«Цей український гашиш — найсолодша з отрут!» Як «мистецька сотня УНР» скорила світ

• Вишукані дами в екстазі від виступу українців били парасольками об естраду, а гул у найпрестижніших залах і на стадіонах по всьому світу стояв такий, що «здавалося, земля трісне й провалиться».
• Такий фурор понад 100 років тому викликали українські пісні і виступи капели та хору Олександра Кошиця у Європі, США і Південній Америці.
• Розповідаємо найцікавіше про «соловейків УНР», хіти і силу мистецтва яких відчуємо і почуємо у Вінниці 24 березня о 16.00 у театрі ім. Садовського на унікальному концерті-реконструкції «Прилетіла ластівочка».

Понад 100 років тому, перший день 1919 року: поки Бандера святкував свій 10-й день народження, а російські війська підступали до Києва, Симон Петлюра слухав «Легенду» нашого земляка Миколи Леонтовича.

Вже на наступний день отаман віддасть наказ знаменитому українському диригенту Олександру Кошицю зібрати найкращих артистів, створити Українську Республіканську Капелу і на світові гастролі «мистецької сотні УНР» у розпал війни виділить небачену суму — по нинішнім міркам мільйони доларів.

Виїжджаючи на останньому потязі з окупованого Києва, артистів чекатиме «проклятуща подорож»: під обстрілами зі столиці до Кам’янця-Подільського вони їхатимуть 12 днів.

А після виснажливих репетицій 24 березня все-таки розпочнуть світове турне під брендом України—УНР, що згодом буде визнано найуспішнішим прикладом культурної дипломатії у світі.

За п’ять років, з 1919 по 1924 роки, капела та хор під орудою Олександра Кошиця пройдуть шлях від нікому невідомих артистів, які як біженці з окупації виїжджали у лахмітті, коли на чоботах не мали навіть підошов, до суперзірок, чиї аншлагові концерти стануть must visit для еліт і всіх вершків суспільства тогочасної Європи, США та країн Південної Америки.

Айседора Дункан у книзі відгуків капели Кошиця писатиме: «Браво!», королева Бельгії захоплено казатиме: «Вперше в житті таке чую. Мої симпатії на боці вашого народу», а генерали і президенти, професори найпрестижніших вузів, журналісти і провідні музичні критики, не жаліючи схвальних відгуків, визнаватимуть, як шкодують, що досі нічого не знали про Україну, наших композиторів і неповторну українську культуру, яку помилково приписували до «рускої вєлікої».

Арешти, клеймо «сепаратистів» і рос.лайка на афішах

На шляху до підкорення світу українських артистів чекало чимало перепон. Передусім — через рос.пропаганду, яка у 1919 році неабияк активно діяла у Європі.

— Європа тоді, на жаль, не була на стороні незалежної  України. Вона була на стороні «хароших рускіх». «Поганими рускіми» вважали більшовиків, а от білу гвардію бачили, як «хароших рускіх», — ділиться дослідниця, засновниця Інституту Леонтовича і авторка концепції концерту-реконструкції «Прилетіла ластівочка» Тіна Пересунько.

Коли у 1919 році українські артисти приїхали на найперший закордонний концерт у Чехословаччину, жандарм міста, підозрюючи їх у «більшовицькій агітації», наказав усіх капелян ловити в місті і відправляти під конвоєм до міліції.

«Дуже цікаво було бачити всіх капелян разом з Кошицем в одній кімнаті на положенню заарештованих! Всі звичайно жартували, але разом з тим у кожного було якесь погане почуття на душі», — згадував учасник капели Леонтій Безручко.

Через постійне просування росіянами у Європі «єдінонєдєлімих ідєй», капелі Кошиця доводилось боротися із клеймом «сепаратистів, зрадників, малоросів, невід’ємної частини рускава народа». І силою української пісні їм це вдавалось.

Як і задумував далекоглядний Симон Петлюра, саме через мистецтво українці доводили, що є окремою нацією із неповторною, самобутньою культурою.

Попри спершу упереджені ставлення, вже найперший концерт Української капели у Національному театрі Праги став тріумфом.

«Тяжко руці писати критику, коли серце співає хвалу. Українці прийшли і перемогли! На жаль, занадто довго ми про них не знали і тяжко кривдили, коли несвідомо і без інформацій з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом російським, — після концерту писав відомий чеський диригент Ярослав Кржічка у своїй статті в журналі Hudebni revue. — Саме наше бажання «великої і неподільної росії» є слабим аргументом проти природи, проти волі і почуттів цілого українського народу, для якого самостійність, так само як і для нас, є всім. Українці відрізняються від росіян, і я сказав би, що з усіх слов’ян вони найближчі нам цілою їх вдачею. Як і усе інше, самобутньою є їхня пісня, а як її треба співати, вони нам тепер показали».

Не полишаючи спроб зупинити успіх українців, російські емігранти постійно влаштовували провокації. Зокрема, обписували рос.лайкою афіші, а перед прем’єрою у Парижі намагалися зірвати концерт.

«москалі готовили нам скандал, — згадував диригент Кошиць. — На нашому Гімні повинен був піднятися крик і свист. Потім повинен був встати промовець і, звернувшись до публіки, запропонувати їй покинути залю, бо концерт дають «російські сепаратисти», вороги «єдиної нєдєлімої», значить і вороги Франції». 

Не вдалося. Французька поліція за сприяння відомого журналіста Жана Пелісьє запобігла провокації. 

Європейське визнання: «Перед нами справжній Феномен!»

Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Велика Британія,Німеччина, Польща, Іспанія — за два роки гастролей хор Олександра Кошиця остаточно скорив Європу.

«До мене в кімнату прийшла дякувати сама дочка Клемансо (донька прем’єр-міністра Франції Тереза Юнк-Клемансо, — прим. авт.). Розсипалась у похвалах, казала, що її батько збирається послухати Капелю і обіцяла свою допомогу, щоб винести концерти до урядових приміщень, як напр. Гранд-Опера і Сорбонна. Вона казала, що весь вищий паризький світ говорить тільки про нас. Поляки й москалі гризуть кулаки і роблять усе, щоб нас дискредитувати», — згадував у своєму «Щоденнику» Олександр Кошиць.

Всюди глядачі і преса не стримували захвату: «Перед нами справжній Феномен», «Їхніми устами говорить душа цілого народу», «Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності», «Хто почув співи Української республіканської капели, не може не полюбити України».

«Цей український гашиш — найсолодша з отрут», — казала вражена німецька професорка у Берліні.

«Ще жоден хор, ані французький, ані іноземний не презентував тут нічого подібного», — зазначав приголомшений критик газети Le Nouvelliste.

«Цей хор став для нас одкровенням, він належить до найвищого ґатунку», — відгукнулися журналісти Le Figaro.

«Ваші хористи перевершили всі мої очікування… — писав у листі до Олександра Кошиця професор Сорбонни Шарль Сеньобос. — Щось подібне я відчував дуже давно, коли слухав у Мюнхені твори Вагнера. Жодна пропаганда не може бути ефективнішою для визнання української нації».

Який екстаз панував на концертах Української капели, судіть самі із запису у «Щоденнику» Олександра Кошиця:

«Тих тріумфів я й досі не можу забути і ніколи не забуду. Пам’ятаю в Женеві, коли проспівали «Марсельєзу» в моїй аранжовці, піднявся такий гвалт, що я прямо перелякався. Дами повискакували з своїх місць і в екстазі ламали парасолю об естраду. В Берні після концерту, коли я сів до авта і туди втягли вінок такої величини як я сам, студенти закидали мене квітами і до самого готелю бігли з криками за автомобілем. В тому ж Берні ми співали на якомусь розкішному міському фестивалі і нам усім було піднесено спеціяльні бронзові медальйони… Різкий контраст із зруйнованою Україною, свідомість того, що це Європа, яка витворила тисячолітню музичну культуру, і чула все, що є найкращого в світі, і що вона виказує нам таке признання; думка про те, що нарешті здійснились мої завітні мрії, і наша пісня виступила в широкий світ, мов казкова княжна і перемогла; що я не помилився, коли був у цьому певний; невимовне щастя і гордість за мій нарід наповняли вщерть мою душу».

Тріумф у Америці: «Це чудо всіх віків!»

Після шаленого успіху у Європі, на запрошення знаменитого американського імпресаріо Макса Рабінова хор Олександра Кошиця поїхав на заокеанські гастролі. На великому трансатлантичному кораблі «Каронія» 26 вересня 1922 року українські співаки прибули до Нью-Йорка вже у статусі суперзірок.

Цілий тиждень вони записували найкращі українські пісні зі свого репертуару на платівки рекордингової компанії Brunswick, що потім розійшлися мільйонами примірниками.

— Ця робота виявилась виснажливою для Кошиця — «доходило до умлівання». Проте саме в такий спосіб українська пісня розпочала своє турне не лише концертними залами Америки, але й увійшла до світового репертуару звукозаписів, лишаючи нам сьогодні можливість почути оригінальний спів українського хору з Нью-Йорку у 1922 році, — звертає увагу Тіна Пересунько.

Щодо безпосередньо концертів, то «український сезон» у 1922 році відкрився у найпрестижнішій залі, нью-йоркському Карнегі-хол. Далі — виступи у «Колосеумі» і в «Президентському Театрі» Вашингтона.

— Кошиць побоювався американських слухачів, котрі, за його словами, «реагують туго і більше жують гуму, ніж слухають». Проте їхня реакція виявилася не менш катарсичною за європейську, — каже Тіна Пересунько.

Упродовж 1923-1924 років хор Кошиця дав ще сотні концертів у найбільших містах США та Канади, а також у Мексиці, Аргентині, Уругваї, Бразилії та на Кубі.

От лише декілька з тисячі публікацій:

«Зжалься, Боже, над тими, хто не чув найбільш натхненного і чудового вокального ансамблю, який тільки збирався перед американською публікою» (The New Advance», 24 листопада 1922 року).

«Ми не могли навіть підозрювати, що вони мають завершене знання мистецтва. Одначе ці українці своїми піснями зразу поставили нас на своє місце» («St. Louis Daily Globe Demokrat», 15 листопада 1922 року).

«Це був час гарячої сердечності й ентузіазму, що нагріває термометр до кипіння й вибуху. Велика прогалина в демократичному мистецтві була заповнена зразковим виконанням творів народної творчості. Перш ніж велика аудиторія не наплескалась до болю і не накричалась до хрипоти – можна було бачити очі, повні щирих сліз й екстазу» (The Sun», 6 жовтня 1922 року).

«Жоден концерт ще ніколи не робив нам такого несподіваного і глибокого враження краси. Український Хор є чимось більшим, ніж людський оркестр» («El Mundo», 22 грудня 1922 року). 

«Ті, що не були на концерті, не можуть собі уявити, що вони втратили, бо в Даласі ніколи не було чогось подібного до цього хору. Музичний світ винен Кошицю більше, ніж він коли-небудь може заплатити за його бездоганний хор — це чудо всіх віків!» («Times Herald», 5 грудня 1922 року).

«Вечір складався із захоплення та оплесків. З оплесків та просто божевільного захоплення» («El Heraldo», 21 грудня 1922);

«Тут була найшляхетніша, найсуворіша і морально найбільш строга річ на світі — досконалість» («The Nation», 1 листопада 1922 року).

«Скромна і проста, але в довершеному композиторському «вбранні» і хоровому виконанні українська народна пісня виходить на двобій з американською цивілізацією — і перемагає: «Цей спів не може бути результатом одного покоління, але багатьох генерацій і дійшов до свого найвищого розвитку тепер під проводом такого генія як Олександр Кошиць. Почути його — це значить усвідомити, що Америка, при всій своїй прославленій механічній цивілізації, все ще має багато чому повчитися в мистецтві від старших країн Заатлантики» («Arkansas Democrat», листопад 1922).

«Сан-Паулу може пишатися тим, що познайомився з цілком новим видовищем для культури свого народу. Український хор — велика новина, про яку наша естетика навіть не мріяла. Це одна з тих маніфестацій краси, що вливається в душу невидимими й райдужними хвилями. Екстаз Божественного, тиша у величі. Цей спів заполонив нас цілком, накинувши свою волю і запровадивши у дивні світи. Коли їх чуєш, зникає усе матеріальне, з’являється натомість образ мрій та поезії. Цей хор дав нам таке натхнення та емоції, які ми ще ніколи не переживали. Не знаємо, де віднайшов артист Кошиць цю загадкову творчу силу, що оживляє ці чудотворні інструменти, але те, що ми почули — це не звичайний спів, це чудодійний оркестр. Публіка оплескувала українців, як живі геніальні інструменти з таким величезним запалом, який з’являється тільки під дією великої любові до мистецтва» («Correio paulistano», 16 вересня 1923 року).

Хіти «соловейків УНР» почуємо 24 березня у Вінниці

Останній концерт хору Кошиця відбувся у травні 1924 року у Нью-Йорку. Диригент мріяв повернутися на Батьківщину, та не отримав дозволу, тож доживав віку в Канаді. 

А радянська влада зробила усе, аби в окупованій «совєтами» Україні були заборонені навіть згадки про тріумф «петлюрівської» капели Кошиця.

«Потрапивши під п’яту москви, Україна так і не довідалася про свою світову культурну перемогу, — говорив публіцист Юрій Лавріненко в ефірі американського «Радіо Свобода» 1962 року. — москва не хоче, щоб серед населення України росла самосвідомість культурної самостійної сили. Приховано від населення і той факт, що українське мистецтво здобуло перше місце в світі ще за часів Української Народної Республіки».

Доторкнутись до історії, почути ще багато інших цікавих фактів про капелу та хор Олександра Кошиця і вкотре відчути гордість за нашу Україну вінничани та гості міста зможуть вже за тиждень, 24 березня, о 16.00 у театрі ім. Садовського на концерті-реконструкції «Прилетіла ластівочка».

Це буде безпрецедентна історична та мистецька подія!

Вперше у Вінниці буде відтворено той самий легендарний прем’єрний  концерт Українського Національного Хору під орудою Олександра Кошиця 5 жовтня 1922 року у Карнегі-хол у Нью-Йорку, під час якого «Щедрик» вперше прозвучав у США.

У виконанні Академічної хорової капели Українського радіо та диригентки Юлії Ткач 24 березня на сцені театру ім. Садовського почуємо давні українські канти і воєнні колядки, веснянки, коломийки та народні пісні, які понад 100 років тому зривали овації по всьому світу.

Окрім концерту-реконструкції, у цей же день, 24 березня, о 14.00 на малій сцені Вінницького театру ім. Садовського пройде авторська лекція Тіни Пересунько «Щедрик проти "русского міра"».

А у фоє театру діятиме історична виставка «Прийшли, заспівали, перемогли», присвячена історії світового тріумфу «Щедрика».

Квитки на концерт-реконструкцію «Прилетіла ластівочка» встигніть придбати на сайті afisha.vn.ua та у всіх касах міста.

Квитки на лекцію Тіни Пересунько доступні за цим посиланням.

Медіа-партнер події — «20 хвилин».

Читайте також:

У Вінницю їдуть легенди, що створюють «Золотий фонд» держави

Аж подих перехопить! Машина часу у Вінниці і театр Садовського, що перетвориться на… Карнегі-хол!

Ірина Френкель: «Повернення «Щедрика» додому триває і досі! Відчуваю це, коли працюю з іноземною публікою»

Як Отамановський на допиті обдурював «енкаведистів». Уперше показали матеріали з архіву КДБ

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.