Обшуки у журналістів: як народилася і чому померла молодіжна газета Вінниччини

Віктор СКРИПНИК

Михайло Каменюк був редактором"молодіжки", коли газета мала назву "Комсомольське плем'я": одне з його відряджень до військових льотчиків. Фото з книги "Якби розпочати знову..."

У День журналіста розповідаємо про єдину у нашому краї молодіжну газету. З’явилася вона у далекому 1920 році, випуск припинила у 2005-му, але офіційно закрили видання у 2012-му.
Про історію газети і її працівників йдеться у книзі «Якби розпочати знову…», презентація якої відбулася в обласній бібліотеці Отамановського.
Журналіст «20 хвилин» розмовляв з тими, хто у свій час працював у «молодіжці». Почув цікаві спогади.

«Червона молодь», «Молодий незаможник», «Молодий більшовик», «Ленінське плем’я», «Комсомольське плем’я», «Панорама» — такі назви мала молодіжна газета упродовж свого виходу у світ. До речі, саме такими словами — «До друку, у світ» підписував кожен черговий номер газети її редактор. На початку 60-х років минулого століття газету «Комсомольське плем’я» поширювали на чотири області — Хмельницьку, Тернопільську, Чернівецьку і Вінницьку.

Ініціатива створення книги про «молодіжку» належить двом журналістам — Вадиму Вітковському і Михайлу Каменюку. Разом з ними над підготовкою матеріалів працював їхній колега Віктор Мельник. Всі вони у свій час працювали у газеті.

Відео дня

У книзі є розповіді журналістів про їхню роботу у газеті. Втім, один з колишніх редакторів відмовився поділитися спогадами. «Чому так?» — запитав його автор публікації. Про це дізнаєтеся з публікації.

«Нас тоді добре пошерстили»

Михайло Каменюк очолював редакційний колектив, коли газета мала назву «Комсомольське плем’я». Раніше він уже працював у газеті: на роботу його взяли ще студентом третього курсу. Михайло навчався у педагогічному інституті. Оформив академвідпустку, на деякий час припинив навчання, бо треба було заробити грошей. Потім повернувся в інститут. Минули роки і його знову запросили у "молодіжку". Працював заступником редактора, після того очолив видання. Має багато спогадів про газету і свої молоді роки.

Змінювалася не тільки назва газети, а і її адреса. Вулиця Гоголя, 19 — у цьому будинку знаходилася редакція, коли пан Михайло очолював редакційний колектив.

—Раніше це був гуртожиток педінституту, — розповідає Каменюк. — Я жив тут студентом. Через багато років приміщення передали редакції. Не повірите, у моїй колишній кімнаті облаштували кабінет редактора.

Тривалий час колектив газети працював у будівлі на нинішній Соборній. Редакція знаходилася на першому поверсі, а на другому і третьому мали кабінети працівників обкому комсомолу. Газета була органом цієї структури.

«Комсомольське плем’я», стало першим робочим місцем Каменюка. Каже, працював у… «хліві» (?!)

—Так ми жартома називали відділ сільської і робітничої молоді, — згадує Михайло. — Я працював у цьому відділі. Очолював його талановитий журналіст Георгій Сенкевич. Це було наприкінці 60-х на початку 70-х, час, коли тоталітарний режим особливо пильнував друковане слово. Все мало підпорядковуватися лінії партії. Для цього у кожній газеті працювали цензори. Вони вишукували, чи нема у статтях бодай натяку на відхилення від партійного курсу.

Серед прогресивної молоді поширювали наукову роботу під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Її автором був відомий дисидент Іван Дзюба. Він проаналізував національно-культурну політику радянської влади в Україні. Зрозуміло, що текст передавали підпільно. Друковані сторінки цієї роботи потрапили в редакцію «молодіжки».

«Нишпорки» з тодішнього КДБ дізналися про це. За місцем проживання декого із журналістів провели обшуки.

Як згадує Михайло Каменюк, так званий «самвидав», знайшли в працівників газети Олександра Гетьмана і Галини Стебновської. Їх одразу звільнили з роботи.

Залишити редакцію змушений був також Михайло Каменюк. У педінституті студенти філфаку створили літературну студію під назвою «Поетичний шинок». Організація не була офіційна. Михайло був одним з її організаторів і активним учасником.

Якось до навчального закладу навідався тодішній перший секретар обласного комітету партії. У своєму виступі наставляв молодь, як треба бути відданим комуністичним ідеалам. Особливо наголосив на тому, щоб студентська молодь не допускала проявів буржуазного націоналізму.

Після його виступу до президії передали записку.

Співрозмовник нагадує, про що в ній йшлося. Хтось із «доброзичливців» запитував партійного чиновника, як так може бути, щоб в обласній молодіжній газеті працює лідер «Поетичного шинка» Михайло Каменюк?

—Наступного дня мені запропонували звільнитися з редакції, — згадує співрозмовник. — Добрі люди порадили йти на службу в армію, щоб бути, як кажуть, подалі від гріха. Так я й зробив. Після служби все одно боялися брати на роботу. До редакції повернувся з часом, уже при новій владі. А тоді нашу газету добре «пошерстили».

Як журналіст став… розвідником

Тільки дві обласні газети були в радянські аси у нашій області: молодіжна і партійна. Між ними точилася негласна конкуренція. «Молодіжка» щоразу перегравала старшу «сестру». На її сторінках було більше читабельних текстів, відрізнялася стилем їх написання, кращою подачею матеріалів, тобто, їх розміщенням на полосах.

У редакції працювали журналісти, які потім ставали знані не тільки в нашій державі, а й за її межами. У «молодіжці» робили перші кроки майбутні письменники, яскравим прикладом є Євген Гуцало, Олег Чорногуз, Геннадій Шкляр…

Тут починав майбутній журналіст-міжнародник Михайло Рой. До речі, пан Михайло також редагував газету медичного інституту імені Пирогова «Молодий медик».

Далі його дороги пролягли далеко за межі тодішнього Союзу. Пан Михайло працював редактором бюро агентства преси новин (АПН) на Кубі, країнах Латинської Америки, завідувачем бюро АПН у Перу, прес-аташе радянського посольства у Лімі, кореспондентом ТАРС у Монголії, викладачем Вищої дипломатичної школи у Москві. Насправді робота за кордоном передбачала не тільки журналістику. Професія була прикриттям для виконання завдань розвідки.

—Якраз у Москві я познайомився з паном Михайлом, — згадує один з авторів книги Вадим Вітковський. — Мені випало навчатися в Інституті зовнішньої розвідки КДБ колишнього Союзу. Це був режимний навчальний заклад, знаходився у лісі приблизно за 30 кілометрів від Москви. У навчальному корпусі розташовувалася редакція журналу «Совєтский развєдчік». Редагував його Михайло Рой. Це був журнал не для широкого загалу.

Пан Вадим згадує цікаві розповіді старшого колеги. Той ділився історіями про зустрічі з людьми у різних кінцях світу, оповідав про ситуації, в яких довелося побувати.

—Одного разу пан Михайло дав мені пораду, — продовжує Вадим Вітковський. — Він сказав те, що не мав права говорити. Вертайся додому. Ці слова прозвучали несподівано. Досвідчений розвідник, який мав багато інформації, пояснив, що невдовзі Союз розвалиться і Україна стане незалежною.

Пан Вадим дослухався до поради розвідника. Рік провчився і повернувся додому. Зробити це було не зовсім просто, але вдалося. Так само повернувся в Україну і Михайло Рой. Після проголошення незалежності викладав в університеті основи дипломатичної служби та міжнародну журналістику. Водночас працював кореспондентом іноземного видання «Бізнес», яке поширювалося на Латинську Америку.

—Пан Михайло був простим у спілкуванні, — говорить ще один автор книги Віктор Мельник. — Якось я перебував у відрядженні Москві. Мав важливе інтерв’ю. Раптом зіпсувався диктофон. Згадав про нашого земляка, зателефонував йому. Як тільки він почув, що з Вінниці, зрадів. Розповів йому про свою пригоду. На що пан Михайло відповів: «Я дам тобі свій диктофон, під’їжджай, бери».

Чому я не написав спогади?

Редактором «молодіжки», коли вона мала назву «Панорама», працював Іван Кокуца. Це він відмовився надавати ініціаторам написання книги свої спогади. Нині пан Іван проживає у Києві. Журналіст «20 хвилин» зателефонував, щоб дізнатися причину такої відмови.

—Як можна святкувати те, чим нам раніше задурманювали голови? — різко відповів співрозмовник. — Воно має піти у забуття, інакше це політичне блюзнірство, політичне шоу.

Пан Іван визнає, що працював у тій системі і виконував її вимоги. Але історія дає можливість нам розставляти акценти. Каже, нині не має жодного бажання брати участь у цьому політичному шабаші.

—Нас вчили, що в літературу треба приходити з чистими ногами, — продовжує співрозмовник. — Отож, витерли ноги і забули! Щоб і діти наші забули той період і не згадували про нього.

Видавець відмовився від газети

У вінницької «молодіжки» сумний фініш. Автор публікації бачив документ, згідно з яким газету перестали фінансувати. Нема стало грошей — зникла газета.

В останній період свого існування видавцем молодіжного видання «Панорама» буда обласна рада. 21 липня 2005 року на сесії депутати ухвалили рішення під №900 «Про вихід Вінницької обласної ради із засновників молодіжної газети «Панорама».

Називали дві причини такого рішення. Перша — редакція не справилася зі своїми статутними завданнями. Друга — газета перестала користуватися популярністю серед читачів, її наклад становив 550 примірників.

На презентацію вінницької "молодіжки" прийшли не тільки журналісти, які працювали у виданні. Були присутні їхні колеги з інших видань.