють російської мови. Кажу про тих, хто мешкає у місті Бургас, що є обласним центром, і містечку Приморсько, що за 50 кілометрів від обласного центру. Обидва населені пункти розташовані на Чорноморському узбережжі країни. Саме тут, уточнюють болгари, найчастіше можна почути російську.

Моє спілкування спонукає до іншої думки: не так вже й часто вухо вловлювало мову країни агресора. Аби не бути голослівним, наведу конкретні факти.

Але спершу невеликий відступ для порівняння: у Вінниці набагато частіше почуєш російську, ніж це було у двох згаданих містах — Бургасі і Приморсько. Дехто скаже, що таке порівняння некоректне. Можливо. Хоча болгари так само, як і українці, багато десятиліть вивчали у школах російську. Припинили це робити після розпаду срср. Російську перевели на факультативне вивчення. Для охочих у позаурочний час. Нині учнівська молодь у більшості обирає англійську. Не хочуть чути нав’язану їм чужу мову. І це за умови, що болгари мають почуття вдячності до росіян. За що? За допомогу у визволенні їхньої країни від турецького поневолення. Упродовж п’яти століть вони перебували під османським гнітом. Здавалося б, й надалі розвиватимуть й поширюватимуть російську. Адже без знання мови неможливо налагодити тісні стосунки між людьми. Але ні, болгари не хочуть вчити мову країни, яка нині веде страшну війну.

Знаю малко

У готелі LOTUS міста Приморсько на рецепції зустрічає чоловік. На вигляд йому приблизно 50 або трохи меше. Запитую: «Говорітє по-русскі?»

—Малко, малко по-русскі, — декілька разів повторює співрозмовник. Не важко здогадатися, що означає це слово.  

Натомість розповідає, що він з Тракії. Уловлюю слово «курорти». В Інтернеті багато розповідей про великий регіон Тракія на півдні Болгарії. Місцевість славиться своїми курортами, пляжами. Це там знаходиться славнозвісний курорт «Сонячний берег». Чому болгарин згадав про Тракію, я так і не втямив. Зате зрозумів інше: російську він розуміє малко.

У великому торговельному маркеті того ж міста Приморсько за придбані товари нарахували бонуси. Про це зазначено у чеку. Намагаюся з’ясувати у касирки, як ними скористатися. Касирка, жінка віку 50+, щось пояснює, але з її слів мало що розумію. Так само вона не розуміє  мене. Зрештою, радить підійти на іншу касу, де зможе пояснити її колега. Там працювала набагато молодша жінка. Вона розтлумачила все, про що запитував. Щоправда, говорила на ламаній російській.

У ще одному готелі назустріч виходить молодий симпатичний працівник. На те само питання, чи знає російську, емоційно розводить руками і повторює «но-но!». Місцева болгарка, яка вийшла з приміщення місцевої общини, на запитання, як пройти на вулицю Стонополу, не розуміє, про що запитують.

На вулицях містечка, як і на пляжах, почути російську можна вряди-годи. Переважно звучить болгарська. Та й автомобілі повсюди з болгарськими номерами. Зустрічається польська. Поляки приїжджають сюди на відпочинок. З Варшави літак до Бургаса летить менше, як півтори години.  Зручно. Тим більше, що вартість перебування на Чорноморському узбережжі Болгарії не порівняти з тією, що є, для прикладу, в Іспанії, Італії, чи на Кіпрі. Туди дорога дальша і платити треба дорожче.

Можливо, в Бургасі, обласному центрі, частіше вухо вловлює російську? Це не так. Ситуація схожа з тією,  що й містечку Приморсько. Скажу про інше: Бургас вразив чистотою й охайністю. Вулиці, площі, тротуари міста з населенням понад 200 тисяч осіб, як кажуть в народі, буквально вилизані.

Нащо їм та російська?

У Бургасі познайомився з подружньою парою, яка розмовляє російською. Пані Валентина росіянка, понад 30 років проживає у Болгарії.  За цей час опанувала болгарську на розмовному рівні. Її чоловік Павло теж народився у Росії. Проживав у США, отримав американське громадянство. Одного разу приїхав на відпочинок у Болгарію. Йому сподобався ритм життя. Каже, на відміну від американського поспіху, тут все розмірено, спокійно. Дуже зачарувала природа. Зізнається, що без моря вже не зміг би жити. Зійшлися з Валентиною. Чоловік таксує. Саме під час поїздки відбулося наше знайомство.

Навряд чи я продовжив би спілкування, якби не дізнався позицію подружжя щодо війни. Павло й Валентина здивували своєю патріотичністю.

Жінка каже, що в неї у росії сестра. не раз запрошувала її в гості. Та намагалася приїхати, але не вдалося. Не дозволили. Подробиць не навела. Натомість уточнила, що якщо росіяни й приїжджають, то це точно з москви чи пітера. З інших міст чи регонів не можуть отримати права на виїзд. Принаймні, має конкретний приклад рідної сестри.

—Я сто років не була у них і не маю ніякого бажання їхати ще стільки ж, — говорить Валентина про поїздку в росію. —  З розповідей сестри знаю, що там людей не мають за людей. Там бояться всього. В такій атмосфері страшно жити.

Болгарську мову вони вивчили завдяки спілкуванню з місцевими. Розмовляти можуть, розуміють болгар, з якими спілкуються. Так само їх розуміють. А ось писати проблематично. Втім, для них, людей пенсійного віку, це не така вже й біда. Мовний бар’єр  вони подолали усним спілкуванням.

 Запитую у моїх співрозмовників, де найчастіше в Болгарії чути російську?

—Там, де найбільше росіян, — каже пані Валентина. — Болгари навіть старшого віку не розмовляють російською, а молодь тим більше, молоді масово вчать англійську, хочуть бути, як кажуть, людьми світу. Нащо їм та російська.

Дубльованих написів не бачив

Перед поїздкою до Болгарії мені говорили, що у цій країні повсюди чути російську. Ще стверджували, що написи дублюються російською. Мовляв, це можна побачити в аеропорту, на вокзалах, у місцях, які відвідує багато людей.

В аеропорту Софії мені не зустрічалися написи на російській. Те само можу сказати про аеропорт міста Бургас: на вулицях  не бачив щось написане на цій чужій для болгар мові.

Можливо, у магазинах, чи закладах харчування болгари дублюють, аби догодити росіянам? Чи озвучують десь повідомлення на російській. Особисто не бачив і не чув.

Зате можу показати фото, де у курортному Приморську у закладах харчування таблиці з меню суто на болгарській мові.

Містечко Приморсько взагалі унікальне. В Інтернеті значиться, що тут постійно проживає 3-3,5 тисячі населення. Тим часом упродовж курортного сезону сюди приїжджає понад 300 тисяч відпочиваючих.

Де їх розміщають?

У містечку нараховується 291 готель. А є ще інші місця для проживання — вілли, приватні будинки, квартири, які місцеві здають тим, хто приїхав покупатися у морі.

—Курортний сезон закінчується у вересні-жовтні, а далі все тут завмирає, — розповідає один з місцевих господарів, який здає свою квартиру в оренду відпорчиваючим. — На  готелях чіпляють замки. Закривається більшість магазинів, закладів харчування. Настає така тиша, аж сумно. Тільки море шумить безперестанно.

Листи ровеснику

На доповнення до теми нагадаю епізод з дитинства. У радянські часи я листувався з ровесником з Болгарії. Звали його Димитр. Він першим написав мені. Адресу знайшов у газеті «Юний ленінець». Газета виходила у Києві на російській мові. Поширювалася у всіх країнах тодішнього соціалістичного табору. Слово «табір», мабуть, неспроста використовували радянські партійні вожді. Вислів «країни соцтабору» часто поширювався.

В одному з номерів «Юного ленінця» надрукували замітку за моїм підписом. Під ним — повна адреса мого проживання, на яку болгарин написав листа.

Завдяки знанням російської ми могли спілкуватися: я вивчав її у сільській школі в Україні, а мій ровесник — у своєму рідному місті Пазарджик. Дотепер пам’ятаю назву. Якщо відверто,  не знав болгарин досконало російську. Це було видно з прочитання його листів.

З Димитром спілкувалися навіть після школи, вряди-годи продовжували обмінювалися листами. Він запрошував  у гості. У часи Союзу виїхати за межі країни було непросто. Навіть у ті ж соціалістичні держави, що перебували під опікою срср. Втім, то тема окремої розмови. Контакти зі своїм болгарським знайомим втратив під час служби в армії. І лист його, який мама надіслала з дому, також кудись зник.

Думаю, Димитр, як і загалом старше покоління болгар, пам’ятає російську, принаймні зміг би нею спілкуватися тепер, під час нашої зустрічі, якби така відбулася. Втім, не про всіх людей його віку це можна сказати. В цьому переконався особисто під час перебування у Болгарії.

Читайте також:

«Зніми хрестик»: спогад про вінничанина, який водив трамвай, служив Богові, похований біля храм

«Нас атакують літаками, які ми самі віддали росії»: як Вінниця, столиця авіації, опиралася Києву

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у  Google