«До нас прийдуть з обшуком»: антирадянські тексти викинула в нужник на вокзалі
- Про допити у комітеті держбезпеки (КДБ) і обшук на квартирі згадує дружина колишнього журналіста.
- Продовжуємо розповідь про історію молодіжної газети, зокрема, одну із її сторінок.
- Чому декого з працівників звинуватили в антирадянській пропаганді і як покарали?
Раніше на сайті «20 хвилин» ми писали про презентацію книги до 100-річчя молодіжної газети Вінниччини. Згодом зателефонували донька і дружина колишнього працівника «молодіжки» — відомого журналіста, письменника Миколи Рябого. На жаль, його уже нема з нами.
Дружина Ніна Ряба і донька Людмила Мрачковська у розмові з журналістом «20 хвилин» додали своїх спогадів про драматичну сторінку в історії «молодіжки». Говорили про обшуки на квартирах і допити в КДБ працівників газети. Допитували не тільки журналістів. Ніна Ряба теж побувала на допиті.
Ноги підкошувалися, коли добиралася до вокзалу
У 1969 році, тоді молодіжна газета Вінниччини мала назву «Комсомольське плем’я», дехто із журналістів опинився під «ковпаком» у «кадебістів».
Їм стало відомо, що в редакції поширили самвидав — роботу під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Цей текст визнали антирадянським. Написав його Іван Дзюба, літературознавець, критик, громадський діяч, який негативно ставився до русифікації. Спершу Дзюбу звільнили з роботи, а тоді ув’язнили на 18 місяців.
Друковані сторінки цієї роботи потрапили в редакцію вінницької «молодіжки».
Їх приніс журналіст Олександр Гетьман. Попросив передрукувати текст. За роботу взялася молода працівниця Галина Стебновська. Друкувала у «хліві», так журналісти називали між собою відділ сільського господарства редакції. Завідувачем працював Микола Рябий. Він також мав копію. Забрав з собою додому, на квартирі можна було уважніше, а головне спокійніше, ознайомитися з текстом. Пан Микола товаришував з Гетьманом. Як каже пані Ніна, дотепер збереглися фотознімки, на яких можна бачити їх разом.
— Одного разу Микола повернувся пригніченим з роботи, — згадує пані Ніна. — Сказав, що Гетьмана забрали в КДБ, вдома у нього провели обшуки. Можуть і до нас прийти. Треба десь сховати сторінки самвидаву. І не тільки їх.
Співрозмовниця уточнила, які ще матеріали викликали тоді хвилювання у її чоловіка. Рідний дядько пана Миколи закінчив університет Святого Володимира у Києві. Перебував у лавах Січових стрільців. Передав племіннику тексти Універсалів Центральної Ради. Це документи, які визначали етапи створення Української держави — від автономії до самостійності. Разом з універсалами пан Микола зберігав фотографії членів Центральної ради. За таке могли звинуватити в буржуазному націоналізмі.
Їхня сім’я проживала тоді у будинку на вулиці Артема, нині Володимира Антоновича. Можна було вийти з дому, знайти підходяще місце і спалити тексти. Робити це не стали: раптом за будинком встановили стеження!
Домовилися, що зранку чоловік піде на роботу, а дружина після того віднесе папери і викине у таке місце, звідки їх неможливо буде дістати.
Від їхнього будинку недалеко до залізничного вокзалу. Там, де нині стоянка для автомобілів, у той час знаходилася вбиральня. Як згадує жінка, «аромати» від нужника, було чути довкола. Саме туди вона викинула сторінки самвидаву.
— Поки я дійшла до вокзалу, у мене ноги підкошувалися, — розповідає пані Ніна. — Серце мало не виривалося з грудей. Хвилювалася через те, чи не встановили за мною спостереження, чи не йде хтось слідом.
На цьому її хвилювання не закінчилися. У той день до них приходили з обшуком. «Марно стараєтеся, — думали у ті хвилини господарі квартири. — Не там шукаєте. Компромат уже в іншому місці».
Розмова при світлі лампи, що світить в очі
Ті дні були важкими для їхньої сім’ї. Спершу на допит викликали пана Миколу. Він розумів, що цього не уникнути. З їхнього «хліва» у КДБ побували всі працівники. Нікого з них не затримали після так званих бесід. Це втішало. Відпустили також і Миколу Рябого.
Раптом на розмову запросили його дружину пані Ніну. Скільки часу минуло відтоді, а жінка дотепер згадує, про що її запитували. Навіть прізвище кадебіста» не забула. Хоче це нескладно зробити. Як таке можна забути — Дуров. Принаймні так він назвав себе: «Майор Дуров».
Так само пам’ятає обстановку кабінету: затягнуті штори з цупкої темної тканини, на столі світиться лампа, «кадебіст» повернув її так, що світло било прямо в очі пані Ніні. Як вижатий лимон, почувалася після тієї розмови.
Спершу їй нагадали, що за нею є «грішок». До Вінниці вони перебралися з Могилів-Подільського. По приїзді вона деякий час проживала без прописки. Не з власної вини. Але це було. За порушення законодавства її можуть покарати.
Наступні питання стосувалися чоловіка і його оточення. Наприклад, хто буває у гостях, з ким чоловік найчастіше спілкується, про що розмовляють? Цікавився, чи приїжджає хтось з Києва. Вона назвала таких. Тоді у неї уточнили, чи не бувають люди з іншими прізвищами.
Майор Дуров змінював тон розмови. То був улесливим, люб’язним, навіть говорив компліменти, але… Казав, ви красива, молода жінка. Крім цього, маєте бути свідомою. Шкода буде, якщо станеться так, що вас відправлять кудись далеко від чоловіка, від дитини.
Чи не найбільше вразив пропозицією. Порадив повідомляти трохи про чоловіка. Особливо про його зустрічі, з ким і де вони відбуваються, а також про що розмовляють. Тільки, щоб чоловік про це нічого не знав.
Вагітну жінку не випускали з кабінету
Доньці Миколи і Ніни пані Людмилі на час тих подій виповнилося дев’ять років. Дитина бачила хвилювання батьків. Вони її заспокоювали, мовляв, все в них добре, але ж дівчинка серцем відчувала, що діється насправді.
Під час розмови пані Людмила згадала, як батько у той день прийшов з роботи. У нього був вигляд чорної хмари. Пішов у кімнату до мами. Вони про щось говорили. Люда почула слова, що тата звільнили з редакції. Він поїхав на деякий час у село, де вона проводила час на канікулах у бабусі.
— Влаштуватися на нову роботу татові допоміг тоді Володимир Яворівський, — говорить пані Людмила. — Пригадую, він про це розповідав пізніше, коли я стала дорослою. Яворівський на той час уже працював у Києві. Тато поїхав на Волинь. Там працював протягом року. Зрозуміло, що йому хотілося додому. Але на роботу у Вінниці не брали.
Співрозмовниця пригадує, як її тато повернувся додому, ніби на крилах. Йому пообіцяли роботу на обласному радіо. Щоправда, радість виявилася передчасною. У штатному розписі не було місця. Запропонували працювати позаштатним кореспондентом. Платили тільки гонорари. Журналісти знають, що це дуже мізерні заробітки.
Згодом він все-таки потрапив у редакцію. Тодішній редактор обласної газети «Вінницька правда» Володимир Орлик взяв на посаду кореспондента.
За словами дружини Миколи Рябого, її чоловік постійно перебував під наглядом «зірких» очей кадебістів. Їхній домашній телефон прослуховували. До редактора газети приходили люди з «контори глибокого буріння», так жартома розшифровували абревіатуру КДБ.
— Миколо, ти знаєш, я до тебе добре ставлюся, але знайди іншу роботу, — приблизно так сказав батькові обласний редактор. Так пояснила звільнення батька з газети пані Людмила.
Вона по закінченні університету працювала журналісткою у тій само газеті, що й батько. Разом з нею в кабінеті було місце Галини Стебновської.
— Галина інколи згадувала батька, згадувала «хлів», допити в КДБ, — продовжує розповідь пані Людмила. — Її допитували, чомусь, найдовше. Я особисто чула це від неї. Розмову з нею кадебісти вели протягом усього дня. А вона на той час була вагітна, виношувала свою майбутню донечку.
Читайте також:
«Одне влучання і все — мами й тата нема». Хлопець написав книгу, як «шахед» вбив рідних людей
«Тротил вибухнув у руці»: історія вінничанина, який 30 років тому врятував десятьох дівчаток
З 1 липня буде 230 вольтів замість 220: як це вплине на вашу техніку і рахунки
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
