Забуті імена вінницьких кладовищ. Професор Борис Шкляр, який вчив «діагностувати руками»

• За підручником Бориса Соломоновича навчалися майбутні лікарі в усьому Радянському Союзі. На його лекціях у Літньому театрі завжди був аншлаг. Він любив концерти у Вінницькій філармонії. Останній в житті діагноз поставив самому собі. Похований на Центральному кладовищі.

Прогулюючись вулицею Грушевського, ви могли звернути увагу, що на будинку №48 висить меморіальна дошка. На честь видатного вченого, педагога та професора Бориса Шкляра, який свого часу у ньому мешкав. Як розповідає докторка історичних наук та дослідниця історії Вінниці Тетяна Кароєва, колись ця людина була відомою та шанованою на території усього Союзу. Тепер же про нього пам'ятають хіба що вінничани старшого віку та історики.

Цього року виповнюється 125 років від дня народження лікаря, і 60 від дня смерті. Ми знаходимо його могилу на Центральному кладовищі: перший ряд, похований серед професури медичного інституту, великий золотий напис на могильній плиті свідчить: «Профессор Шкляр Борис Соломонович», і роки життя: 1896 — 1961.

Фотографії на могилі не збереглося. На місці, де вона колись висіла лише людські обриси. У Вінниці вже не залишилося близьких вченого, тому й доглянути за могилою немає кому. 

Борис Шкляр вінничанин не від народження. Родом з Борисова, що нині це місто в Білорусі. Навіть навчався не у Вінниці — його альма-матер Київська державна медична академія, зараз медуніверситет імені Богомольця. Спершу працював у Бердичеві, й лише звідти перебрався до нашого міста. 

Лікаря одразу призначили завідувачем кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб Вінницького державного медичного інституту. Це був 1934 рік. Один з перших відгуків про переїзд Бориса Соломоновича з тих, що збереглися був таким: « [...] приехал… Шкляр: худощавый, высокий, очень живой энергичный человек, при разговоре заметно заикался. Человек с хорошей головой и солидной медицинской подготовкой».

Досконале володіння англійською, французькою та німецькою мовами неабияк сприяло розвитку Шкляра, як медика. Він полюбляв зачитуватися іноземними медичними журналами та газетами, знав чи не про всі рідкісні (нині орфанні) захворювання, його все більше починали любили студенти. Чимало майбутніх терапевтів обрали цей напрям медицини саме через його вплив.  

Проте життя професора не назвеш безхмарним. За часів сталінської диктатури складно було передбачити, за ким прийдуть наступним. Хвиля репресій 1937-го ледь не коштувала йому свободи. Співробітники НКВС неодноразово приїздили до будинку, що в ньому мешкав Борис Соломонович, щоб забрати його сусідів — членів партії. Через це у лікаря почалися проблеми зі сном. У нього з'явилася звичка підходити до дверей і прислухатися, чи раптом не прийшли за ним. 

Перед початком німецької окупації Вінниці, Бориса Соломоновича з родиною евакуювали. Впродовж наступних кількох років він працюватиме у Сталінграді, Іванові та в одному із шпиталів Киргизької РСР.

— У Шкляра була якась сімейна драма, що вони не змогли забрати з собою доньку. Вони залишили її у Вінниці з нянею. Дівчинка вочевидь мала якусь травму від народження, тому потребувала постійного догляду, — розповідає історикиня Тетяна Кароєва. — Коли була перша хвиля знищення євреїв, дитину вдалося заховати. Однак восени цій няні довелося відлучитися на деякий час до рідних у Козятинський район. Вона попросила сусідів доглянути дівчинку. Вони її видали. 

Біля професора похована його дружина Есфірь Марківна. На пошану загиблої доньки там же встановили пам'ятну дошку: «Шкляр Линочка. 1929 — 1941». Де насправді похована донька Бориса Соломоновича невідомо досі. 

До Вінниці лікар з родиною повернувся у 1944 році. Він продовжив працювати в медичному інституті, отримав диплом доктора медичних наук і атестат професора, писав наукові роботи, а в 1949-му світ побачив підручник «Диагностика внутренних болезней», який прославить Бориса Соломоновича на весь Радянський Союз і далеко за його межами. 

— Цим підручником користувалися майже 30 років, він пережив шість перевидань, мова йшла про десятки тисяч накладів. Підручник створив славу радянській терапевтичній школі. Можна говорити, що Шкляр має чималу заслугу в тому, що й донині студенти з інших країн їдуть навчатися медицині до країн колишнього Союзу, зокрема, України. Вони хочуть навчитися «діагностувати руками», — продовжує Тетяна Кароєва. — Тоді не було високоточного обладнання й можливостей проводити доступні сьогодні аналізи, тому запропонована вінничанином діагностика мала шалений успіх. 

Одна з колишніх студенток Бориса Шкляра розповідала про професора та його методи викладання так: «Мы все его уважали и побаивались. У Шкляра был изумительный талант преподавателя — он учил нас терапии, как учат детей азбуке, спокойно и терпеливо. Он немного заикался и это откладывало отпечаток на его манеру читать лекции — он читал медленно, старался четко, мы сидели тихо и внимательно вслушивались».

Послухати лекції професора приходили й пересічні містяни. Сам Шкляр любив читати їх ранком на вихідних у залі Літнього театру. Зазвичай вони проходили перед повною залою. Люди приходили дізнатися у відомого лікаря, як вони можуть допомогти собі у разі необхідності. Борис Соломонович був великим знавцем пальпації, перкусії, аускультації. Розповідав, як постукуючи (перкуторно) можна визначити розміри печінки, або як надуваючи повітряну кульку збільшити ємність легень, вчив, як знімати гострий стан. Багато хто з пацієнтів хотів потрапити на прийом саме до нього. 

— Про Шкляра у Вінниці ходило чимало легенд, — продовжує Тетяна Кароєва. — Говорять, що під час іспитів він мав два найбільш улюблені питання до студентів, які явно не тягнули на хорошу оцінку: «Какого цвета розовый лишай?» та, коли сидів навпроти студента і демонстративно потираючи тильний бік своїх долоней: «А скажите, пожалуйста, а чесотка где находится?»

Тетяна Кароєва

Збереглися свідчення про те, що Борис Соломонович, попри вимогливість до студентів, був доброю та відкритою людиною, мав хороше почуття гумору. Любив читати художню літературу, слухати музику, грав на скрипці і писав вірші, хоча до їх видання справа так ніколи і не дійшла. Одним з найбільш улюблених способів проведення дозвілля для нього було відвідування концертів у Вінницькій обласній філармонії. 

Останній діагноз в житті, інфаркт міокарда, Борис Шкляр поставив 8 листопада 1961 року собі. Наступного дня професор помер. 

 

Читайте також:

Врятував світ від туберкульозу й отримав Нобелівську премію. Що відомо про Зельмана Ваксмана

Чудодійні рецепти, обмін квартирами, вербовка в легіон. Послуги, які пропонували у Вінниці в 90-х

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.