Дочка фронтовика: «Тато ніколи не ходив на свято Перемоги і не дивився фільми про війну»

Кожного року Любов Голубенко біля памятника загиблим односельцям зачитує їхні прізвища Знімок 2019 року

Любов Голубенко голова села Стодульці Жмеринського району. Багато років поспіль 9 травня вона приходить до пам’ятника тим односельцям, які не повернулися з війни з гітлерівцями. Зачитує їхні прізвища. Підсилені звуками динаміка вони летять над селом. Потім дістає інший список. Називає тих фронтовиків, хто помер у післявоєнний час.

— Нині у нас не залишилося жодного фронтовика, — розповідає Любов Романівна. — Ні в Стодцльцях, ні у Рожепах, це село теж нашої сільради.

Раніше у селі 8 травня організовували факельний хід. Учні місцевої школи разом з учителями йшли колоною від навчального закладу у центр села до пам’ятника. Потім факели замінили на лампадки, аби діти випадково не травмувалися. Цього року епідемія завадила. Однак сільський голова все одно прийде до пам’ятника.

— Як завжди, зачитаю знайомі прізвища, — каже Любов Романівна. — Будуть звучати  фронтові пісні. Їх транслюватимемо через підсилювач. Організовувати людей не станемо. Про це домовилися з головою ради ветеранів села Тетяною Іванівна Бевз. Хто прийде покласти квіти, вклонитися, згадати, то їм не станемо це забороняти.

З п’яти братів повернувся один

Пятеро братів Десиків пішли на фронт. Проживали тоді у Барському районі. Спочатку призвали трьох старших. Зі сльозами на очах мати обіймала Івана, Кирила, Романа, проводжаючи в дорогу. Через деякий час призвали двох молодших.

— Повернувся тільки мій тато Роман, — говорить Любов Голубенко. — Пам’ятаю, коли підросла, чула від людей розповідь про те, як бабуся голосила, отримуючи похоронки. Не знаю, як можна пережити втрату чотирьох синів! «Сини мої, орли мої, де ви!?»  — голосила на подвір’ї.  

Батько моєї співрозмовниці прийшов з війни без руки. Дочка йому стала першою помічницею. Що тільки їй не доводилося робити!

— Тримай цвях, — гворив, бувало, тато. — Тримала. А він гатив молотком. Промахнеться — і мені по пальцях. Плачу!.. Бери ціп пшеницю молотити. Хіба я могла вправлятися з тим ціпом? Більше била по своїх ногах, ніж по колосках. І коня водила, коли город орали. Кінь наступить на ногу — знов плачу.

Тато в пані Любові був дуже строгий, але справедливий. За отриману на уроці «четвірку» міг поставити у куток.

—Тато ніколи не ходив на мітинги й паради, які в ті роки влаштовували як великі свята, — згадує Любов Романівна. — Казав, що не може згадувати про те, що бачив на фронті. Ще говорив, що на паради йдуть ті, хто не бачив справжню війну. Може, не робив цього у пам'ять про своїх чотирьох загиблих братів.

Дочка згадує, що батько виходив з кімнати, коли по телевізору показували фільм про те,я к воювали з гітлерівцями. Казав,те, що він бачив, на екрані не показують.

Лист з фронту: «Цілую білі личка»

Щороку до пам’ятника приходять дві сестри — Марія Коваь і Надія Олійник. Сільський голова каже, що вони з хвилюванням чекають, коли зачитаю прізвище їхнього батька. Його звали Бевз Михайло Кіндратович. Одного разу принесли аркуш, складений у трикутник. Такими були фронтові листи. Їх відправляли без марки, без конвертів. Просто складали у трикутник. Штампували їх безпосередньо у частині, де служив відправник.

Любов Романівна попросила дозволу, зробила копію листа і розмістила його у своїй книзі про село.

— Книгу я не друкувала, — каже вона. — На це потрібні кошти, щоб у друкарню віддати. Вона в мене у єдиному примірнику. У формі киги, зшита, але другої такої нема.

Лист з фронту надісланий на адресу дружини Фросини Бевз. Навіть там, далеко від дому, солдат думав про дітей, турбувався, аби дружина доглядала їх і зробила у господарстві те, що він би мав зробити, якби не війна.

— Спішу вам повідомити, що я жив-здоров, чого й вам бажаю, — йдеться у листі. — Передаю привіт тобі. Дорога Фрося, цілую білі личка Наді й Марусі, цілую Колю і Грішу…

Далі солдат скаржиться, що на свої листи не отримав відповіді. А дуже хотів би дізнатися, що робиться вдома.

—Як ви там хазяйнуєте, напишіть, — йдеться далі. — Фрося, дров купи за всяку ціну. Як збереш хліб, попроси маму, щоб змолотити за погоди. Скосиш клівер, то сховай нагору.

Лист датовано 8 липня 1944 року. На конверті значиться польова пошта 98621.

Похоронки писали від руки

Одним приносили листи, а іншим — похоронки. Одна з них зберігається у Людмили Рижак. У ній йдеться про загибель Гундерчука  Олексія Васильовича. Це батько пані Людмили. Похоронка прийшла на ім’я матері.

Насправді такі документи називалися «Извещения»:

Ваш муж красноармеец Гундерчук Алексей Васильэвич, уроженец Винницкоъ области Жмеринський район село Стодульцы, в бою за социалистическую Родину, верный воинской присяге, проявив геройство и мужество, был убит 16 июля 1944 года.

Похоронен Руковце Золотского района Тернопольськой области.

Настоящее извещение является документом для возбужления ходатайства о пенсии.

Приказ НКО СССР №220

Жмеринский райвоенком

31.08.1944.

Журналісту не вдалося знайти району, що вказаний у похоронці. Схожа назва – Чортківський район.

Сьогодні, у День памяті жертв Другої світової, згадаймо тих, хто визволив рідну землю від гітлерівців.

На жаль, в Україні знову війна. За інформацією пресс-служби ООС, на Донбасі поранено шестеро бійців. Українців вбивають з російської зброї. З неї стрпіляють ті, хто прибув з Росії. Прикро, що навітьу  такий день керівництво держави не називає речі своїми іменами.

Читайте також:

Зупинку — це ж не театр перейменувати. Чи вшанують пам’ять почесного вінничанина Верещагіна?

«Його тіло несло в річку Рось». Під час зливи трагічно загинув чоловік 

Їх теплохід прийняв порт "Титаніка". Як вінничанин добирався додому з Атлантики

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.